ЗМІ

У грудні 2023 року вийшла з друку книга Костянтина Дорошенка «За київським часом». Це — збірка текстів про культуру та соціум України, написаних у 1995 — 2023 роках. 

Костянтин Дорошенко — публіцист, історик, критик та куратор сучасного мистецтва, запрошений експерт Дослідницької платформи PinchukArtCentre, автор і ведучий подкаста «Культура всього» на «Українській правді». Публікуємо розмову Костянтина Дорошенка з мистецтвознавицею і кураторкою Ольгою Балашовою — про нову книгу, про культуру та культурну критику в Україні.

«МУСИМО ЗАФІКСУВАТИ НАШІ ВІЗІЇ, ВАЖЛИВІ ДЛЯ НАС РЕЧІ, ЯК ЦЕ ВІДБУВАЛОСЯ З ПОПЕРЕДНІМИ ПОКОЛІННЯМИ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ, КРИТИКІВ, ПИСЬМЕННИКІВ…». ПРО МЕТУ ЗБІРКИ

Ольга Балашова:

— Твоя книга підсумовує певний період, я би сказала — зламу. Зламу в нашій мистецькій історії, але і зламу, як мені здається, у твоєму власному сприйнятті контексту. 

Більшість текстів цієї збірки я читала у різних виданнях тоді, коли вони виходили. Але коли вони зібрані в одній книжці, стається вибух — усвідомлення твоєї здатності охопити і пов’язати таку кількість явищ і подій. Будучи істориком ти легко сягаєш глибин: пірнаєш на дно, дістаєш якісь прекрасні скарби і не без пихи демонструєш їх читачу. Плетеш мереживо із різних сенсів, несподівано поєднуючи їх. Це здивування переслідує протягом усього читання. Ці тексти безумовно є зліпком часу. Вони є відбитком тих подій і явищ, які проходять перед тобою. Ти в центрі, сприймаєш їх суб’єктивно, але разом вони складаються у певну об’єктивну картинку. Скажи, будь ласка, чи є тексти, які були написані в цей період, але не увійшли до збірки?

Костянтин Дорошенко:

— Безперечно. Ця книжка задумувалася ще до повномасштабного вторгнення, і вона мала виглядати інакше. Бути іншою за підбором текстів. 

Ми з пані Анеттою Антоненко, видавчинею, спілкуємося вже 20 років. І задумували збірку як спосіб відзначити, відсвяткувати наше спілкування та проаналізувати, що відбувалося в Україні, в культурі за цей час. Але сталося повномасштабне вторгнення, яке змінило все. Спочатку було враження, що вся Україна, яка існувала до цього, ніби спалена; з’явилося відчуття якогось оніміння і нерозуміння, як презентувати все те, що я аналізував раніше, у тій реальності, яку ми побачили. 

Думаю, всі люди, дотичні до української культури, на певному етапі пережили цей шок, відчуття непотрібності того, що ми робили. Але потім, на щастя, з’явилося розуміння: якщо проливається знову, не перший раз за останнє століття, українська кров, то ми мусимо принаймні зафіксувати наші візії, важливі для нас речі, як це відбувалося з попередніми поколіннями українських митців, критиків, письменників, які так чи інакше проживали жахливі випробування і часи. Ті люди, на жаль, були знищені, але сьогодні, завдяки їхнім роботам, їхньому інтелектуальному досвіду, ми можемо розуміти хто ми, куди ми рухалися, які цінності існували в українському суспільстві, розвивалися і суголосні нам сьогодні. 

ЦЕ ДАЛО НОВЕ НАТХНЕННЯ. І ПЕРША ЧАСТИНА ЦІЄЇ КНИЖКИ — ЦЕ САМЕ ТЕКСТИ, НАПИСАНІ ПІСЛЯ РОСІЙСЬКОЇ НАВАЛИ 22-ГО РОКУ.

Також не усі тексти, написані з того часу, ввійшли у цю книгу. У кожного критика, журналіста, який пише про мистецтво, є прохідні тексти: іноді це просто реакція на подію, на виставку, ми не завжди можемо вийти на узагальнення, побачити якусь тенденцію. Але загалом ця книга — про тенденції, про генезу розвитку України часів незалежності. 

Мені пощастило з освітою. Ти сказала про ерудицію, але питання тут в історичній освіті. Вона в Україні і в Київському університеті добра. Вона навчає критично ставитися до джерел, працювати з ними і шукати інформацію. Далеко не усі факти, які є в цій книзі, не всі приклади, культурні алюзії я тримаю в свої голові. Але університетські професори мене навчили, де можна шукати суголосні дані, коли ти думаєш над якоюсь проблемою. 

