В кленовому сиропі: перекладна канадська література

Останні пару-трійку років українських перекладів із канадської (франко- та англомовної) літератури маємо небагато. Зате вони складають репрезентативну вибірку. Тут і тамтешні живі класики і просто класики, і жанрова проза, і бестселери, і не обділені увагою Букерівські лауреати. І все те добре присмачене вправними перекладами, бо в цьому Канаді у нас переважно щастить.

Канадська проза відносно молода. І її раз-по-раз пов’язують із майже пасторальними міфами про людську природу, з одного боку. Вона має свідчити про докорінну рівність різних етнічних груп у культурі. З іншого – канадська література презентується виключно як конструкт: вона є незчленованою сумою «регіональних» літератур і світоглядів. Мабуть тому перекладені у нас останнім часом канадські твори в одне ціле зберуться навряд, і про саму Канаду розкажуть нам не так уже й багато. А от про вроджену рівність всіх-перед-всіма людей повідомлять чимало цікавого. 

LB.ua пропонує огляд найцікавішого з останніх українських перекладів канадської літератури.

Жослін Сосьє, «Дощило птахами» (Вид-во Анетти Антоненко, 2016, Іван Рябчій)

Фото: Yakaboo

Обласкана тамтешньої критикою франко-канадська проза про покинуті людом і Богом північні ліси Канади.

Роман має документальне підґрунтя. На початку ХХ ст. на півночі країни відбулися три значні лісові пожежі – з величезною кількістю жертв і величезними збитками. Масштабні природні катастрофи для тамтешніх мешканців стали фактором, які визначили їхню ідентичність. Власне, йдеться так само про виживання завдяки залученню людиною у «коаліцію» природного ворога – тут: некерованої стихії.

На цьому тлі розгортається цілком фікційний сюжет. Столична фотографка приїздить у глухі ліси Онтаріо, щоб занотувати свідчення старого, який пережив Великі Пожоги і став свого штибу легендою. Юнак, котрого осліпив вогонь, кілька днів блукав лісами і погорілими поселеннями в пошуках дівчини, в яку був закоханий. Той, хто пройшов крізь вогонь, він став майже міфом.

Теда Бойчука фотографка в живих не застала. Але знайшла натомість його картини, написані під впливом пережитого під час пожеж. І близько зійшлася з його друзями – трьома старими, які усамітнили в лісі, ховаючись від внутрішніх бід і зовнішніх проблем.  Тому – 86, Чарлі – 89. Згодом до них приєднається Марі-Денеж, котра шістдесят років провела в психіатричній клініці, а нині її викрали і переховують у лісі. Старі спілкуються, кохаються, вирощують марихуану на продаж, планують собі гідну добровільну смерть і люто мерзнуть суровими канадськими зимами.

Протистояння суровій природі, яке стає метафорою внутрішньої боротьби людини з тим, що заважає їй бути щасливою. Це «дуже канадська» тема для роману. Отже, і роман Сосьє такий – «дуже канадський», де не-дія (як-от просто сховатися в лісі) стає самим успішним протестом. Тому в «Дощило птахами» важливішими стають не усні свідчення про реальні катастрофи очевидців, які мають конкретну інформаційну мету, а їхні абстрактні (!) картини про пережите.

Виживання, яке позбавлене мети, і свідчення, яке остаточно втратило свій предмет – якраз про них написаний роман Сосьє.

Мішель Марк Бушар, «Том на фермі» (Вид-во Анетти Антоненко, 2017, Ростислав Нємцев)

Фото: anetta-publishers.com

Новітня «трендова» франко-канадська драма про проблеми гей-ідентичності.

Жила собі щасливо закохана пара – Том і його партнер (котрий виявиться зрадником). Томів коханець загинув в автокатастрофі. І Том (виявиться убивцею) приїздить на ферму, де чоловік виріс – на похорон. З’ясується, що про Тома тут не знають і на нього не чекають. Франсіс, брат коханця (виявиться психопатом), змушує Тома видати себе за «просто друга» померлого. Щоб тільки матуся (виявиться або безумною, або святою) не засмучувалася. А по ходу ще й придумали померлому наречену. Том залишається на фермі, де стає об’єктом, на який спрямовує горе від втрати родина загиблого. Мати – молиться. Брат – б’є.

Геї vs. натурали. Ліберальна столиця vs. упереджена провінція. І жодної різниці сторін в тому протистоянні. Бо всі герої Бушара брешуть – несамовито, наче від цього залежить їхнє життя. Зрештою, так воно і є. Власне, це і є питання, котре автора цікавить: чому ми говоримо неправду і робимо щось, в що самі не віримо?

Чи бреше збуджене тіло? – Так, стосунки між Томом і Франсісом сповнені сексуального бажання, яке «виливається» не в еротику, втім, а в фізичне насилля. Чи бреше тіло, якому болить? – Так, катувати і вбивати для цих юнаків є способом пережити скорботу за померлим, зокрема. Чи бреше тіло, яке вмирає? – Так, бо мати загиблого розігрує самостійно сценарій воскресіння Бога (Лазар, Христос, Адоніс – на вибір). І це теж обман – і не тому, що її власний син не воскресне, а тому, що люди, які прагнуть воскресіння, його кінець-кінцем не бачать, а мають перед собою тільки порожні могили воскреслих. Обман – опція, за Бушаром, суто фізична, буквально тілесна. Скоріше Сара Кейн, ніж Юджин О’ніл.

Лівий берег, Галина Улюра, 28.03.2017