ЗМІ

Марк Еліот. Рейган. Роки в Голлівуді / переклад Наталії Климчук – Видавництво Анетти Антоненко, 2020 – 368 с.

 

За версією «Нью-Йорк Таймс», Марк Еліот – один із найбільш продаваних авторів, з-під пера якого вийшли десятки книжок про популярну культуру, серед них біографії Кері Ґранта і Джиммі Стюарта, відзначена нагородами книжка «Волт Дісней: чорний принц Голлівуду», «На 42-й Стріт», «Заберіть це від мене» та багато інших. Його книжка про Рональда Рейгана, український переклад якої здіснила Наталія Климчук, також цікава саме поп-культурним аспектом, адже проливає світло на голлівудські роки майбутнього американського президента, період, коли він ще навіть не здогадувався, яке місце посяде в історі США.

У фрагменті з книжки «Рейган. Роки в Голлівуді» ми дізнаємося, як молодий актор торував шлях до слави через коментування футбольних матчів та роботу на популярному радіо, і яким чином цей досвід допоміг йому у політичній кар’єрі.

 

Рональд Рейган закінчив коледж Юрики у червні 1932-го і обрав Чикаго місцем своєї зустрічі з театральною долею. «Якби я сказав кому-небудь, що маю намір стати кінозіркою, мене силоміць завезли б до психлікарні», – пізніше казав Рейган, коли пояснював, чому поїхав до Чикаго, а не в Голлівуд або Нью-Йорк. Це й справді могло частково бути причиною на перший погляд компромісного вибору: досить далеко від дому, щоб вважатися сміливою вилазкою, але не так далеко, щоб не можна було за потреби провідати родину, друзів і, звісно ж, Маґс. Це була й ще одна причина зупинити вибір на Чикаго. Найновішою модою шоу-бізнесу стало радіо, яке прийшло до життя з появою «звукових картин» і несло в домівки знайомі голоси із голлівудських фільмів і вистав нью-йоркського Бродвею.

Хоча радіосеріали на кшталт «Амоса та Енді» Фрімена Ґозмана і Чарльза Корелла були справжньою сенсацією, утім, не комедійні шоу та інформаційні програми на радіо найбільше приваблювали публіку, яка шукала дешевих способів розважитися на піку Великої депресії, а спортивні ігри. Уяву радіослухачів, які сиділи вдома, захопили змагання, «передані» спортивними ведучими. Усі – студенти коледжів, старшокласники, татусі, які повернулися з роботи додому, навіть дружини й матері – розважалися голосовими картинами, що їх створювали гучні голоси, спроможні додати драматичного ефекту до ігор і студентських, і професійних команд. Для радіостанцій спортивні змагання стали дешевим способом забезпечити драматичне дійство – не потрібні сценарії, не треба платити авторські гонорари, не потрібні актори, витрати на виробництво, наприклад, на звукові спецефекти або реквізит. 

 

Завдяки своєму розташуванню Чикаго став першим загальнонаціональним центром радіо. Сигнал «WGN» (World’s Greatest Newspaper – Найбільша газета світу) на 50 тисяч ват міг долинати до значно більшої аудиторії, ніж будь-яка інша жива трансляція з Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, бо рівнини Середнього Заходу дозволяли без перешкод чути трансляції чиказьких AM радіостанцій аж у Канаді на півночі й аж у Техасі на півдні. Їх можна було відшукати на радіоприймачах на схід аж до самих Аппалачів, а вночі, коли сила тяжіння сонця більше не відтягувала сигнал від землі, – аж до Скелястих гір на заході. 

 

Якщо не обличчя, то принаймні імена чиказьких спортивних коментаторів, наприклад Грехема МакНеймі, Теда Г’юзінга і Пета Фленаґана, знала вся країна, нерідко значно краще, ніж імена гравців, чиї подвиги вони так барвисто описували, а також набагато краще, ніж імена інших радіоведучих, з якими вони ділили найжвавіший ефірний час тієї самої станції. Рейган вибрав Чикаго, бо міркував, що йому може вдатися поєднати любов до спорту й театру і стати спортивним ведучим на радіо. 

