ЗМІ

«ЛітАкцент» звернувся до мене з пропозицією написати статтю про стан художнього перекладу з іспанської мови в Україні. При цьому йшлося не про традиційну наукову розвідку, яка рясніла би посиланнями й розумними довжелезними реченнями і була б переобтяжена суто науковою інформацією перекладознавчого характеру, а про відповідь на запитання: наскільки український читач зможе відкрити для себе світ іспаномовних літератур, якщо він читатиме виключно українські переклади іспанських і латиноамериканських авторів. Есе, яке подається нижче, є стислим і дещо побіжним викладом моїх спостережень та міркувань. Я заздалегідь вибачаюсь за те, що, можливо, чиїсь переклади не згадаю через забудькуватість або з якихось інших причин.

Розпочну з визначення понять, якими оперуватиму в розвідці. У  нас досі поширена думка, що художній переклад – тонка вишукана духовна «штука». Не ставлячи цю думку під сумнів, я пропоную поглянути на це явище по-марксистськи: як на спосіб вироблення певної культурної продукції, що має свій ринок. З погляду того, хто є власником засобів виробництва, іспанський літературний художній переклад в Україні, як і в інших країнах, продукується підприємством, яке ми називаємо видавництвом. Воно має своїх власників і може існувати: 1) як бізнесова установа, що запрошує на роботу перекладача та інших професіоналів і налагоджує всі стосунки між усіма учасниками виробничого процесу та споживачами за ринковими принципами; 2) як державне підприємство, що керується ідеологічними, культурними, просвітницькими та іншими міркуваннями і здійснює свою діяльність за умов отримання державного замовлення; 3) як підприємство, яке працює за ринковими законами і водночас отримує допомогу з боку держави, фондів, меценатів, які надають гранти, стипендії та ін. Перекладач у будь-якому разі є найманим робітником, але далеко не єдиним, хто задіяний у виробництві кінцевого продукту – книги: окрім нього, в цьому процесі беруть участь агенти авторів, редактори, коректори, науковці, художники, верстальники, друкарі, експедитори, продавці – широке коло професіоналів, на утримання яких треба виділяти великі кошти, тому що інакше жодне якісне видання виробити неможливо. Ґрунтовне ознайомлення однією культурною спільнотою з літературою іншої спільноти у перекладах можливе тільки тоді, коли інфраструктура продукування та реалізації перекладеної продукції працює економічно ефективно й покриває максимально широкий спектр літературних смаків.

Читач може зауважити, що я розповідаю елементарні речі. Повністю згодний, але мені поки ще не довелося читати праць з історії українського перекладу, які були б написані з такого суто земного матеріального погляду. Окрім того, спостереження за іспанським перекладом в Україні підтверджують, що в цій галузі виробництво літературної продукції, на жаль, здійснюється окремими ентузіастами.

Кожна освічена людина знає, що ринок літературної продукції іспанською мовою, яка виробляється і реалізується в усіх країнах іспаномовного світу – в Іспанії, Латинській Америці і США, – є без перебільшення неосяжним і різноманітним, оскільки іспанська мова є другою в світі, зважаючи не тільки на чисельність мовців (тут іспанська поступається китайській), а й беручи до уваги її географічне поширення і використання в різних сферах життя. Це понад двадцять країн, півмільярда потенційних споживачів літературної продукції з багатющою культурою. В цих країнах працює надпотужна видавнича індустрія, що за рік виробляє незліченну кількість книжок, серед яких твори високої якості налічуються сотнями, якщо не тисячами.   

Хто є учасниками ринку перекладеної іспаномовної літератури в Україні? Освічені україномовні читачі, які ідентифікують себе одночасно з Україною і з глобальним світом (всі знають, що дві останні речі далеко не завжди збігаються) або принаймні цікавляться тим, що в цьому світі відбувається. Скільки таких людей? Не знаю, але я думаю, що їх не так багато, як нам хотілось би. Що знають споживачі українського книжкового ринку про глобальний іспаномовний літературний ринок? З погляду академічної науки, дуже мало. У нас (як за часів СРСР, так і досі) на всю країну налічується лише кілька фахівців-іспаністів, яким не вистачає сил впоратися з тим потоком інформації, що на них виливається. Дослідження літератури, зокрема й сучасної (під «сучасною літературою» я маю на увазі твори, написані після 2005 року), з’являються, але їх дуже мало. Твори іспанських і латиноамериканських письменників у школах і університетах вивчаються побіжно. Трохи більше уваги їм приділяється лише в тих небагатьох університетах, де викладається іспанська мова як перша: тут студенти мають нагоду прослухати невеличкі за обсягом курси, які обмежуються лише загальним оглядом. Експертного середовища у вигляді науковців-консультантів навколо видавництв, яке мало б вивчати і формувати смаки та інтереси споживачів, майже не існує, та й самих видавництв, які більш-менш регулярно займалися б виданням перекладів іспаномовних книг (за винятком «Видавництва Аннети Антоненко», «Астролябії» та «Духа і літери» і журналу «Всесвіт») також майже немає. Зустрічі з іспанськими літераторами, критиками, видавцями у нас якщо і проводяться, то дуже рідко. Посольства Іспанії та латиноамериканських країн організовують відповідні заходи, але їх не вистачає, щоб скласти уявлення про сучасний стан літератури. Про такі установи, як Інститут Сервантеса, нам залишається тільки мріяти. Ось і виходить, що український читач є практично відрізаним від глобального іспаномовного ринку. Йому залишається задовольняти свою цікавість продукцією, перекладеною російською.