Ми постійно знаходимось в турбулентній ситуації. 30 років незалежної країни — це дуже мало. Ми постійно себе порівнюємо з західними розвиненими державами, навіть з нашими найближчими сусідами — Польщею, Румунією. Це неправильно з точки зору історії, тому що Україна набагато довше знаходилася під більшовицькою владою. Україна набагато більше потерпала від того, що ми називаємо геноцидальними практиками.

ЗА ХХ СТОЛІТТЯ УКРАЇНА ПЕРЕЖИЛА ГОЛОДОМОР, ГОЛОКОСТ ТА ДЕПОРТАЦІЮ КРИМСЬКИХ ТАТАР. ТРИ ГЕНОЦИДИ НА ОДНУ КРАЇНУ І НА ОДИН НАРОД — ЦЕ НАДЗВИЧАЙНО ТРАВМАТИЧНИЙ ДОСВІД.

Тому виходити на нормальні позиції відкритого, демократичного, модерного суспільства нам важче, ніж нашим сусідам. Якщо ми подивимося з цієї точки зору на той розвиток, який Україна пройшла з часів розвалу Радянського Союзу донині, ми побачимо, що все з нами добре, що організм української держави, українського суспільства розвивається прогресивно.  

Україна була першою країною на пострадянському просторі, у якій відбулася демократична зміна влади. Ми не допустили створення авторитарного режиму, зберегли свободу слова. Постійно бути незадоволеними — це радянська звичка, і у нас вона залишається. Але насправді така генеза України і викликала цю жахливу ненависть російської влади — через наш поступ у майбутнє, через те, що попри усі труднощі Україна швидко і послідовно орієнтується на ті важливі тренди, які відіграватимуть найголовнішу роль в ХХІ столітті. Насамперед, — це увага до конкретної людини. Це можна побачити і в розвитку українського мистецтва, і в розвитку суспільства. Те, що колись в Російській імперії, в Радянському союзі називалося «мелкотемьем», «мещанством» і відкидалося заради так званої величі, насправді — орієнтованість на людину. 

«ПЕРША МОЯ ІДЕНТИФІКАЦІЯ БУЛА — “КИЯНИН”». ПРО ШЛЯХ ДО ВЛАСНОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Ольга:

— Я весь час забуваю, що ти ведучий на радіо, і, в принципі,  питання тобі навіть не потрібні…

Костянтин:

— Так, радіо — це дуже серйозна дресура. Ти мусиш в прямому ефірі постійно стежити, щоб не було паузи. Якщо вона більше, ніж пів хвилини — це провал. 

Ольга:

— Ти багато говориш про Україну. Напевно, твоя освіта дає відчуття, що ти перебуваєш в історичному часі, а не просто спостерігаєш за тими чи іншими подіями. 

Якщо відверто, ми з тобою були російськомовними. Тобто українську мову ми обрали для себе  свідомо. Це сталося не 22-го року, але все одно велику частину текстів свого часу ми писали російською. І перший розділ збірки — «Українська Атлантида» — схоже, перш за все про ту Атлантиду, яку ти підняв десь зсередини себе. 

Назва «За київським часом» дуже точно схоплює те, що раніше ти все ж більше був київським автором, ніж українським. Я пам’ятаю, коли міністром культури був Олександр Ткаченко, ви з Олесем Донієм запровадили круглі столи, які піднімали питання національної ідентичності. Мене здивувало тоді, що Костя Дорошенко переймається такою темою. Власне, як і ті речі, про які ти щойно розповів. Якщо я правильно розумію, твій метод — уникати мейнстриму. Тобто, якщо ти обираєш фігури, теми, на які спрямовуєш увагу, це зазвичай не загальні місця.

Розкажи, як ти відчуваєш цю зміну — від твоєї київської приналежності, хоча вона начебто також залишається, до усвідомлення того, про що ти щойно говорив?

Костянтин:

— Дуже цікаво, є над чим подумати… Ми з тобою навчалися в одній школі. В різні роки, безперечно, але в одній школі. Це була звичайна школа на Лісовому масиві. І вона була російською, не українською.

