ЗМІ

В 2023 році у незалежному видавництві Анетти Антоненко вийшла книга за «За київським часом». У збірці, виданій на другий рік повномасштабної війни, опубліковані тексти критика і куратора Костянтина Дорошенка, які є хронікою культури Києва та України трьох декад — від 1995 до 2023 року. Мені подобається спостерігати за титулами видань Дорошенка. Назва його збірки «Кінець епохи пізнього заліза», що вийшла 2015 року у видавництві «Лаурус», частково натякала на роботу українського суспільства над подоланням наслідків радянської «залізної завіси». На момент публікації видання, незважаючи на українську Революцію Гідності та початок війни, ЄС та НАТО своєю бездіяльністю демонстрували намір сприймати Україну як буферну зону. У 2023 вийшла «За київським часом». Вже два роки як за київським часом живе багатомільйонна спільнота в Україні та світі; за ним же часто переосмислюються застарілі правила ЄС.

«За київським часом» можна читати по-різному. Комусь цікаво стежити як розвивались практики українських легенд: Олега Голосія, Олександра Ройтбурда, Кирила Проценка, Ути Кільтер, Таї Галаган, Давіда Чичкана. Іншим цікаво знаходити інституційну критику або стежити за еволюцією популярної культури.

Історія мистецтва України 90-х-початку 2000-х написана зусиллями невеликої групи людей, серед яких Костянтин Дорошенко — один з ключових авторів. 1990-ті, «нульові» і початок 2010-х в його текстах дуже персональні. Читання цих розділів є візитом до приватного простору, в якому зібралась строката компанія. Для мого покоління прийти в мистецтво означало опинитись в мережі прото-інституцій, в яких повітря можна було різати ножем: так щільно воно було просякнуте феромонами патріархального самолюбовання діячів та ділків, яким сподобалось вирішувати справи «як в 90-х». Критики/ні і куратор/ки,«старші» художники/ці, «молоді» художники/ці, ще неіснуючі для мистецького світу студент/ки та інтерн/ки — всі працювали, глибоко вдихаючи те повітря. Я не маю жодного замилування цим часом. Але абсолютно зрозуміло, що він мав бути задокументований.

Текіє дервішів, Кезлев (Євпаторія), 2007 р. Фото Костянтина Дорошенка

Серед сотень персоналій та подій, які знайшли місце на сторінках «За київським часом» найцікавішими є дві лінії. Перша — це розділ «Українська Атлантида». В ньому — корпус статей, написаних в Україні від 24 лютого 2022 року, під час нинішнього повномасштабного вторгнення Росії та щоденного терору. «Українська Атлантида» є ревізією знання про культуру України в найкризовіший момент, усвідомленням досвіду себе і стосунків нашої країни зі світом. Лише за два роки відбулась низка довгоочікуваних виставок українського мистецтва, зокрема в Museo Thyssen Bornemisza (Мадрид), M HKA (Антверпен), Albertinum (Дрезден), De Fundatie (Зволле), Museum Ludwig (Кельн). Багато з них відрефлексовані у статтях Дорошенка, і через цю рефлексію показані руйнівні жахи війни та спротив агресії. В цьому розділі на авансцену виходять практики АнтіГонни, Нікіти Кадана, Катерини Лісовенко, Дани Кавеліної, Яна Бачинського, Данила Ревковського та Андрія Рачинського. У діалозі з ними мова Дорошенка трансформується і оновлюється.

Важливо що мова статей у цьому розділі дуже відрізняється від звичних підходів до мистецької критики: поза можливістю чи неможливістю «писати вірші після». Українська мистецька критика увійшла у простір по ту сторону болю, перетворившись на гострий як промінь погляд, що демонтує епістемологічну несправедливість та проникає крізь інституційний туман, вимагаючи правди. Це стосується письма багатьох українських критиків/инь і кураторів/ок.

Російська, а радше «новояз» в Росії, при вивозі за кордон носіями/ками мови, продукує сторінки літер, автори/ки яких мали би перш за все проаналізувати власний вокабуляр та дістати зі своєї мови пропаганду. Більшість європейських культурних видань надають перевагу теорії та узагальненням. Зокрема для того щоб зберігати баланс у мультикультурних спільнотах. У випадку німецької влади, починаючи від теракту ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 та початку ізраїльського геноциду палестинців/ок у Газі, тяжіння до абстракції трансформувалось у жорстку цензуру. Мова української ж критики зараз є тією, яка вимагає від себе та інших ясності.

Тому дуже помітна різниця між текстом, що виводить назовні скелет реальності, і критикою, яка не покинула їздити по колу іграшкових рельсів в просторі модерністичної гри. Гейзінга й Гессе не дуже в тренді як співрозмовники, але від того нікуди не поділись як вивчений метод. Бажання лишатись в закапсульованому часі, в якому екологічна катастрофа існує в теоретичному майбутньому, а геноциди — лише в минулому, на безпечній історичній відстані, відкидає велику частину сучасної думки у альтернативний, не дуже реальний простір.

Аліфе-ханум Яшлавська, хранителька Текіє дервішів у місті Кезлев (Євпаторія) та Костянтин Дорошенко, 2007 р. Фото Любка Дереша

Дивитись на реальність подій в Україні і Європі і свідчити, бути усвідомлено присутнім/ою, не відводячи погляду, є надзвичайно важкою задачею як для автора цієї збірки, так і для її читача/ки. Реальність в Україні відкривається лише через витримування щосекундного болю. Таким чином, біль та гострота київського часу стають тотожними. «Біль є найсильнішим емпатогеном. Торкаючись в кожному з нас інстинктивного, тваринного, надіндивідуального, він разом з тим провокує абсолютно людські й персональні імпульси співпереживання, мимовільної солідарності, миттєвого переносу на себе досвіду іншого.» — пише Дорошенко у есеї «Оприявнення болю» 2021 року.

