ЗМІ

NV публікує фрагмент відкритого інтерв'ю мистецтвознавиці Ольги Балашової із арт-критиком Костянтином Дорошенком на презентації збірки За київським часом.

За київським часом — збірка есеїв, критичних та полемічних текстів Костянтина Дорошенка про українське мистецтво, культуру і суспільство. Як журналіст та критик Дорошенко пише на цю тематику з 1994 року, його спостереження корисні для розуміння поступу України часів Незалежності. Публікуємо фрагмент відкритого інтерв'ю автора мистецтвознавиці, засновниці ГО Музей сучасного мистецтва Ользі Балашовій на презентації книги, присвячений питанням деколонізації, декомунізації та політики.

Фото: @пресслужба

Ольга Балашова: Один із цікавих способів прочитання твоєї книги — це думати про те, що ти в ній не згадав. Навмисні або, навпаки, несвідомі її сліпі зони. Спроба описати або зафіксувати час — в самому характері того, як ти пишеш. Але більшість знакових виставок, які відбувались в Національному художньому музеї чи Мистецькому Арсеналі, взагалі не потрапили у фокус твоєї уваги. Хоча це інституції, які протягом тривалого часу формують український мистецький процес. Натомість у книзі багато текстів, присвячених тому, що відбувається з PinchukArtCentre. Особливо виставкам останніх двох років. Зрозуміло, ти працюєш в цьому центрі, писати про його роботу є частиною твого робочого регламенту. Але є одна сліпа зона, про яку мені цікаво почути твою думку. Ти говориш про деколонізацію, кілька разів у книзі звертаєшся до цієї теми. Та чомусь для тебе взагалі не є питанням колонізуюча практика PinchukArtCentre, яка за великим рахунком є стандартом роботи настільки звичним, що його навіть не помічають. Тому що головний куратор центру — бельгієць, Бйорн Гельдхоф, якого ти, до речі, цитуєш у книзі. І при цьому не вбачаєш проблеми у тому, що він є керівником, який і зараз формує образ українського мистецтва за кордоном, маючи цей потужний ресурс. Як ти прокоментуєш таку свою сліпу зону?

Костянтин Дорошенко: Я дійсно не часто пишу про масштабні проєкти, які відбуваються в Україні. Це напевно, специфіка моєї соціалізації, характеру і куту зору. Мені не дуже цікаво висловлюватися про те, що обговорюють багато людей.

О.Б.: Якщо це не виставки PinchukArtCentre.

К.Д.: До цього ми дійдемо. Отже, до визначних явищ, які і без мене будуть проаналізовані та оцінені, я рідко звертаюся. Цікавіше фіксувати скоріше особливі, навіть маргінальні проєкти, в яких я бачу певні тенденції - вони можуть пройти повз увагу спільноти, а мені хотілося б, щоб вони були зафіксовані. Бо з них також складається наша культурна генеза. Стосовно ж PinchukArtCentre — я пишу про нього з дня його появи. В першу чергу — про премії для молодих українських митців.

О.Б.: Я пам’ятаю твій погляд, він був доволі критичний від початку.

К.Д.: Справді, спочатку мене дратувало те, що ці премії демонстрували тенденцію нагородження представників не лише однієї й тієї самої генерації, а фактично одного угруповання — групи Р.Е.П. Було таке враження, що премії будуть вручати представникам Р.Е.П.у, поки ті представники не закінчаться. На щастя, останні премії демонструють появи зовсім нових імен, їх кожний раз все більше, і це цікаво.

В PinchukArtCentre я — запрошений експерт Дослідницької платформи. Це важлива ініціатива. Вони вперше в Україні системно почали збирати, фіксувати інформацію про українське актуальне мистецтво, не обмежуючись якимось одним колом. Це досить важка, кропітка робота, бо багато чого не збереглося. Часто художники, куратори не пам’ятають, коли які виставки були. Ти зараз співпрацюєш з Галею Глебою, вона глибока дослідниця, я мав задоволення з нею працювати в PinchukArtCentre. Вона підтвердить, як це складно і захоплююче. Стосовно Бйорна Гельдхофа — не всі виставки в центрі робить він, як куратор. І це завжди співпраця з іншими кураторками і дослідницями. І критика — це ж не сварити і не хвалити. Це — аналізувати.

О.Б.: Так, тому мені і здається, що тут є певна недостатність аналізу. Тому що виглядає, що бельгієць Бйорн — головний куратор, який представляє українське мистецтво на міжнародних майданчиках, при тому що й інші прекрасні кураторки є в PinchukArtCentre, але вони не мають такого авторитету і сили голосу.

