ЗМІ

Ненсі Г’юстон. Печатка янгола / Переклад Івана Рябчія. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2018. 224 с.

Мері Ловсон. Кінець дороги / Переклад Олександри Гординчук. – Харків: Ранок; Фабула, 2018. 384 с.

 

Два романи, написані канадськими жінками-прозаїками (в першому випадку – дуже відомими жінками-прозаїками, в другому – комерційно успішними жінками-прозаїками). Обидва романи – про любов, складну і болісну, як це зазвичай і буває в романах про любов (якщо їх не плутати з любовними романами). В обох романах героїні (таки так, жінки) мають складну пливку ідентичність, як то і буває з закоханими жінками. Одна книжка вийшла французькою мовою у Франції, друга – англійською мовою у Британії. Здавалося б, два твори поєднує хіба що країна, в якій народилися обидві авторки – Канада. Але це не так: ці два романи єднає сама канадська література з її провідним концептом «(само)подолання», який наразі має відчутно жіночій голос. Ну, і любов об’єднує, звісно.

 

 

«Печатка янгола» (L'Empreinte de l'ange, 1998) Ненсі Г’юстон – мелодрама з більш ніж тривіальним сюжетом. Це історія любовного трикутника, адюльтеру точніше. Заффі – німкеня, вона приїздить до Парижу і наймається хатньою робітницею до відомого музиканта Рафаеля. Дуже скоро вони одружаться і народять сина. Коли малюку випоавнюється ледь два місяці, Заффі зустрічає Андраша – майстра з ремонту музичних інструментів, який втік до Франції з комуністичної Угорщини. Наслідки цього знайомства – кількарічне життя Заффі та її сина на дві родини. Малий зве одного з чоловіків татом, а другого – апа (те саме, але угорською). Тільки це не любовний конфлікт, не зовсім він.

 

 

Триває весна 1957 року. Франція воює з Алжиром і живиться спогадами з попередньої війни, бо за злочинами нацистів можна і не побачити те, що нині вони самі коять «в своїх колоніях». Скажімо, мати Рафаеля не визнає його дружину-«немчуру», хоча сама живе зі статків, що надходять з Алжиру, а всі, хто знають німецьку мову, воліють її більше не розуміти. Формується нова європейська ідентичність: 50% амнезії і 50% сорому. Заффі є 20 років на початку твору, її воєнні спогади – це знищенні бомбардуваннями союзників міста, це зґвалтована радянськими вояками матір (її давно уже нема в живих), власне і Заффі теж зґвалтували. І головне: це батько-ветеринар, який розробляв отруйні речовини для концтаборів. І тепер ще один принциповий момент в романі: Андраш – єврей. Любовні стосунки в «Печатці» – це стосунки ненависті і помсти.

 

Дотик янгола, так зветься та заглибина над верхньої губою, куди буцімто ангел приклав палець новонародженому, щоб той забув про рай і захотів відтак жити на неідеальній землі. Забування і забуття – важлива тема для роману Г’юстон, і її значущість підкреслює сама мова твору. Весь роман написаний в такому собі теперішньому тривалому часі, дієслів у минулому і майбутньому обмаль (до певного фрагменту роману, після нього з’явиться минулий час і почне домінувати). «Вони стоять навпроти, чоловік і жінка, які не знайомі. Вони стоять по різні боки порога і роздивляються одне одного. Чи радше він роздивляється її, а вона... вона стоїть там». Все так, відбувається тут і зараз. В цьому світі всі роблять вигляд, що нема минулого, і всі сподіваються, що не доживуть до майбутнього.  

 

Фінал в романі відкритий: стається щось страшне, життя круто розводить той злощасний «трикутник», Заффі так просто зникає з простору (здається) не тільки роману. Але це таки фінал, бо кульмінація припадає на інший фрагмент «Печатки», на такий собі дуже зримий початок кінця «кутастих» стосунків. Саме в цей момент Заффі дізнається, що її коханець – єврей. І вона почне потроху згадувати: про матір, яка повісилася після наруги над її тілом, про батька, якого так і не визнали нацистським злочинцем, але засудила його сама Заффі (і виконала присуд). А поки що двоє людей у кімнаті слухають хітову пісеньку Дорис Дей. Він же давно знає, що його жінка – німкеня, а її батьки були фашистами; а тепер і вона знає, що її чоловік – єврей і комуніст. Вони стають ворогами, не перестаючи бути коханцями.

 

На задньому плані грає пісенька про «Qué sera, serа» (!), Андраш бавить малого сина Заффі і наспівує йому, вторуючи голосу по радіо, часом заохочує до співів і Заффі. Але Заффі не співає, ніколи. Вона щойно спостерігала, як Андраш лагодив зламаний гобой, як сильно замастилися його руки і робоче місце. Чому нематеріальна музика, щоб відбутися, має принести з собою стільки цілком уречевленого бруду, попелу і жирної змазки? Відповіддю на це питання стає спогад: в день першого причастя Заффі було бомбардування, влучили в церкву, розбили орган – уламки інструментів і мертві тіла на вулиці. Заффі – дитя війни, її дитячі спогади – війна.

 

Цей спогад про перше причастя в німецькому містечку наприкінці війни займає півсторінки, в ньому регулярно чергуються (і всіляко наголошуються) слова «майстер», «в повітрі», «грати далі». Повністю ці фрази звучатимуть так: «це з Німеччини майстер», «могила в повітрі», «грайте далі до танцю». Ні, це не помилка: Заффі, щойно дізнавшись про знищену єврейську родину Андраша, згадує свої воєнні втрати, користуючись цитатами і образами з «Фуги смерті» Пауля Целана. Ні, це не випадковість, бо далі в романі вона намагатиметься пояснити свою відразу і сором Андрашу, повторюючи: «Страх ми п’ємо. Смерть ми їмо». Це так само парафраз – «Ми п’ємо і п’ємо» Целана. Щоб оповісти свій біль, Целан змушений використовувати мову тих, хто спричинив йому зло. Героїня Г’юстон запозичує мову тих, кому спричинила зло, щоб бути почутою і зрозумілою... Зрештою, вони всі і французькою-то тут говорять ледь-ледь. Чужинці, що з них візьмеш.

 

Невдала спроба порозумітися через страх, через сором, через кохання, через любов, через прощення зрештою. Перший погляд збоку на Заффі виглядає так: «Ця жінка — там, та водночас вона відсутня, і це відразу впадає в очі». Г’юстон, до речі, не тільки цитує вірш Целана, вона запозичує і сам принцип: «Печатка янгола» структурована як фуга. І саме ота «відсутність-просто-тут» є спільною для трьох різних героїв-інструментів темою. Між іншим, коли щось в романі стає надзвичайним, переламним, то поруч із тим героєм, хто нині у фокусі, нікого не буде. Це оповідна техніка Альбера Камю (а він не раз в романі згаданий), помножена на цитати з Целана. Книжка добре зроблена, аби підкреслити відсутність і самотність: кожен прожитий тут героями момент наче є передсмертним – вони уже самотні, і от-от стануть відсутніми. Чоловікам із «Дотику» – десь по тридцять п’ять років (в середньому), Заффі – за двадцять: на трьох випаде півстоліття екзистенційного жаху, який (ті кажуть) хіба коротку передсмертну мить годен тривати.  

 

Невинуватих в цьому світі немає, невинні є. Вони і гинуть. «І коли завершується невинність?», – це головне питання «Печатки». Так коли ж? До того, як тебе янгол торкнеться і ти набудеш благосної навички забувати хороше (саме хороше, наголошу) чи відразу після? 

Zbruc, Ганна Улюра, 25.01.2019