 

Саме в Давенпорті Рейган зустріне першого з цілої низки наставників, які брали його під крило та допомагали зробити його життєвий шлях рівнішим. Таке траплялося з ним і раніше, переважно з тренерами під час навчання, але вони були, по суті, вчителями й мали за обов’язок плекання таланту. Пітер МакАртур був інакшим. Професіонал у світі професіоналів, він очікував від людей, з якими мав справу, таланту, компетентності і найголовнішого – досвіду. Рейган цілком міг певною мірою володіти двома першими характеристиками, але аж ніяк не третьою. Однак йому вдалось якось справити достатнє враження на МакАртура, щоб умовити його й отримати роботу на радіостанції мануального терапевта шотландського походження.

 

WOC – став першою запланованою зупинкою Голландця у його гонитві в пошуках роботи на радіо. Він вистежив МакАртура, який керував всіма адміністративними операціями станції з порожнього офісу, винайнятого у будівлі Школи Палмера у скромному діловому центрі Давенпорта. Офіс МакАртура розташовувався на п’ятому поверсі, тож він міг із вікна милуватися своєю велетенською антеною. 

Рейган зайшов до кабінету МакАртура точнісінько у призначений час, і це МакАртуру сподобалося. На запитання, з якою метою він тут, Рейган увічливо розповів про своє бажання працювати на радіо. Коли МакАртур запитав, чим іще той цікавиться, Голландець згадав у розмові спорт і акторську гру. На середині співбесіди МакАртур звівся на ноги, дістав товсту сигару зі скриньки на столі, запалив її, випустив струмінь темного жовтого диму, подивився надвір на свою антену й відмовив молодому Рейганові; одна з кількох вільних посад ведучих була вже зайнята. 

 

Рейган насупився, хитнув головою, попрощався й розвернувся, щоб піти геть. Саме тоді МакАртур крикнув йому: «Чекай, ти, пихатий виродку! Що ти там казав про спортивні програми? Ти бодай щось знаєш про футбол?»

 

Обличчя Рейгана розпогодилося. МакАртур запитав, чи він може вести радіотрансляцію футбольного матчу так, щоб «змусити мене побачити той матч»? Голландець запевнив, що може. Тоді МакАртур повів його в порожню студію, сказав починати говорити, коли загориться червоне, і відтворити якусь гру перед внутрішнім зором так, аби МакАртур міг її побачити. Рейган зачекав і за сигналом розпочав воскрешати в уяві одну з ігор часів Юрики. Слова сипалися з його рота: «І ось ми у четвертій чверті з командою Західного університету, яка на шість очок випереджує команду коледжу Юрики… Над полем витають довгі сині тіні, а в кінці стадіону несподівано здіймається прохолодний вітер…» Це нагадувало не що інше, як одне з його оповідань. 

 

МакАртурові сподобалося те, що він почув, особливо доданий Рейганом драматичний штрих, коли той наголосив, що Юрика виграла завдяки удару з відскоку на останній секунді. Він зайшов до студії, все ще пускаючи дим, і сказав: «Чудово впорався, ти – добрячий сучий син. Приходь у суботу, коментуєш домашній матч Айова–Міннесота. Отримаєш п’ять доларів і вартість автобусного квитка».

 

Рейган не міг повірити у це, та водночас він не міг не повірити. Те, що МакАртур відразу прийняв його, ще більше підживило його самовпевненість. Його перша співбесіда, його перша робота на радіо. Навіть коли футбольний сезон закінчився і його скоротили, Рейган їхав із Давенпорта зі стійким і заслуженим відчуттям успіху. Тепер він був працівником радіо, спортивним коментатором, професіоналом.

 

Він повернувся до Діксона з упевненістю, що незабаром знайде іншу роботу, хотілося б сподіватися – на радіо, яке стало його новою омріяною цариною. Він слухав його, скільки міг. Найбільше йому подобалися прямі ефіри невимушених бесід «біля каміна» президента Франкліна Делано Рузвельта, який першим використав мас-медіа як засіб налаштувати електорат на свій лад і підіграти йому. Рейгана надихнуло й використання Рузвельтом інформаційного простору для такого ефективного донесення власних ідей, і самі ідеї, якщо якась різниця між одним і другим справді існувала.

