ЗМІ

Прем'єра Форуму Видавців-2014. До 100-річчя Октавіо Паса, видатного мексиканського письменника, Нобелівського лауреата 1990-го «за пристрасні всеохопні твори, позначені чуттєвим інтелектом і гуманістичною цілісністю».

 

Він народився і помер у Мехіко. Достатня підстава, аби без надмірних вагань узяти до рук «Лабіринт самотності», це «проникливе дослідження мексиканської душі». Він народився і помер того самого року, що й буковинець Реццорі. Їхнє сторіччя – двадцяте, вони його обранці і бранці: все ж краще, ніж смертники й мертві, бо те століття мало надто багато мерців – так багато, що не встигло оплакати. Ми починаємо кожне нове сторіччя надією, а отримуємо менші та більші армаггедони. Наша сила – у сподіванні, проте й ніщо інше так промовисто не свідчить про наше безсилля.

Реццорі створив Маґребінію, Пас – мексиканську ідентичність. Октавіо Пас з’явився на світ у розпал революції, спрямованої проти автократичного режиму Порфіріо Діаса – того самого, якому, ставши поетом і мислителем, присвятить чимало пасажів у своїй книжці книжок:

Часом форми нас душать. Упродовж минулого століття ліберали марно намагалися напнути на реальність країни гамівну сорочку конституції тисяча вісімсот п’ятдесят сьомого року. Наслідком стала диктатура Порфіріо Діаса та революція тисяча дев’ятсот десятого року.

Ненайкраща констатація в час, коли тільки ледачий не відважує копняків, покладаючи на лібералізм відповідальність за все – аж ніяк не за те, що нам добре живеться у відносно вільному світі, а за те, що ми не живемо ще краще. Сьогодні, шістдесят чотири роки по тому, коли було оприлюднено «Лабіринт самотності», на лібералізм почеплено всіх собак, йому приписують усе, чим він не є. Неправда, що лібералізм не визнає відповідальності. Неправда, що лібералізм не визнає етики. Неправда, що лібералізм позбавлений відчуття соціального, що йому в ці дні закидають нащадки-веберисти. Хто цього всього позбавлений, той запевне не ліберал. Виглядає, що людство, попри сміливі інтелектуальні конструкти, духовно ще не здорослішало, щоб увійти в сузір’я лібералізму – справжнього, а не того, що за нього видають. На початку двадцять першого століття ми перебуваємо там, де й сто років тому, а значно вдосконалені технічні засоби, про більшість яких не мріяли й фантасти, навіюють нам ілюзію великого прориву. Спокуслива, вона наражає на не меншу небезпеку, ніж острів сирен Одіссея та його побратимів.

У житті Пас рвав із традицією, робив він це і в поезії. Пас відмовився від університетської освіти, порушивши родинну традицію. Дебютував книжкою «Дикий місяць», був учасником антифашистського конґресу письменників у Валенсії, воював на фронтах громадянської війни в Іспанії. Якби Пас не поривав із традицією, він би не спізнав усіх тих неповторних відчуттів, які ми спізнаємо, покидаючи рідну домівку в знанні, що всякчас, де би ми перебували, вона чекає на нас – отой Траклів стіл, на якому хліб та вино. Наприкінці сорокових років Пас публікує матеріали про сталінські табори, його реквієм по радикальній лівиці, для якої соціальні ідеали були й залишаються риторичною фігурою і, що прикріше, дієвим інструментом новітнього поневолення і панування.

Якою б сюрреалістичністю, мовним експериментаторством, філософськістю і синтезуванням не були б пронизані поезії Паса, світове визнання приніс йому «Лабіринт самотності». У «Лабіринті самотності» Октавіо Пас апелює до подій мексиканської та світової історії, розкладає невід, укріплюючи його тягарами історико-культурних референцій, від горбаня Аларкона до Рільке періоду «Дуїнських елегій». Форма, вона Паса заворожує й обурює, як справжнього мексиканця, бо мексиканський світ, якщо спробувати дати йому щонайстисліше визначення, це те, що перебуває в моменті виламування з тих самих гамівних сорочок у стильних фасонах і яскравих візерунках, а в історії їх – потрясна колекція, якій кілька тисячоліть, не без розривів, старанно пошпакльованих заради тяглості. Адже від континууму перехоплює подих, тоді як страх перед ним породжує бунти, що, нагадуючи зблизька виверження вулканів, на тлі віддаленіших і триваліших часових відтинків сприймаються за флуктуації.

