ЗМІ

Збірку мистецького критика, куратора і публіциста Костянтина Дорошенка можна означити як книжку вибраного за майже тридцять років, хоч подекуди вона скидається на авторську есеїстичну енциклопедію. У ній домінують тексти про мистецьке життя в Україні й світі від початку XXI століття до наших днів та ідентичність української культури. Костянтин Дорошенко є поміркованим оптимістом, реґулярно повертається до міркувань щодо розвитку мистецтва в час війни, говорить про контексти у множині та змінює перспективи бачення.

Есеї згруповано у чотири розділи, але структура видання не підпорядковується хронології — поруч можуть бути розташовані тексти, написані в різні десятиліття. Винятком є перша частина «Українська Атлантида». Тут зібрано есеї 2022–2023 років — інформаційно щільні оповіді про знакові проєкти, які представляли роботи українських митців у світі й в Україні від початку повномасштабного вторгнення російської армії, виставки в Европі, відкриття імен із минулого, відлуння подій війни в роботах художників із різних країн та їхню співпрацю з українськими художниками. Костянтин Дорошенко делікатно провокує читачів на діялог, що засвідчують нариси про творчість фотографів Вєри Бланш і Сергія Мельниченка, художників-авторів стінописів у Чернівцях, молоду скульпторку Павлу Нікітіну та володаря медалі Альфреда Фрида Артема Гумілевського, огляди проєктів «Це Україна: Захищаючи свободу» на 59-й Венеційській бієнале, «Дім військових злочинів» на Всесвітньому економічному форумі в Давосі й виставки творів українського модернізму «В епіцентрі бурі» в Мадриді. Його тексти працюють у річищі культурної дипломатії та позбавленого менторства мистецького просвітництва. Коли він міркує про масову культуру («Берегиня Вєрка»), творчість Григорія Сковороди («Божественний кураж»), презентацію відеопроєкцій робіт українських митців у Нью-Йорку та київський мультимедійний фестиваль «На часі» («На часі»), то накопичує тези-висновки щодо розвитку культури в часи війни.

У другій частині збірки «Україна — це культура» представлено тексти про актуальне візуальне мистецтво, фотографію, кінематограф, театр, музику, культурне життя в Україні у XXI столітті, гучні мистецькі події та скандали. Короткі рецензії («Ціна перемоги», «Дух дрібниць», «Неминучість ритуалу», «Український поп-панк», «Мода як смерть») сусідять із рефлексіями щодо ідентичности («Відкриваючи українську культуру», «Не наш Чорнобиль», «Киянин»), реформування музейної справи («Живий музей», «Кмитівський прецедент»), насильства («Насильство без сексу»), ролі митця в сучасній культурі («Зранений цілитель»). Натомість у третьому розділі «Україна — батьківщина слонів» переважає тематика історична й соціяльна, що дає авторові змогу вивести на перший план антропологічну проблематику, питання міжкультурної комунікації, прав людини, ціннісних основ стосунків Я — Інший.

Фінальний розділ «Українець Ройтбурд» найближчий до формату авторської есеїстичної енциклопедії, кожен текст у якій присвячено певній особі. Широкий вибір головних героїв засвідчує Дорошенкову прихильність до ідеї розмаїття. Його висновки прості й чіткі, але він не дозволяє собі перетинати кордон банальности. До значної частини центральних персон своїх есеїв він ставиться із симпатією, хоч деколи іронізує щодо контекстів, у яких вони творять або представляють свої здобутки.

Уважним читачам буде цікаво простежити зв’язки між окремими групами текстів у виданні та діяльністю Дорошенка-куратора мистецьких проєктів. Він відкидає протиставлення української і світової культури й просуває тезу про єдність українського мистецтва з тенденціями мистецтва світового. Із другої третини книжки рельєфно постають авторові мистецькі смаки. Ті чи ті відомі імена в Дорошенкових текстах є показовими, бо увиразнюють його власні ціннісні пріоритети. Прикладами є згадки про історика Омеляна Пріцака та київського колекціонера Ігоря Диченка, митців Казимира Малевича, Олександра Ройтбурда, Іллю і Давида Чичканів, Олега Голосія, Василя Стуса, Емму Андієвську, філософів Григорія Сковороду й Жана Бодріяра, кутюр’є П’єра Кардена, мистецтвознавця Платона Білецького.

Назву збірки можна інтерпретувати у безліч способів, обрати найпростіший чи взагалі відмовитися від пошуку розшифрування задуму. Костянтин Дорошенко вказівкою на київський час означує прихильність до концепту глокальности, про який пише в декількох есеях. У збірці є цінний іменний покажчик, але немає інформації про те, де й коли вперше було опубліковано вміщені тут тексти. Есеї, написані у різні десятиліття XXI століття, є гібридами журналістських жанрів і мистецької критики. У них помітно прикмети репортажу, мас-медійного нарису, рецензії, статті з глянцевого журналу; аналіз творчости митців і огляди знакових проєктів сусідять із міркуваннями про світові тенденції у мистецтві, цінності чи ідентичність. Означені як есеї, вони спонукають до розмови про те, чим сьогодні може бути есеїстика. У книжці є й із півтора десятка текстів, у яких Костянтин Дорошенко виходить на перехрестя мистецької, історичної, антропологічної проблематики й долає мас-медійне спрямування свого письма. У них він накопичує цінні тези, які міг би розвинути в майбутньому: про митця як нервову систему людства («Зранений цілитель») і культуру як маніфестацію ідентитету («На часі»), смисл Іншого для самоідентифікації («Прикраса будь-якої країни»), зв’язок між образами миру і світу («Мир — це ти»), автистичні спрямування сучасної культури («Усередині себе») і потребу дистанцій («Дистанція як цивілізаційний вибір»). Відтак він виходить на дискурс, котрий є не функцією (в математичному значенні), що відображає набір ролей автора в культурі, медіях і мистецькому житті, а похідною від неї. Саме такі есеї демонструють внутрішню Іншість, без якої спосіб висловлювання Костянтина Дорошенка був би менш автентичним.

Критика, №3–4, 2024