ЗМІ

Ключові для нової збірки есеїв Костянтина Дорошенка образи «когнітивного розмінування» та «когнітивної деокупації» представлено в тексті, написаному у грудні 2023 року. Автор прямо не пояснює тонкощів їхнього змісту, проте підводить читачів до того, щоб вони побачили їхню подібність до концептів-багатогранників. Як завжди, Дорошенко покладається на вміння тих, хто читатиме есеї, змінювати кут зору, але не втрачати налаштованості на візію цілого. Видання, в якому статті й нариси початку 2000-х сусідять із текстами 2023–2024 років, можна вважати за один із варіантів вибраного.

Поруч із кураторськими текстами, статтями-оглядами й репортажами тут вміщено науково-популярні мистецтвознавчі студії. Автор знайшов вигідну пропорцію між описом мистецьких проєктів і творів та фіксацією культурних горизонтів, у яких вони з’явилися. Якби книжка містила примітки, кількість згаданих в есеях імен митців і назв розмаїтих українських та міжнародних культурних інституцій перевершила би сотню. Дорошенкові тексти зазвичай оптимістичні, а його метод письма передбачає тематичну щільність оповіді, згадки численних персонажів і подій, лаконічні описи артефактів культури, мистецьких творів та локацій культурних заходів, а також роздуми щодо суті культури й мистецтва. Увага до глобальних тенденцій і локальних деталей підтверджує орієнтацію на глокальність візій, про яку автор згадує в попередніх книжках.

«Когнітивне розмінування» має просту композицію і складається з двох розділів: меншого — «Україна як метод» і більшого — «Україна на плато людства». У першому представлено есеї, написані переважно у 2023–2024 роках, за винятком декількох давніших кураторських текстів. У цій частині книжки, за внутрішньою структурою подібній до кола, автор представляє різні варіанти форми й накопичує образи-концепти, що інколи губляться у тканині тексту. Назва другого розділу спонукає згадати книжку Жиля Дельоза і Фелікса Гватарі й замислитись, які алюзії алюзій приховує вибір поєднання України й плато людства. У ключовому есеї цієї частини, написаному 2001 року, йдеться про участь України у Венеційській бієнале. Текст міцно вкорінений у мистецьке життя початку століття. В інших есеях автор не зловживає натяками на згадані плато людства, проте цей образ задає тон сприйняттю більшості есеїв із другої частини книжки. Читачам, зрештою, самим вирішувати, чого в Костянтина Дорошенка більше — від Жиля Дельоза і Фелікса Гватарі, а чого — від Гаральда Зеємана, куратора першої Венеційської бієнале нового тисячоліття, паралель із діяльністю якого та письмом автора рецензованого видання проводить у передмові Юлія Манукян.

Чимало текстів у збірці присвячено артмандрам. Хоч їхня географія не претендує на рекорди, автор уміло окреслює специфіку кожної локації чи мистецької події, тож поруч із описом великих міжнародних культурних заходів відгуки про Миколаїв, Харків, Дніпро не губляться. Костянтин Дорошенко частіше пише про візуальне мистецтво і мультидисциплінарні проєкти, рідше, але часом влучніше — про кінематограф і літературу. Окремим жанром, що його вподобав автор, є огляди-роздуми про Венеційську бієнале різних років. Два оглядові тексти — «1920–2020. Стисла історія українського мистецтва на тлі розвитку держави» (написаний до онлайн-гри Українського інституту та кураторського об'єднання OK Projects The Fantastic Adventure through Art History of Ukraine) і «Десять українських митців десятиріччя» — подібні на ескізи нонфікшн-книжок. Коли Дорошенко виходить за рамки звичної для арткритика тематики й публіцистичного викладу колізій історії України, він міркує про виклики цифрової доби («Хто керує інформацією в твоєму смартфоні», «Як анекдот зник з нашої повсякденності», «Менше піни. Про гримаси моральної вищості») і має менше оптимізму, ніж зазвичай.

У виданні автор послідовно полює на смислові зв’язки всередині української культури, від усвідомлення сили яких залежить успіх опору когнітивним викликам актуальної російсько-української війни. Водночас його тексти мають документальну цінність, бо в другій частині формують авторський літопис мистецького життя України й Європи від початку XXI століття донині. На жаль, вказуючи час написання кожного з них, Костянтин Дорошенко не згадує, де їх було опубліковано вперше. Немає у книжці й ілюстративного матеріалу чи покликів на мережеві ресурси, які допомогли б у пошуку візуального супроводу того, про що пише автор. Хоч наявність подібних додатків збагатила би видання.

Найяскравішими у збірці є тексти, в яких монолог фактично є пропозицією до діалогу. У них переплітається особистий досвід і контекст повсякдення, в якому відбуваються авторові реальні та віртуальні зустрічі з його персонажами або з мистецькими артефактами. Прикметою Дорошенкового письма є відсутність пафосу і нав’язливої ліричності, часом притаманної публіцистиці. Мабуть, тому намічені ідеї-ескізи й образи-концепти живуть іще довго після прочитання есеїв, а вектори потенційного розвитку сказаного часом здаються важливішими за представлені сюжети.

 

Критика,2025