Ще однією стороною можливості дивитись крізь біль постає в збірці історія киримли і Криму та огляд культурних та економічних стосунків між українськими і кримськотатарськими народами.

Геноцид кримських татар, вчинений Сталіним у 1944 році, був продовженням депортаційної політики і заселення «земель» російської імперії. За три дні в травні 1944 року сотні тисяч кримських татар були загнані до грузових потягів, які увозили їх з домівок назавжди. Радянські силовики виселили киримли до Казахстану, Узбекистану, Передуралля; багато кримських татар не витримали цієї дороги. До депортації кримські татари складали більшість населення південного узбережжя Криму. По поверненні після 1989 року вони зіткнулись з реальністю, в якій їхні землі й будинки належали іншим, а влада, як радянська, так і українська, не поспішала допомогати корінному народові у реінтеграції, своєю байдужістю толеруючи ненависть до киримли. Незважаючи на це, після початку Російської агресії в 2014 році, демократичні державні інститути кримських татар солідаризувалися з Україною, і багато киримли знов опинились у екзилі, пов’язавши з Україною свої долі.

Часом Дорошенко веде внутрішній діалог з колишнім головою меджлісу Мустафою Джемілєвим. Позиція і цитати Джемілєва часто з'являються в різних текстах київського критика, котрий нагадує крізь що пройшов Джемілєв під час 15-річного ув’язнення в СРСР за свою дисидентську діяльність у складі кримськотатарського руху.

Фонтан “Блакитне око” в мисливському будинку князя Фелікса Юсупова у селищі Коккоз (Соколине), 2007 р. Фото Костянтина Дорошенка

Від 2014 року в українському мистецтві багато уваги приділяють ностальгічним спогадам про Крим, самому акту окупації півострова Росією, «зеленим чоловічкам» та так званому «референдуму» 2014 року. Ці дискусії і документація висвітлюють несправедливість. Але йдеться в них не скільки про Крим, яким він власне є, а про нас, позбавлених Криму. Що показує що пост-/радянські колоніальні установки, з якими Україна в цілому та хаотичний український бізнес зокрема, вибудовували стосунки з Кримом, свідомому демонтажу тільки-но починають піддаватись.

Вальтер Міньйоло писав, що ідеологічна конструкція Америки, уявлення про новий світ, вже було заготовлене у європейській свідомості до того як 1492 року іспанці висадились на землях Таїно і Араваків. Дещо схожим чином повсюдно присутні пост-/радянські ідеологічні вигадки Криму. Зокрема, це туристично-споживацька міфологія України — ностальгія про «наш» Джаз Коктебель, «наші» рейви на Казантипі, «наше» кримське виноробство,«наші» дослідження античних Херсонеса та Ольвії. Московсько-радянський геноцидальний колоніалізм повернув свої наративи зі «здравніцами», «дачами генсєков», готелямі «Інтурист», та листівковими пейзажами, які маскують справжню важливість Криму для імперії як військово-морської бази.

Абсолютний must-read, сповнений історичних фактів — есей Дорошенка «Крим — це Європа», написаний за ітогами форуму «Крим Wave». Цей текст заохочує до деокупації Криму у всіх сенсах, з доступного вже зараз — в інтелектуальному. Дорошенко часто підсумовує, що лише через перехід стосунків між Україною і Кримом до іншого стану, до рівності і відкритості, та після покладення краю експлуатаційним забаганкам українців щодо звабливо-субтропічних ресурсів півострова, Україна може здати свій тест на зрілість. Процес переходу до цього стану має бути підживлюваним. З рештою, хоча б тому, що можливість переходу (transitioning), флюїдності, абсолютно незрозуміла тоталітаризму з його брехнею про «одвічно усталений» порядок речей.

Бахчисарай, 2004. Фото з архіву Костянтина Дорошенка

Розуміння Криму як важливого центру у регіоні Дорошенко дає в багатьох есе. Однією з влучних метафор у збірці є рев’ю виставки фотографій пілота-воєнкора Дмитра Муравського, де пропонується погляд на Чорне Море з кабіни літака аса Другої Світової Амет-Хана Султана. Автор відсуває подалі колоніальні наративи і дає тонкий огляд культури киримли, фокусуючись на діячах/ках та художниках/цях, які працюють з історією Кримської держави, вбачаючи її в рамках середземноморської цивілізації а, через мусульманську культуру — як частину Глобального Півдня. Наприклад, нагадує Дорошенко, кримськотатарський художник Ісмет Шейх-Заде в 2009 пропонував присвятити павільйон України на Венеційській бієнале кримському ханству і «встановити там артефакти, пов’язані з періодом, коли Венеційська республіка вивозила з Азовського узбережжя, а тоді це була Кримська держава, ліс, дубові сваї, на котрих зараз стоїть вся острівна частина Венеції.»

Власне, персональний підхід Дорошенка є важливою складовою, і тексти у збірці — не академічний відсторонений аналіз. В них багато емоцій, біль, кров, персональна зацікавленість чи нелюбов. Автор в текстах завжди присутній, і він пише про своє життя, де зберігає портрети культурних діячів і діячок. Українські мистецькі осередки — більше тусовки, ніж музеї. Під час війни це несподівано виявилось сильною рисою мистецького поля. Коли в пріоритеті — збереження життів, декоративні функції стін загалом не видаються важливими. З того, що ми зараз маємо, саме спільноти, персональні зв’язки, і пам’ять про тих, хто вже пішов з безкінечної київської вечірки, є найціннішими.
 

Марія Вторушина, ArtsLooker, 26.07.2024