ЗМІ

Можливо, це тільки в мене склалося таке враження, але здалося, що вихід нового роману Любка Дереша «Там, де вітер» пройшов непоміченим. Знову ж таки, можливо, видавництво не організувало жодних промоційних активностей, а сам письменник не надто жваво розповідав про свою нову книгу потенційним читачам, але принаймні в моїй бульбашці про новинку від Дереша говорилося мало. Основні премії також обійшли її увагою. І, на мій погляд, цілком даремно.

Бо Любко Дереш написав надзвичайно зрілий, цілісний, поліфонічний роман. На позір автобіографічний – але тільки до тієї міри, наскільки всі книжки письменників є автобіографічними. Це тонка межа поміж грою з читацькою обізнаністю і письмом як методом власної психологічної терапії. Зрештою, творчість – це сублімація, в тому числі й особистих страхів і травм, правда ж?

Про що книжка? Якщо коротко, то про те, як із сірої аморфності нарешті вилонюється нова свідома Україна. Або зовсім не про це, а навпаки – про п’яних маргіналів, яким усе байдуже. Про молодіжний рок-гурт «Придурки», якому добре вдаються тільки кавери, бо власного голосу, власного єства ці діти бояться. Про відчуття братерства, яке інколи може бути банальним інстинктом стадності. Про наївну Алісу в країні Див, яка знає потаємні стежки, що ведуть поміж мінними полями навколо Маріуполя.

За сюжетом молодий письменник Макс Тарнавський, який мав у минулому культовий статус, а нині перебуває під остракізмом широкої громадськості, бо свого часу не підтримав публічно Майдан (і не заперечив його – просто не підтримав) і ніяк не відгукнувся на початок війни, вирішує вирушити в тур Україною з молодою рок-групою «Придурки». Щоб написати ґонзо-репортаж, але також і для того, щоб якось знову стати на ноги і повернути собі прихильність суспільства. Відстояти своє право бути інакшим, особливим, мати іншу думку й лінію поведінки – або ж самому від усього цього відмовитися. Словом, поїхати з одного кінця країни в інший, щоб віднайти себе.

Але це роман не тільки про Україну, про наші навколовоєнні теми й проблеми; ця книжка в хорошому сенсі глобальна, бо ж одне з основних питань, яке піднімає автор – проблема так званої cancel culture, культури скасування. Феномену останнього часу, коли на людину – з реального чи надуманого приводу – може политися потік ненависті й осуду з боку суспільства (найчастіше – невідомих юзерів соціальних мереж), що супроводжується крахом кар’єри такої людини, наслідками для її бізнесу чи творчості, а відтак і глибокою внутрішньою кризою. Частково цю середньовічну поведінку мас ми спостерігаємо під час так званих «срачів» і цькувань менш чи більш публічних людей. Дереш запитує: чи мають право люди (маса) вимагати від іншої людини, щоб вона мислила й діяла так, як вони? Де закінчується солідарність і починається концтабірний режим «уравняловки»? Що таке свобода особистості й творчості?

Крім усього іншого, крім важливих тем і культурних алюзій, філософських підтекстів і «другого дна», це ще й просто добре написаний текст. Як на мене, найкращий – наразі – роман Любка Дереша, книга року – байдуже, 2021 чи 2022-го. Книжка, яку приємно й цікаво читати. Добра література. А такі книги, в принципі, й не потребують якихось особливо гучних промо-кампаній, адже їх радять друзям і передають з рук у руки. Я – раджу.

День, Андрій Любка, 28.01.2022