К.Д.: Ні, це не так. Якщо ти подивишся мої тексти, то побачиш, що за перший рік війни важливі проєкти від центру робили Ксенія Малих, Олександра Погребняк, Дарина Шевцова та інші кураторки. Свого часу в PinchukArtCentre відбулися кураторські проєкти Тетяни Кочубінської, Станіслава Силантьєва, Валерія Сахарука. А стосовно того, що підданий короля бельгійців є там арт-директором — саме так називається посада Бйорна Гельдхофа — то це ситуація його контракту. Коли ми з ним обговорювали якісь проєкти, я не стикався зі зверхнім поглядом на Україну.

Кадр з відео Оксани Казьміної “Секрет, відео та хлопчик”, представленого в рамках програми молодших кураторок PinchukArtCtntre Олександри Погребняк і Дар’ї Шевцової “The Sky Is Getting Closer” на Liste Art Fair Basel, 2022 / Фото: @Еадано PinchukArtCentre

О.Б.: Цього ще не вистачало. Він професійний цікавий куратор, але ж питання не в цьому.

К.Д.: В нього є погляд зі сторони, і це важливо. З українським мистецтвом працювали американка Марта Кузьма, поляк Єжи Онух, італієць Акілле Боніто Оліва. Подібні підходи практикуються в усьому світі.

О.Б.: Я не про погляд, я про практику.

К.Д.: Ну а практику ми не можемо називати колоніальною, якщо в ній немає колоніального меседжу, якщо в ній нема погляду на українське мистецтво як на другорядне.

О.Б.: В цьому є погляд на українське мистецтво як на другорядне, тому що українським кураторам не дають робити ключові висловлювання. От, у твоїй книзі є текст про Венеційську бієнале 2022 року. З цитатою Бйорна Гельдхофа, яка сумнівно відповідає дійсності, але менше з тим. При цьому в цей же момент у Венеції відбувався інший український проєкт, наш національний павільйон, від якого на себе забрала увагу виставка PinchukArtCentre, бо мала більше ресурсу. Національний проєкт був створений українськими кураторами і українськими художниками. Власне, це я і маю на увазі, коли говорю, що це доволі химерний спосіб працювати із українським контекстом. Доволі колонізуючий спосіб.

К.Д.: Ти говориш як представник українського мистецького середовища. І це цілком зрозуміло. Колізія полягала в тому, що український національний павільйон на Венеційській бієнале, представлений мінкультом, відкривався в Арсеналі, а паралельно відкривалася експозиція від PinchukArtCentre. І саме в ній прозвучало звернення Президента Володимира Зеленського до учасників та гостей бієнале. Але крім погляду з точки зору українського мистецького середовища є погляд з точки зору потужності меседжа до міжнародної мистецької спільноти. Офіційно Україну представляв проєкт нашого класика Павла Макова Фонтан виснаження. Уявімо: 2022 рік, масована російська агресія проти України, багато хто думав, що Київ здасться за 3 дні, замість того Україна продемонструвала нечуваний опір окупантам. Україна викликає захоплення в світі, подив і при цьому представляє себе делікатною, тендітною, але досить лабораторною виставкою Фонтан виснаження. Україна, яка демонструє потужність вітальних сил і Фонтан виснаження — не надто поєднувані меседжи.

О.Б.: Це був коментар до стану, в якому перебуває Європа, а не до того, що являє собою Україна.

К.Д.: Венеційська бієнале збирає всю міжнародну спільноту. І перші дні бієнале — це можливість звернутися до головних гравців галузі. PinchukArtCentre у Венеційській бієнале постійно бере участь, представляє свою премію Future Generation Art Prize. Вона раз на 2 роки присуджується найцікавішим молодим міжнародним митцям. І в 2022 році PinchukArtCentre відмовляється від венеційської презентації програми Future Generation Art Prize…

О.Б.: …і робить доволі колоніальну виставку, тому що половина учасників — просто імена дуже дорогих і відомих художників. Як Муракамі, Герст, Абрамович. З роботами недоречними. Наприклад, такими, що чомусь імітують український прапор. Це вельми поверхневе висловлювання. Якби не потужні роботи Лесі Хоменко на першому поверсі, від яких перехоплює подих, ця виставка не викликала б нічого, окрім здивування.

К.Д.: Поверхневе — можливо. Кожен критик має право на свою оцінку мистецтва, воно надається до різних інтерпретацій. Але. Саме залучення світових зірок — впізнаваних, зрозумілих — поряд із зірками українськими, а також із класичними творами українського іконопису, роботами Марії Примаченко, Тетяни Яблонської створює максимально гучний проєкт про Україну на бієнале.