На мій погляд, інтерес українських видавців до літератур Іспанії та Латинської Америки визначають два чинники. По-перше, ідеологічна, культурна й економічна ситуація, що складається в кожному конкретному періоді історії української культури. По-друге, рівень інтегрованості українських видавничих, письменницьких і читацьких спільнот у глобальний духовний простір, зокрема, в іспаномовний світ.

Проаналізуємо роль першого чинника в історії іспанського перекладу в Україні впродовж ХХ і в ХХІ столітті. За часів СРСР політика та ідеологія визначали майже все, а суто економічна, фінансова складова важила значно менше. Там, де обставини дозволяли включення іспаномовної літературної продукції до загальної ідеологічної моделі, схваленої або хоча б толерованої партією, виникали осередки іспанського перекладу: державні видавництва могли собі дозволити сплачувати послуги перекладачів, редакторів та інших фахівців і видавати доволі якісні книги. Одним із таких осередків був Харків між двома світовими війнами. Там працював Микола Іванов, який переклав «Дон Кіхота» і «Саламанську печеру» Сервантеса, твори Кеведо, Гарсіа Лорки та інших авторів. Другий осередок склався у Києві впродовж 1960-1980х рр., коли увійшли в літературу такі видатні перекладачі, як М. Лукаш, М. Москаленко, М. Литвинець, М. Жердінівська, Ю. Покальчук, А. Перепадя, С. Борщевський та ін. Вони були об’єднані навколо державних видавництв (зокрема, «Дніпро») і журналу «Всесвіт», особливо коли ним керував Д. Павличко. Тоді директори державних видавництв і голови редакційних колегій, звичайно, керувалися чинниками ідеологічними. Цим пояснюється значна питома вага латиноамериканських авторів, твори яких перекладалися українською мовою. Були навіть випадки, коли шедеври латиноамериканської прози виходили раніше, ніж у Москві. Водночас іспанська література, особливо новітня, викликала підозру, адже до 1975 року в цій країні при владі були «фашисти». Хоч би як там було, в Україні після Другої світової війни сформувалася власна високоякісна, хоч і не дуже розвинена перекладацька індустрія, на яку працювали, поряд із майстрами перекладу, редактори, консультанти й навіть продавці. Як наслідок – набір імен авторів, чиї твори було тоді перекладено, вирізнявся репрезентативністю. Однак слід розуміти, що в разі виникнення «проблем» із державною каральною машиною перекладач міг бути позбавлений роботи й зазнати різноманітних утисків. Найвідоміший приклад – останні десятиліття життя Миколи Лукаша, який так і не зміг закінчити переклад «Дон Кіхота».

Після 1991 року настав час ідеологічної та естетичної свободи, але дуже обмеженого або повністю відсутнього державного замовлення. Це спричинило  низку негативних наслідків для історії іспанського перекладу. По-перше, цілий клас професіоналів, які допомагають перекладачеві в роботі над текстом, зник: серед них редактори, коректори, консультанти, які володіють іноземними мовами. По-друге, колишні директори державних видавництв і журналів виявились неспроможними працювати за жорстких ринкових умов: вони часто не вміють або не хочуть розв’язувати проблеми з авторськими правами і погано платять перекладачам та зовсім не платять науковим консультантам. По-третє, роль видавця або головного редактора, які є власниками виробництва, стала визначальною у виборі творів для перекладу, що не означає, що хазяїн фірми обов’язково є знавцем літератури. По-четверте, зникнення державного замовлення у сфері іспанського перекладу не було компенсоване системою грантів від тієї ж держави, приватних фондів, посольств, культурних інституцій. Не можна сказати, що їх зовсім немає, але їх дуже мало.

Тут було б несправедливим замовчати справжні досягнення, здійснені останнім часом за рахунок приватних інвестицій або грантів від посольств. До них я відношу переклади романів Унамуно (видавництво «Астролябія»), Каміло Хосе Села (видавництво «Країна мрій»), «Роздуми над «Дон Кіхотом» Хосе Ортеги-і-Гассета («Дух і літера»), публікації у «Всесвіті», останні проекти «Видавництва Аннети Антоненко» (Борхес, Сор Хуана де ла Крус, Октавіо Пас, Маріо Варгас Льоса, Ісабель Альєнде), переклади «Стійкого принца» і «Дами-примари» Кальдерона (назву видавництва, яке випустило цю книгу, я називати не хочу).