Я починав навчатися ще за радянських часів. І так, перша моя ідентифікація була — «киянин». Для мене Київ завжди був самодостатньою столицею. Вислів «Москва — столица нашей родины» звучав для мене абстрактно, бо мені усього вистачало у Києві. Наше місто було розвиненим і з точки зору урбаністики, на той час, і з точки зору культури. Тут відбувалася велика кількість виставок, зокрема міжнародних. Барон Тіссен-Борнеміса виставляв у Києві свою колекцію 1984-го року. Тут є музей, в якому можна простежити всю світову історію мистецтва — музей Ханенків. Багато театрів… Я ніколи в Києві не відчував себе провінціалом. І мені було неприємно, коли хтось приїздив звідкись — з Москви, з Америки чи з Європи — і починав повчати.

Я ВВАЖАВ КИЇВСЬКУ ОПТИКУ САМОДОСТАТНЬОЮ. МИ НЕ МУСИМО ПІДТАКУВАТИ КОМУСЬ, МИ МОЖЕМО ВИРОБЛЯТИ ВЛАСНИЙ ПОГЛЯД НА РЕЧІ. 

Стосовно мови. На початку 90-х було мало україномовних видань. На жаль, згодом їх стало ще менше. Але нещодавно я знайшов свою першу журналістську нагороду — «Золоті сторінки Єви». Це був глянцевий часопис,  його заснувала Ірина Данилевська, і він був принципово україномовним. 

А перша моя публікація взагалі була в австралійській газеті «Вільна думка». Це трохи кумедна історія: я тоді працював у Музеї історії Києва, у відділі діаспори, і нам передали багато видань з Австралії. Це мене дуже вразило, стало відкриттям окремої планети української культури та думки у вигнанні. І я з вдячності написав напівесе-напівподяку «Скарб із Австралії» в тамтешню газету, і її надрукували. 

Отже, в мас-медіа у мене все починалося з української. Але я завжди хотів бути почутим. Я вважав, що погляд із Києва на ті чи інші події мають чути не тільки в Києві. Тому я, наприклад, співпрацював з російським виданням «Артгид», писав туди не лише про те, що відбувалося в Україні, а і про першу і єдину презентацію Ватикану на Венеційській бієнале. Російської мовою я послуговувався завжди як такою, що зрозуміла великій кількості людей в різних країнах, якою можна доносити ті сенси, які формуються в Києві, у тому числі і мною. 

Так, ти права, мене цікавить не мейнстрим, а  вдало сформульована думка. Колись Ута Кільтер мені сказала: «Мало хто може дозволити собі у статті про Венеційську бієнале цитувати нікому невідомого київського професора Клєваєва, а ти це робиш». Але тут питання не в тому, наскільки відома людина, — для мене завжди найважливішою була сміливість та точність мислення. Тож я не соромлюсь цитувати і своїх друзів, і людей, молодших за мене, коли бачу, що вони сформулювали щось глибоко, влучно.

Обкладинка книжки

У моїй родині переважно говорили російською, але були й українські вирази, прислів’я, посилання на українську літературу. Батько завжди мені казав: «Ми — українці, ми відрізняємось від росіян». Я розумів це, без агресії чи ксенофобії. Дуже жорстке відторгнення з’явилося, звісно, у 2022 році. Вмить склався пазл, стало очевидно, що насправді вся російська культура так чи інакше просякнута насильством та імперськістю, це не перебільшення. 

Я ніколи не переймався російською культурою. У нас в родині виписували журнали «Всесвіт» та «Иностранная литература». В часи перебудови там можна було читати неймовірних авторів, наприклад, Юкіо Мішіму. Коли ж в 90-ті роки з’явилися перші переклади французьких істориків школи Анналів та постмодерністської критики, стало очевидним, що найцікавіші речі знаходяться і формулюються не в російській культурі. Одіозні російські фільми «Брат» і «Брат 2» я подивився тільки у 22-му році, щоб зрозуміти, як формувалося це дикунство, з яким ми зіткнулися.

Отже, я писав українською чи російською залежно від того, яке видання пропонувало мені це. І суспільно-політичні видання завжди були цікавіші для мене за культурницькі, «цехові». Зараз модно дивитися на критику як на академічну, дещо снобістську, наукову дисципліну. Справді, подібні напрямки розвинені в усьому світі. Але якщо ми згадаємо, звідки взялася критика, побачимо в її основі газетну, журнальну рецензію.

ВИТОКИ МИСТЕЦЬКОЇ КРИТИКИ — В ОПИСАХ КУЛЬТУРНИХ ПОДІЙ ЧАСІВ ФРАНЦУЗЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА, ТОДІ ВОНА БУЛА СПРЯМОВАНА ДО СПОЖИВАЧА КУЛЬТУРНОГО ПРОДУКТУ, А НЕ ДО ЗАКРИТОГО ВИСОКОЧОЛОГО СЕРЕДОВИЩА. 

