ЗМІ

 

 

Про таких як він говорять “молоді та перспективні”. Колись він мріяв стати лікарем, а отримав освіту бухгалтера. За жодною з цих професій не працював. У 15 років написав свою першу книгу “Поклоніння ящірці”. А його другу книгу “Культ” переклали п’ятьма європейськими мовами. За 16 років активності він видав 11 книг.

“Український інтерес” поспілкувався з молодим письменником-романістом Любком Дерешем.

– Яким було твоє дитинство? І як відбувався твій шлях становлення?

– Я народився у хорошій сім’ї. У тата були чудові енциклопедії, колекція марок, книги про мистецтво, еволюцію життя, анатомію та інші захоплюючі речі. Вони відкрили мені очі на життя. Деколи я навіть спеціально прогулював школу, вдавав хворобу, щоб занурюватися у світ цих книг. А від мами я, окрім знань з медицини і гігієни, отримав цікавість до мови. Вона вчила мене гарно говорити, щоб не було тавтологій, слів-паразитів. Та перш за все мама вчила мене ставитися до людей по-людські. Вона досі для мене є взірцем у цьому питанні.

Я також завжди згадую свого дядька, якого я не раз описував у своїх книжках. Він відкрив для мене фундаментальні речі про космос і Всесвіт, пояснив мені термін “трансцендентальна медитація”. Розказав про змінені стани свідомості і про теорію світів. Посвятив мене у музику “Пінк Флойд” і в історію психоделічної революції. Ці люди, власне, заклали у мені основи.

– У якому це віці було?

– Це був “плідний вік” від 8 до 12-13 років, поки я жив у Пустомитах. Потім я переїхав до Львова. Навчався у фізмат-ліцеї. У ліцеї працювала викладачка з психології, яка познайомила мене з “вищим ешелоном” книг. Це були автори з трансперсональної психології – Станіслав Гроф, Теренс Маккена. Вона давала мені читати книги Кастанеди, наукові дослідження з усвідомлених сновидінь.

А третя сторона, кому я завдячую у своєму становленні – це видавництво “Софія”. До цих книжок я пристрастився у студентські роки. З них я дізнався, що свідомість є невід’ємною частиною космосу. Механічна частина переходить в органічну, а органічна межує із духовним. Все – єдине. Єдина реальність. Це мене дуже надихнуло.

Проте, якщо шукати витоків творчості, то варто розуміти, що є речі, які приходять незалежно від дитинства. У творах будь-якого митця має бути щось більше за “біографічний матеріал”. Чим зрілішим ти стаєш, як митець, як літератор, тим більше у тобі з’являється “позабіографіного”.

– Ти сказав, що цікавився з раннього віку енциклопедіями. Чи були у тебе звичайні юнацькі забави – футбол чи комп’ютерні ігри?

– Так, звичайно. Щодо ігор, мені подобалися ті, які містять елементи уяви. Наприклад, ми грали у “войнушки” на великій території.

– А чи було таке відчуття, що ти інакший від своїх однолітків?

– Якби не хлопці, які мені нав’язували це відчуття, то цього б не було. Були такі, які нічого не тямили в динозаврах, нічого не чули про такі напрямки музики, як “Heavy metal” чи “Rave”. Мені здається, що прожив звичайне дитинство, зі звичайними конфліктами. Я був не спортивною дитиною. І це було однією з причин,чому я почувався не завжди затишно серед інших дітей з вулиці. Але це стимулювало до читання.

– Чому ти вибрав спеціальність “Облік та аудит” у Львівському університеті? Адже це, фактично, робота з цифрами, нічого творчого?

– Я її не вибирав. Мене “попросили” батьки. Можливо, вони мали рацію. Адже бухгалтер завжди при грошах. Але я ні дня не пропрацював за професією і не шкодую про це. Я ціную те, що можу бути літератором та заробляти цим на життя.

– А конфлікти на цій підставі не виникали?

