Тимофій Гаврилів: Література – не цукерка до кави
фото: Галицький кореспондентЕспресо, Ігор Бондар-Терещенко, 11.01.2020Які чи то забувають своє кохання, чи то не вміють його вчасно розпізнати. "Віка асоціюється в мене з цвітінням перших дерев, відтак літо, а на початку осені вона одночасно зі шкільним дзвоником, який кликав до навчальних приміщень, кудись зникає. Ми всі кудись зникаємо". Власне, саме зниканню й присвячена тематика цих оповідань – себе, колишнього життя, цілої країни, якої вже нема, "гарних дівчат", які перетворюються або на спогади, або на старих мегер біля під’їзду. І винні в цьому не інопланетяни чи інфляція, які поглинули і батьківські заощадження і дитяче кохання, про що мова у програмовому оповіданні цієї збірки, а дещо інше, більш нутряне і глобальне.
– Отже, чому "Гарні дівчата"?
– Так називається одне з оповідань. Загалом було кілька варіантів
– Одразу скажу, що це дуже вишукана проза, а разом з тим ви розповідаєте просто, непретензійно. Складається враження, що я знаю цих людей, між читачем і написаним виникає довіра.
– Довіра – ключовий елемент. Без довіри неможлива жодна угода, зокрема й ця.
– Герой відокремлюється від тебе, автора, веде самостійне життя, попри те, що в частині оповідань розповідь ведеться від першої особи.
Автор – всі його герої. Звичайно, коли оповідь ведеться від першої особи, завше існує спокуса ототожнити автора та оповідача. Інтрига не в тому – наскільки та чи та постать вигадана, а наскільки реальна і чи поготів вона вигадана чи реальна, хоча часто саме це читачеві кортить знати найперше. Так само з ситуаціями. Література творить свою, художню дійсність. Все, про що я пишу, правда, і саме так воно було. Водночас, це не автобіографічна проза, хоча я надаю їй такого звучання, такого враження. Іноді досить самого тону, щоб усе повністю змінилося, вся історія, тоді це буде вже цілком інша історія.
– Ви розповідаєте ненавʼязливо і водночас переконливо…
– Уявіть собі машиніста, який невпевнено веде локомотив, а у вагонах сидять люди. Він не знає, якою колією їхати – обрати цю, цю чи цю, їхати швидше чи повільніше, коли і куди прибуде, і він ділиться цими сумнівами з пасажирами. Вам хотілося б їхати в такому транспорті? Хіба тоді, коли така їзда – концепція, частина гри, коли між "пасажиром" і "компанією, що надає послуги", укладено угоду про "лоскотання нервів". Але тоді це – американські гірки, щось на кшталт "Містера Мерседеса" Стівена Кінґа. Та це вже література іншого ґатунку, емоційна пралка, як я її називаю. В мене інші пріоритети. Можна писати дуже експериментально, можна, так би мовити, "класичніше", можна "попсовіше", можна "елітарніше", не лише в цьому річ: будь-яке письмо має бути переконливим, автентичним.
- Оповідання "Кінцева станція" якраз обігрує цю невпевненість…
– Це раннє оповідання. Воно ближче до моєї першої книжки "Щоденник Одіссея", ніж до "Гарних дівчат". Це – метафора, перебування героя в поїзді, поїзд, їзда. "Кінцева станція" відкриває момент незатишності, екзистенційної тривоги, невизначеності, адже ми не знаємо, що буде завтра, хоча маємо грандіозні плани – на найближчі дні, тижні, роки, на десятиріччя. Ми маємо мету, багато цілей, проєктів, і це правильно. Яку мету має життя? Наша присутність на планеті, до якої ми, до речі, ставимося вкрай ужитково? "Кінцева станція" присвячена оцій напрузі між незнанням і планами. Завтра неодмінно настане новий день і знову зійде сонце, це все так і це чудово, лише воно нічого не прояснює – ні для нас, ні про нас. "Кінцева станція" відкриває момент істини для головного героя, решта "учасників" їзди того не відчувають. Не зауважують. Приймають усе, як є: байдуже. Хіба ще дівчинка («вустами дитини промовляє істина»). Інший бік насолоджування тим, що так воно є, – байдужість. Це як два боки монети. Байдужість ще ніколи не зрушила світ вперед. Бажання змін – єдиний справжній двигун. Пасіонарність. Божевілля. Ота внутрішня, глибинна, екзистенційна незгода. Якщо нас усе вдовольняло б, ми б досі жили в печерах. Якщо маєш талант, працюєш з ним, ти просто зобовʼязаний щось робити, щось у тобі не дасть марнуватися, інакше ти ледачий кіт для пещення. Перші малюнки на стінах постали з нашої незгоди, як і перші технології. Я оптиміст: бачачи, який стрибок зробило людство за кілька десятків тисяч років, від печери до опалюваних будинків з ліфтами, освітленням, санвузлами, водопостачанням і каналізацією, неможливо не бути оптимістом. Водночас, цей інший бік – психологія людини, світ її почуттів, емоцій. Алгоритми ті самі, вони мало змінюються. Нерозділене кохання викликає приблизно ті самі почуття, мешкаєш ти у вісімнадцятому сторіччі, мерзнеш, вихлюпуєш вміст нічного горщика через вікно, чи в сучасному будинку з усіма вигодами. В девʼятдесятих роках двадцятого сторіччя люди сиділи без освітлення і без опалення. В сучасних помешканнях. В Україні. В центрі Європи. Повний цинізм і дисфункціональність. Людина здатна дуже швидко зруйнувати створене до неї. Сьогодні ми тупцюємо на місці. Ґаджети навіяли ілюзію неймовірного прориву. Лише ілюзію. Людина не перестала бути самотньою і не збагнула глибше ні себе, ні життя, ні Всесвіту. Соціальні мережі роблять її ще самотнішою і безпораднішою. Життя – за фасадом. Зокрема, й за фасадом слів. Ось це і є воно, письменницьке: прорватися крізь фасадність слів. До суті. Якомога ближче.