Чудово, коли кожен займається своїм напрямком. Мій підхід до критики спрямований на демократичну аудиторію. Тим більше, що у нас був період, коли переважна кількість видань відмовилася від відділів культури. А для мене важливо було фіксувати те, що відбувається там. 

«СВІТ ДЕМОКРАТИЗУЄТЬСЯ, МИСТЕЦТВО БІЛЬШЕ НЕ НА П’ЄДЕСТАЛІ. ЛЮДИНА ДИВИТЬСЯ НА НЬОГО ПРЯМО, А НЕ ЗНИЗУ УГОРУ». ПРО РОЗУМІННЯ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА

Ольга:

— Готуючись до нашої розмови, я говорила з колегами і друзями про Костю Дорошенка. Виявляється, у кожного, хто з тобою спілкувався в якийсь час, свій власний Костя. Хтось тебе знає з часів, коли ти працював у газеті «Комерсант» редактором додатку «Вікенд» (у книжці, до речі, є багато звернень моди). А от Галя Глеба сказала: «Взагалі-то в Кості живе французька культура». І дійсно, у книзі багато референсів до французьких авторів, які допомагають тобі пояснити якісь явища і події з нашого актуального контексту.

Тобто виходить, що кожен текст, який є у збірці, наче написаний в різних модусах, з різним темпераментом. Є тексти, явно пробуджені твоїм здивуванням або роздратуванням. Наприклад, — про Максима Кантора. Я навіть пам’ятаю момент, як ми з тобою це обговорювали, яку лють у тебе викликала його виставка в Люксембурзі, і потім з’явився цей текст. Хоча до того ти працював з ним як з художником. 

Костянтин:

— Так, він брав участь в  одному з наших з Оксаною Грищенко проєкті «АУТ» у Києві. Я з цікавістю з ним спілкувався, поважав його бачення мистецтва. Але ескалація російської війни проти України проявила у Канторі непристойне імперство, яке визиває огиду.  

Ольга:

— Розкажи, як ти пишеш тексти, як виникає ця історія. Має бути замовник чи ти сам обираєш тему і комусь пропонуєш? Впусти нас на свою «кухню».

Костянтин:

— Нещодавно я зрозумів, що насправді я дуже щаслива людина, адже усе життя намагаюся робити тільки те, що мене цікавить. Щоразу, як стає нецікаво, я від того біжу. З текстами — так само. 

Мистецтво є найбільш гуманістичною діяльністю. Жодна біологічна істота його не створює, крім людини. Як казав Вайлд, мистецтво — абсолютно непотрібне, воно не відповідає на потреби фізичного виживання, але все-таки воно існує. Отже мистецтво — це те, що любить людина, і мистецтво — це те, що проявляє людину. Мені цікава людина як така. Не просто біологічна, а історична, соціальна, людина в розвитку. Якщо я починаю розмірковувати над якоюсь проблемою, що провокується, формулюється виставкою, фільмом і зачіпає суспільство, тоді хочеться писати. 

Я вже давно відійшов від журналістики у бік колумністики. Це авторський погляд на речі, а отже можу обирати те, про що мені дійсно хочеться сказати. Справді, найшвидше пишуться тексти, народжені роздратуванням, гнівом. Одного разу потрапив на виставку Нікаса Сафронова, і вона справила таке жахливе враження, ніби я надихався угарним газом: настільки бездарного мистецтва я не бачив у житті. Промучившись пів ночі, я зрозумів, якщо я не напишу текст, то це буде отруєння. Так з’явилася стаття «Бідний Нікас». 

Зрештою, я майже 30 років пишу про культуру, отже надто сильно мене вже ніщо не вражає, — ні в хорошому, ні в поганому сенсі. Ну і сама позиція мистецтва в світі змінилася за цей час. Світ демократизується, мистецтво більше не на п’єдесталі. Людина дивиться на нього прямо, а не знизу угору. Коли кажуть, що для розуміння сучасного мистецтва треба мати якийсь спеціальний бекграунд — це неправда.

МИСТЕЦТВО ІСНУЄ ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ Є ГЛЯДАЧ. БЕЗ НЬОГО ВЕНЕРА МІЛОСЬКА І БУДЬ-ЯКА РОБОТА ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ — МЕРТВА МАТЕРІЯ.

Кожна людина має право на свою реакцію на мистецтво. Варто просто бути відкритим до сучасного мистецтва, як і до будь-якого культурного продукту. І мати справу з тим, яке відгукується саме вам.

Антіквар, Ганна Шерман,, 15.02.2024