Шабля на комісара, гуцули в Голлівуді та воскові фігури мсьє Тюссо
...
Автор наступної збірки розмов так само дбає за територіальну справедливість. "Двічі по десять: обличчя і голоси" Івана Рябчія(Видавництво Анетти Антоненко) – перекладача і критика, відомого, як журналіст Іван Тюссо – це кунсткамера фігур, музей воскових валиків і безперечних фонографів вічності, де "європейські" та "українські" автори поділені порівну.
Отже, десять "тамтешніх" і десять "тутешніх" письменників, відповідно, з Бельгії, Франції, Швейцарії та України, яких розпитує за життя, книжки і загалом усе на світі автор збірки. І знаєте, що тішить у цій гучній какофонії думок, сентенцій і просто вигуків "що скажете тепер?" Те, що починалися розмови давно, коли "європейське" та "українське" існувало окремо, не встигнувши злитися у геополітичному екстазі – принаймні у мріях наських інтелектуалів, які не повинні йти у політику, як зауважує опитуваний Валерій Шевчук – і це, погодьтеся, не комільфо.
Попри все встановити бажаний статус кво – навіть поза бажанням автора збірки – допомагає компліментарна мішанина тих самих голосів, яка в результаті переситу розмовами лунає як одне "нетутешнє" ціле. "Я не кажу, що це погано, - втручається черговий "опитуваний" В’ячеслав Медвідь, - але наслідки наявні: береш один рукопис, другий, третій... Так 5-6 поетів - і таке враження, що одна й та сама людина писала". І хоч це стосується спілчанських конкурсів, а не української чи, тим паче, європейської літератури, але свідчить про те саме. Ось спробуйте, наприклад, відгадати, кому належить ця відповідь – Еріку Емманюелю Шмітту чи Володимиру Буряку-Селіванову: "На щастя, зіркою я себе не вважаю. Зізнаюся: мені було би дуже незручно відчувати себе знаменитістю. Я людина проста. Так, мої книжки - успішні, але успіх для мене - це насамперед задоволення".
Хай там як, але на прикладі розмов, зібраних у цій колекції самолюбувань, переконуєшся, що "тутешній" театр голосів більш демократичний, веселий, творчий. Нехай іноді це навіть строкатий цирк-шапіто, але принаймні точно не сіра палата лордів чи бундестаг у "тамтешній" половині голосів за мир у слові. "Я, мов доктор Франкенштейн,- звіряється Любко Дереш, - симпатизую всьому, що в мене народилося, хоч би яким покрученим воно виглядало". "Я ніколи не була в "тусовці", я - кицька, яка гуляє сама з собою" - продовжує Любов Голота перегук "українських" архетипів. З якими, може, й не до Європи, але до споконвічного театру перед мікрофоном – завжди у нас дорога.
Еспресо TV, ІГОР БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО, 01.12.2015