– Додам, що саме байдужість – тема вашого оповідання «Ти собі не уявляєш цієї радості», зворушлива і трагічна історія дівчинки, яка "не така, як інші".
– Інакшість завжди була предметом насмішок і цькування. Є "групи ризику", які апріорі стають найпершими жертвами. Спосіб мислення тяжко змінювати. Віктимізація функціонує за тим самим алгоритмом. Сьогодні, коли я чую передачі про те, як обходитися з інакшістю і що вона поготів існує, це сильно збурює мене, додає надії: ще кілька десятків років тому таке було немислимо. Якщо ти не такий чи тебе не таким оголосили, ти не мав жодного шансу, попри все любовно-братерське словоблуддя панівної ідеології. Біографія Квітки (Квітослави) лежить у тому часі: кілька десятків років тому, разом з тим вона дещо інакша. І така, і не така. В цій історії лінія напруги пролягає між дітьми і дорослими. Квітка своя в середовищі підлітків, дещо старших від неї, до яких належить також оповідач. Певною мірою, вони беруть її під свою опіку. Оповідач має сантимент до цієї дівчинки, він виготовляє і дарує їй кулон, привозить їй черешень. Спекуються її дорослі. Врешті її вбиває байдужість. Участі дітей замало для її порятунку, зла сила дорослих потужніша. Зазвичай дорослі мовчать, вдають, що не бачать, їх це не обходить. Це і є зло. Тут дорослі – призвідці. Ця історія відкриває інший аспект. Вона має продовження, точніше – передісторію, яка, однак, не в цій книжці.
– А ось ви кажете: "Квіти розкидані в нас під ногами. Ми топчемо їх, байдужі до їхньої краси"…
– Не я. Це каже герой. Але ви маєте рацію: він один із небагатьох моїх героїв, з якими я можу ототожнити себе на сто відсотків.
– Насправді була така історія?
– Не має значення. Визначальне, як ми ставимося до цього. Таких історій сотні, якщо не тисячі. Я сказав собі: ти мусиш взяти і розповісти бодай дещо з того. Про чоловіка, який мріяв стати футболістом. Про кіноакторку, яка розбилася, виконуючи трюк на мотоциклі без каскадерської підміни. Про хлопця, товариство якому становить муха, і про ще одного приблизно того самого віку, клерка страхової компанії, який опиняється в обіймах Лоли і Лали, "класних дівчат". Про двох приятелів – спершу студентів, згодом ректора і викладача місцевого вишу, в цій історії мене цікавила трансформація, тобто, деформація, як життя, обставини корумпують людину, людина дає себе скорумпувати. Про хворого на рак, якому пізнє кохання продовжує дні і повертає до першого, це історія-дежавю. Про працівника швейної фабрики, який опиняється на вулиці і пробує започаткувати власний бізнес, а за тим – його приватна історія, кількома штрихами, натяком. Про курву і її сина-недоумка, з якого збиткуються («по-доброму») дорослі і який в кінці рятує дітей коштом того, що бомба рве його тіло на липкі шмарклі (оповідання написане перед війною, вибух у ньому – пізнє відлуння війни попередньої, мене цікавив той інший вибух, коли роззяви набиваються в халупу, де мешкав протагоніст). Про заробітчанина, який більшу частину привезених коштів дарує сиротинцеві. Кожна з цих історій має передісторію. В "Поверненні", останньому і найдовшому оповіданні, відлунює християнський мотив. Це повернення в кількох сенсах. "Повернення" – моє різдвяне оповідання. Не всі різдвяні оповідання мають мати солодку кінцівку. Література – не цукерка до кави. Вона гіркіша за каву. Гірка, як саме життя. При цьому зовсім не безнадійна.
– Що ж, дякую за розмову. Гадаю, читачеві буде цікаво зануритися у цей світ історій, з яких складається наше життя.