Невдовзі зима прийшла на зміну осені, сірі дні покоротшали, вугільно-чорні ночі падали на землю швидко й тяжко, як вугляна кіптява з численних печей, що їх діксонці топили вісім місяців на рік. За цей час Голландець не знайшов жодної нової роботи. Пізніше він згадував, що мав таке відчуття, ніби його наступна робота якось сама його знайде, і все сталося саме так: робота його знайшла. Незабаром після Різдва Рейгану зателефонував МакАртур, який запропонував зарплатню у розмірі 100 доларів на тиждень за роботу на посаді штатного ведучого. МакАртур сказав Рейганові, що один із двох місцевих ведучих WOC мусив звільнитися, та насправді він створив нове робоче місце для того, щоб взяти молодика, який так припав йому до душі, знову на станцію.

 

Наступного ж дня Рейган поїхав із Діксона і повернувся до Давенпорта.

 

Упродовж наступних кількох тижнів Рейган був на станції і швець, і жнець, і на дуді грець, іноді програвав музичні записи, іноді – зачитував повідомлення служби громадської інформації, часом – прогноз погоди, зрідка – рекламні оголошення. Саме в один із таких завантажених різноманітними завданнями днів він зробив помилку настільки серйозну, що це призвело до його звільнення. Під час півгодинної запланованої передачі органної музики Рейган не подбав про те, щоб вставити рекламу місцевого бюро ритуальних послуг, спонсора програми. І хоча МакАртур боровся за нього, похоронне бюро наполягло на звільненні Рейгана, а якщо ні, воно відмовлялося надалі розміщувати в них рекламу. МакАртур любив Рейгана, та гроші похоронного бюро він любив іще більше, тож дуже неохоче, але мусив звільнити Рейгана з посади.

В обох своїх книжках спогадів Рейган досить щиро називає те, що трапилося опісля, просто-таки Божою милістю: «Сталася одна з тих речей, які змушують замислитися, чи не має, бува, Бог плану щодо всіх нас». Хоча Рейгана звільнили за професійну непридатність, його останнім робочим завданням було ознайомити нового керівника радіостанції зі службовими обв’язками. Зав’язалася розмова, і на запитання, чому він іде з радіо, Рейган розповів, що сталося. Дізнавшись про це, новий співробітник пішов до МакАртура і почав наполягати на укладанні контракту. МакАртур відмовив, пояснивши, що на станції контракту немає ні в кого. Співробітник звільнився. МакАртур знову взяв Рейгана на роботу і вирішив сам розтлумачити йому методи та прийоми роботи ведучого (а також важливість рекламних повідомлень в ефірі), щоб потім не довелося його знову звільняти. Це був один з тих випадків, які траплятимуться з Рейганом упродовж усього життя, коли він вилітав у своїй кар’єрі крізь вікно і якимсь чином приземлявся на ноги. Ще вище, ніж досі.

 

Незабаром після цього МакАртурові зателефонували із WHO, сестринської радіостанції WOC, розташованої у Де-Мойні. Вони щойно підписали контракт на висвітлення Дрейк Рілейз, найбільших змагань з легкої атлетики, тож їм був потрібен коментатор для цієї події. Чи знає МакАртур людину, яка досконало розуміється на цьому виді спорту? МакАртур запитав Рейгана, чи він упорається? Голландець, успіхи якого в легкій атлетиці допомогли йому отримати один з рекомендаційних листів, відповів, що впевнений у своїй спроможності виконати таке завдання.

 

Рейган прибув до Де-Мойна у перший тиждень квітня. Розміри й оформлення радіостанції WHO приголомшили його. Це дуже відрізнялося від маленької анфілади студій і офісів у Давенпорті, які слугували МакАртурові ще й штаб-квартирою для багатьох ризикованих оборудок.

 

Тут талан Рейгана ще раз потяг його за собою. WHO якраз займалася придбанням одного з приблизно десяти тільки-но дозволених для користування і надзвичайно могутніх радіопередавачів потужністю 50 000 ват, а також стала на Середньому Заході найбільшою новою філією радіомережі Національної мовної компанії (National Broadcasting Company – NBC), розташованої у Нью-Йорку. Ще не добіг кінця останній день тієї роботи, як йому запропонували постійну посаду ведучого з гідною зарплатнею і можливістю додаткового заробітку завдяки запрошенню гостей в ефіри репортажів зі спортивних подій, висвітленню спортивних змагань у місцевій газеті, відвіданню публічних подій, а також роботі диктора місцевої інформаційної програми. Він став певною мірою місцевою знаменитістю Середнього Заходу, спортивним голосом радіостанції WHO в Де-Мойні, а це, по суті, означало, що він був спортивним голосом цілого регіону і залишався ним чотири з половиною наступних роки.