– Були, але приховано. Мене просто поставили перед фактом. Я пішов “у підпілля” і займався тим, що писав на друкарській машинці якісь історії. До цього я хотів стати лікарем. Мене дуже цікавила психіатрія і трішки — хірургія. Але серед моїх родичів – багато лікарів. Вони мене відмовляли від такої долі. Я і сам бачив, що таке виклики серед ночі, коли треба йти до хворої дитини.

– Ти паралельно навчався і писав свою першу книжку.

– У 15 років я написав “Поклоніння ящірці”, а у 16 – “Культ”. Це був 10 клас, тобто рік, коли екзаменів є найменше і вони досить легкі. Це ідеальний час закохуватися, дружити, пізнавати космос, вбирати у себе книжки, імена, культуру. Час свободи. У Львові тоді з’явилася незалежна радіостанція. Від мистецького центру “Дзига” запрацювало “Радіо Ініціатива”. Там транслювали музику, яку я більше ніде не чув. Ще діяли газети, галереї. Де звучали люди, чиї імена були на слуху. Вони транслювали певні ідеї, смаки — Ромко Чайка і Михайло Барбара, члени відомого колективу “Мертвий півень”, Борис Варга, відомий журналіст Бі-Бі-Сі. Більшість з них сьогодні відомі журналісти або митці. Я себе сприймав частиною того оточення. Це заклало мені базу смаків у культурі. Як правило, це були молоді люди з харизмою, добрим почуттям смаку та чудовим гумором. Завдяки їм я надихнувся сісти і щось почати писати.

– Чи є у твоїй перших книгах історії з реального життя?

– Я б це питання ставив інакше — чи можливо відділити у творах, де є я, а де не я? Сама ідея – написати щось не про себе – сумнівна, бо особистість автора – це найперший його інструмент. У тексті завжди присутній автор, але — під особливим кутом. Це не просто “Я”, який прожив це життя. Це біографія автора, пропущена через призму естетики. Вона дозволяє бачити моменти з життя “опукло”, драматично, у світлі перспективи.

– На початку твоєї кар’єри ходили чутки у творчому середовищі, що Любко Дереш – це вигаданий персонаж. А його книжки – це творча співпраця Андруховича та Винничука. Чи дійшли вони до тебе і як ти на них реагував?

– Я чув про цей жарт. Його вигадав Володимир Єшкілєв, відомий містифікатор . Єшкілєв, Андрухович, Іздрик – це все великі містифікатори “Станіславського феномену”. Містифікація — це, так би мовити, локальна традиція галицького постмодерну. Колись у мене самого було бажання вдатися до такої підтасовки — були ідеї залишитися анонімним автором і підіслати на перше інтерв’ю замість себе свого товариша. Але потім бажання слави взяло гору.

– Ти видав свою першу книжку у 18 років. Що ти відчував при цьому?

– Дивне відчуття. Спочатку ти мрієш, що це буде, як у платонівському ідеальному світі: ти відразу “запалиш” мільйон сердець, а виявляється, що дійсність дуже сувора. Ти сидиш на кухні з пачкою книжок, на яких написане твоє ім’я і думаєш, що тепер тобі з цим робити далі.

В такі моменти не дуже віриться, що ці примірники, які лежать у нудній книгарні на нудній полиці, можуть відіграти якусь роль у твоєму житті чи житті когось іще.

– Ти багато подорожував по світу. Зокрема, побував у російському Заполяр’ї, гарячих пустелях Єгипту та багатолюдній Індії. Яка була ціль твоєї поїздки?–

– Мені подобалися такі віддалені подорожі. Мене покликали із собою на Кольський півострів друзі. Це був своєрідний “похід волі”, культурологічно-філософський марш-кидок. Наша група йшла у пустельні місця, де навколо були лиш тундра, оленячий мох і озера з талою водою. Таємничі конструкції з каменю, які залишили лапландцями. Це були місця, пов’язані з міфами про Гіперборею – землю містичного народу – чудь. З нами в дорозі був мій приятель Борис, в минулому — викладач філософії. Тому наша подорож перетворилася на справжню “поему”. Борис розповідав історії про Третій Рейх, Одіна, Нібелунгів, Розенкрейцерів, окультного Сталіна, підземні міста гномів та іншу “нордичну” метафізику.