На жаль, серед здійснених проектів немає жодного, який був би реалізований за допомоги грантів, наданих українською державою. Фінансові та організаційні можливості тих нечисленних видавництв, які ризикують перекладати іспаномовних авторів, дуже обмежені. Серед письменників, чиї твори виходять українською мовою, представників сучасного літературного процесу занадто мало. Таким чином, загалом зберігається тенденція до постачання на ринок творів авторів із давно визнаними іменами. Падає якість перекладів, оскільки майстри цього мистецтва відходять із життя, а їм на заміну нове покоління перекладачів приходити не поспішає.

Цікаво подивитися на історію іспанського перекладу українською мовою і з погляду другого чинника – інтегрованості українського духовного простору до глобальної світової культури, частиною якої є іспаномовні літератури. Тут я маю на увазі літературний процес на Західній Україні за часів Австро-Угорщини й Польщі, творчість українських перекладачів в аргентинській, німецькій, американській і канадській діаспорах. Як тільки українські літератори долучаються до світових тенденцій розвитку літератури, одразу ж з’являється цікава продукція в галузі іспанського перекладу, яка значно розширює уявлення про літературний процес. Серед найважливіших прикладів можу згадати прозову версію п’єси Кальдерона «Війт Заламейський», автором якої є Іван Франко, «Падіння дому Лимонів» Рамона Переса де Айали, перекладацький доробок Юрія Косача, який відтворив українською мовою поезію Унамуно, Ігоря Качуровського, Михайла Ореста, представників Нью-Йоркської групи Юрія Тарнавського та Віри Вовк, «Бунт мас» Х. Ортеги-і-Гассета у перекладі В. Бурггардта, прозовий підрядник «Пісні про мого Сіда», «Пригоди Лазарка з Тормеса» та інші пам’ятки іспанської та латиноамериканської літератури.

Проте, відзначаючи ці досягнення, доводиться констатувати, що в Україні за часів Австро-Угорщини і Польщі, так само як і в діаспорах, іспанський переклад мав характер захопленого служіння іспанському Слову, яке на себе добровільно приймали окремі обдаровані представники української літератури. Він там не став системно налагодженим виробництвом. Те саме відбувалося й відбувається з представниками іспанського перекладу в сучасній Україні: не маючи можливості стати частиною добре організованої перекладацької індустрії, перекладачі вимушені діяти як «кустарі-самітники», які героїчно виробляють свій перекладацький продукт всупереч обставинам. Я хочу, щоб на мене не ображались за цей вислів перекладачі-іспаністи й не іспаністи. Я низько схиляю голову перед цими людьми і завжди намагаюсь їх підтримувати, чим можу. Проте я переконаний, що за умов раціональної організації перекладацько-видавничого процесу, послідовного й грамотного формування ринку українського перекладу іспаномовної літератури вони зробили б набагато більше, і при цьому жили б у набагато кращих умовах, ніж вимушені жити зараз.

А тепер до запитання, яке мені поставив «ЛітАкцент». Відповідь передбачувана: український читач, знайомлячись із іспаномовною літературою виключно за українськими перекладами, не може скласти цілісного уявлення ані про історію, ані про сучасність літературного процесу Іспанії та Латинської Америки. Навіть говорячи про минуле і класику, можна перелічити на пальцях однієї руки «канонічних» іспанських і латиноамериканських письменників, чия творчість в українських перекладах представлена більш-менш повно: це Федеріко Гарсіа Лорка, Габріель Гарсіа Маркес, Маріо Варгас Льоса, Хорхе Луїс Борхес, і тепер Сор Інес де ла Крус. Це навіть не Сервантес, не Кальдерон і не Лопе де Вега.

Чи може іспанська й латиноамериканська література в українських перекладах стати популярним товаром? Я абсолютно переконаний, що так. Для цього треба перестати працювати як кустарі, а переходити до налагодження нормального виробництва, як це відбувається в глобальному світі. Успішність такої стратегії доводить «Видавництво Аннети Антоненко». Видавцям треба розпочати співпрацювати з науковцями і критиками: принаймні навчитися платити їм вчасно і пристойно за замовлені передмови й коментарі. Посольствам варто радити більше привозити сюди відомих майстрів слова. Науковцям-іспаністам слід жертвувати часом для популяризації «своїх» письменників, чиї твори ще не перекладено, і поширювати інформацію про ті книги, які вже було випущено в світ, а також допомагати видавцям шукати контакти з літературними агентами, інституціями-грантодавцями, з меценатами. Всім разом нам життєво необхідно об’єднатися в єдиний фронт для того, щоб тиснути на державу, на фонди, на потенційних меценатів, щоб ми всі разом розробляли й реалізовували процес випуску високоякісних перекладів. Треба солідаризуватися і співпрацювати, і тоді, я переконаний, справа зрушиться.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2016/04/11/kustar-samitnyk-v-epohu-hlobalizaciji-ispanskyj-hudozhnij-pereklad-v-ukrajini/">ЛітАкцент</a>

Літакцент, Олександр Пронкевич, 11.04.2016