О.Б.: Забираючи увагу від українського національного павільйону.

К.Д.: Тут існує певне протиріччя через кут зору. З одного боку, просування саме мистецьких і культурних меседжів, і воно може і має бути делікатним. З іншого боку, просування загальнонаціональної адженди, яка мусить голосно звучати в світі в час, коли країна в жахливій ситуації війни. Я думаю, час представникам нашої мистецької спільноти позбутися оцього підходу, що «художника образити може кожний», припинити перейматися тим, що хтось отримав більше уваги, більше розголосу, і просто навчитись розуміти, що ми всі робимо одну спільну справу. Кожен — виходячи зі своїх можливостей. Українське міністерство культури, український бюджет не може собі дозволити настільки великих витрат…

О.Б.: Як Віктор Пінчук.

К.Д.: Так, як Віктор Пінчук. І в даному випадку це все зрештою працює на Україну. Треба віддати належне і нашому національному павільйону в Венеції, і Українському інституту, який співпрацював з ним у створенні важливої міжнародної дискусії, побудованої саме з акцентом на деколонізації. Це була фахова розмова, яка тривала в часі, яка свою роль відіграла. А яскрава подія, яка сколихнула істеблішмент та широкого глядача — це був проєкт PinchukArtCentre. Якби потужних приватних мистецьких центрів у нас було більше, якби між ними існувала конкуренція, це був би великий плюс для України. Але ще з 90-х у нас говорять про необхідність закону про меценацтво, і нічого не рухається в цьому напрямку. Прекрасно, що ми маємо Український культурний фонд, державну підтримку культури, проте це літак з одним крилом. Обов’язково в цей процес мають бути залучені кошти підприємців. Ми залякуємо себе корупцією, раптом хтось більше спише з себе податків. Заради Бога, чим більше буде різноманітної підтримки культури, тим краще.

Роботи Олега Голосія Очі та Кирила Проценка Запальничка на виставці Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище в PinchukArtCentre, кураторки Тетяна Кочубінська та Ксенія Малих, 2016. / Фото: @Сергій Іллін. Надано PinchukArtCentre

О.Б.: Погоджуюсь, що чим більше різноманітної підтримки культури, тим краще. Але чи не здається тобі, що ми небезпечно наближаємось до ситуації, коли олігархи відповідатимуть за гуманітарну та культурну політику в державі. За написання історії, формування пам’яті. Це ж як самовтілюване пророцтво: слабкі та бідні державні інституції — музеї, університети — змушують державу звертатись по допомогу олігархів, особливо коли мова йде про міжнародну видимість України. Це зручно, коли потрібно мати швидкий і якісний результат. З однією людиною простіше домовитись про потрібні акценти і наративи, ніж з інституцією, яка працює на суспільний інтерес, це не потребує значних ресурсів, складних реформ і процедур. Зрештою, тим, хто приймає рішення, вигідно мати слабкі державні інституції. Так всі отримують своє: міжнародна спільнота — голос з України; влада — правильні акценти, олігархи — статус філантропів… От тільки українське суспільство якось знову у програші.

 

К. Д.: Місце держави у взаємодії з культурою має бути обмеженим, інакше завжди існує загроза інструменталізації культурних інституцій, перетворення їх на обслуговуючі владу. Як це неодноразово було з Мистецьким Арсеналом — в проєкті Велике та величне за Януковича, в роботі там передвиборчого штабу Порошенка 2019 року. Закон про УКФ також потребує змін, бо національна організація, що на грантовій основі фінансує мистецькі ініціативи, мусить отримувати стале фінансування незалежно від кабміну та бюджету. Наприклад, в країнах Балтії це фіксований відсоток від акцизів на алкогольні, тютюнові вироби та податки на гральний бізнес. З іншого боку, приватні колекції та фундації є неодмінною складовою системи функціонування культури в Європі та США. Не варто також недооцінювати силу українського громадянського суспільства — у нього є живий запит на культурний продукт, його розвиток і різноманітність. ГО Музей сучасного мистецтва — один з прикладів цього. Та і олігархів як явище ця війна і реформи, необхідні для руху України до ЄС та НАТО, залишать у минулому.

Попри нашу звичку до невдоволення, недовіру до влади, правовий нігілізм, розвиток незалежної України демонструє здорові тенденції. Ми не стагнуємо і не застрягаємо. Важливо ще навчитись чути одне одного, позбутися звички до іншування, нав’язаній саме колоніальною політикою «розділяй і володарюй».

Ольга Балашова, NV, 3 березня 2024