– Чи вдалося вам когось зустріти?

– Ми зустріли себе. Зустріли Океан. Зустріли Край світу. Пам’ятаю полярний день, який все не закінчувався. Це був дуже цікавий досвід. Як сказав один з учасників нашого походу, мандрівка тими місцями є вже молитвою сама по собі.

Південь – це зовсім інша “стихія”. У Єгипті було спекотно: +45 у повітрі та +27 у воді. Навіть в Індії я не заставав таких гарячих температур — приїздив туди, на щастя, восени або навесні. Південь – це інша атмосфера. Ти виходиш у світ людей, світ комунікацій. Індія може багато показати, але ти маєш знати, куди їдеш. Маєш ставитися з належною пошаною до цього краю, до його історії і до його святинь. Ця країна, як особистість. Як мама, як жінка. Може приголубити, а може різко вказати тобі на твоє місце.

– А Україна?

– Вона також жива. Просто Індія більш швидка на виставляння рахунків. Там, як кажуть місцеві, карма рухається швидше. Кожен отримує те, що шукає. Скептично, вороже налаштовані люди приїжджають і нічого не знаходять, розчаровуються. Я це описав в оповіданні “The йог”. Є і ті, хто відкриває для себе справжні скарби. Україна м’якіша за Індію, не така швидка на розправу. Мені здається, Україна – це благословенний край. Вона, як рекреаційна зона, “місце затишку”. Тисяча років крові та воєн не рахуються — це просто короткочасна гарячка на фоні умиротвореної природи нашого краю. Індійці та українці схожі у толерантності та миролюбності.

– У світлі останніх подій, слово “миротворець” асоціюється більше з військовою сферою. А що ти вкладав у задум книги “Миротворець”?

– У ній закладена гра слів. З одного боку, головний герой – фізик – створив атомну бомбу. Вона задумувалася, як зброя миру. Як те, що допоможе припинити ворожнечу на планеті. З іншого, коли продовжилися дослідження і з’явилася ядерна зброя, воднева бомба, все перетворилася в “ядерну гонку” і щогодинну загрозу радіоактивного апокаліпсису.

Сьогодні ситуація не змінилася. Ми намагаємося діяти на благо людства, але при цьому розпалюємо війни, спричиняємо голод і великі переселення, винищуємо цілі види живих істот. Виникає питання ціни такого миру і ціни людського в такому світі. Тема війни і миру є завжди гострою для літератури. Війна і мир виводять на перший план не особисті інтереси, а справді важливі речі.

– Твоя остання книга “Спустошення” про журналіста, який переживає “кризу Ісуса Христа”. Чому ти вибрав саме цю професію для головного героя?

– Тому що він має доступ до інформації і знає, як вона може видозмінюватись. Журналіст, тим більше телевізійний, може обирати людей для розмови і під виглядом телепередачі проводити свої “соціальні експерименти”. Це хороший спосіб знайомитися, ставити незручні запитання. Головний герой мав бути людиною, яка багато пережила і вже все бачила. Саме це прискорило інфляцію внутрішніх цінностей головного героя, однак допомогло йому почати дивитися на речі глибше, ніж звичайно.

– У чому ти вбачаєш український інтерес?

– Український інтерес найперше в тому, щоб належно турбуватися про інтелігенцію та прошарок інтелектуалів: вчителів, лікарів, науковців. Це допоможе зробити населення України більш освіченим в цілому, а отже, менш вразливим до маніпуляцій. З часом це дозволить привести до влади більш гідних людей, а відтак, допоможе запустити справді важливі соціальні трансформації.

Український інтерес, Катя Пташка , 7.11.2017