Пас розмірковує про mexicanidad, мексиканськість. Її, як і українськість, польськість румунськість тощо, так само годі піддати сумніву, як і зловити сітями опису. Пас вдається до хитрощів порівняння, танцюючи від Сполучених Штатів, де жив у сорок четвертому – сорок п’ятому роках, не зчуваючись, як втанцьовує в пастку, власноруч налаштовану.

Це в поезії він – новатор. У «Лабіринті самотності» Пас стає управителем спадщини – економом, якому не чужі ексцесивні забави господаря, про які згадує, романтично зітхаючи. Пас – розпорядник пам’яттю, тим, що нематеріальне. Хай Бог боронить від такої функції – самі клопоти. Пас портретує ватаги юнаків-мексиканців, лосанджелеських «пачукос»:

Пачуко втратив усю свою спадщину: мову, релігію, звичаї, вірування. З ним залишилися тільки його тіло та душа – просто неба, беззбройна під усіма поглядами. Його маскарадний костюм захищає його й водночас вирізняє та відокремлює: приховує його й виставляє напоказ.

Тим часом спадок поета – самотність, решта, яке б намацувальне воно не було, – омана або й облуда. Поезія – документ спокушання, вірші – миті спокушеності: надто сильні, аби не брати їх усерйоз, і надто короткі, аби ставити поетові на карб його адюльтери із шамотливими буднями. Поет оспівує невід, мріючи про щедрий улов, а також вимріяний, якого ще немає в неводі (і ніколи не буде) улов, але й сам туди, як бачимо, інколи, щоб не сказати не так уже й рідко, втрапляє:

Немає спільноти без поезії, одначе спільноту годі осягнути поезією, вона вкрай непоетична. Іноді обидві речі прагнуть розлучитися. Не можуть.

Про національний характер віршем не розповіш, у найкращому разі – есеями. Коли Пас, говорячи про самість, вживає «самотність», це не обмовка. Напевно, лише поет має відповідне чуття вловити і дар ословити парадокс – отой улов, якого немає й не буде:

Всім нам у якийсь момент наше існування відкрилося як щось особливе, невід’ємне та цінне. Майже завжди це відкриття відбувається в підлітковому віці. Відкриття самих себе проявляється як усідомлення власної самотності; між світом і нами виростає невідчутний, транспарентний мур: мур нашої свідомості.

Вийнятий з купелі революції, Пас присвячує їй в есеї з промовистою назвою «Від Незалежності до Революції» розлогий заключний абзац. Пас поводиться геть не як науковець, а як поет, кажучи водночас більше за найсумліннішого вченого – аж ніяк не тому, що, як заведено гадати, поетові видано індульґенцію, про яку академічний дослідник може хіба що мріяти:

Революція – це ґвалтовне занурення Мексики у власну сутність. З її глибин вона майже всліпу видобуває підвалини нової держави. В поверненні до традицій, відновленні перерваних реформою та диктатурою зв’язків із минулим революція є пошуком нас самих і поверненням до матері. Саме тому вона є також святом: святом куль, як висловився Мартін Луїс Гусман. Як усі народні свята, революція – це надмір і марнотратство, крайності, вибух радості й розпачу, крик сирітства й тріумфування, самогубство й життя – все вперемішку. Наша революція – це інше обличчя Мексики, проігнорованої реформою та приниженої диктатурою. Це обличчя не чемності й удавання, не образ, набутий унаслідок спотворень та брехні, а брутальне й сяюче лице свята й смерті, індіанського танцю та культової рани, ярмарку та кохання, крадіжки й перестрілки. Революція має обмаль ідей. Вона – вибух дійсності: бунт і причастя, сум’яття старих сплячих субстанцій, прояв великої жорстокості, великої ніжності й делікатності, прихованих через страх перед існуванням. З ким же причащається Мексика на цьому кривавому святі? Із самою собою, із власною сутністю. Мексика наважується бути. Революційний вибух – це чудове свято, на якому сп’янілий від самого себе мексиканець нарешті впізнає в смертельних обіймах іншого мексиканця.

Численні відгалуження лабіринта пократнюють відчуття самотності. Там не менш тісно й задушливо, ніж у гамівній сорочці. Занурюючись у лабіринт, ми впевнені, що він кудись приведе, куди саме, ми рідко про те задумуємося. В обійми світла. Або – Мінотавра.

Сучасна людина прагне пробудженої думки. Однак ця пробуджена думка вела нас звивистими дорогами кошмарного сну, на яких дзеркала розуму помножують камери для тортур. Вийшовши звідти, ми, можливо, виявимо, що снили з розплющеними очима і що сни розуму жахливі. Ймовірно тоді ми знову почнемо мріяти із заплющеними очима.

Фото: NARRATIVABREVE.COM

ZBRUC, Тимофій Гаврилів, 12.08.2014