 

Час від часу Рейган коментував у прямому ефірі футбольні матчі між Університетом Айови та Університетом Мічигану. А що сам фактично ніколи на цих матчах присутнім не був – для станції було надто дорого посилати його особисто, – то переповідав телеграфні повідомлення з місця подій, які надходили на станцію, і досягнув у цьому помітної майстерності, щоразу «транслюючи» на радіо WHO ігри Чикаго Кабс. Однак бейсбол був повільнішим за футбол, тож йому було трохи складно підтримувати високий темп трансляції, хоча він знаходив способи виплутатись і з цього.

Коментування матчів навчило Рейгана розповідати байки краще, ніж усе, що він писав у школі. Голосом він радше розігрував емоційну виставу, а не розповідав, переконуючи себе, що бачить усе на власні очі, і, відповідно, переконуючи слухачів у їхніх домівках, що вони там теж були. А в перервах на перепочинок він навчився заповнювати час простецькими оповідками, невибагливими анекдотами, всім, що спадало на думку. Завдяки упевненості, з якою він навчився доносити інформацію, його репортажі викликали відчуття ще більшої довіри.

 

Приблизно тоді ж Рейган відкрив у собі любов до коней, яка триватиме все життя. Один з колег-ведучих розповів Рейганові, що, якщо він подасть заяву до комісії з питань резерву Чотирнадцятого кавалерійського полку, який базувався у Форт Де-Мойн, вони навчать його їздити верхи, а він ніколи раніше цього не робив. Рейган, який усе життя був спортсменом (прихованим Томом Міксом з його фантазій на тему ковбойських фільмів), взяв участь у відборі до кавалерійського резерву, та на заваді став його поганий зір. Провалившись на першому медогляді, він перечекав кілька днів і повернувся. Цього разу, коли «прикрив» одне око, щоб читати таблицю, то розтулив пальці так, аби бачити обома очима, і – пройшов.

 

Характерно, що він здебільшого тримав свої незгоди при собі, ніколи не виказуючи нікому на радіостанції, що має хоч якісь неприємності. Він щодня приходив на роботу з посмішкою, вів свої репортажі та виконував усе, чого від нього хотіли інші, а ввечері, як завжди, повертався додому, хіба що тепер він по дорозі до хати зазвичай заходив у бар на розі, щоб випити порцію пива. Або дві.

 

А потім посеред усього цього борсання в особистих незгодах у нього поцілив іще один спалах щасливої блискавки, цього разу з боку спонсорів. «Чикаго Кабз», одна з найпопулярніших команд Головної ліги бейсболу, після здобуття вимпела Національної ліги у попередньому сезоні та перед поразкою у шести іграх щорічного чемпіонату США з бейсболу зі знаменитими гравцями Американської ліги «Детройт Тайґерс», запросила його висвітлювати їхній весняний тренувальний сезон на острові Каталіна, у маленькому, схожому на тропіки раю за двадцять шість миль від берегів Каліфорнії. Як додаткове заохочення вони погодилися, аби він писав ексклюзивні матеріали про команду для «Де-Мойн Сандей Реджістер» у його постійній колонці «Довкола світу спорту з “Голландцем” Рейганом».

 

Йому не вірилося, що може так поталанити. Посеред середньозахідної зими йому запропонували повністю оплачену поїздку до Лос-Анджелеса, краю легендарного Голлівуду, де створювалися ковбойські фільми, над якими він фантазував у дитинстві. Передусім він взяв у місцевому універмазі зимовий каталог товарів для відпочинку і придбав собі речі для відповідного, на його думку, гардеробу – білі туфлі з оленячої шкіри, лляний костюм (з двома парами штанів), білу спортивну куртку, два купальних костюми та солом’яного капелюха.

І ось двадцятип’ятирічний Рональд Рейган з торбами в руках і хвацько зсунутим на один бік капелюхом сів на потяг з Де-Мойна до Чикаго, там пересів на «Лос-Анджелес Лімітед» (пізніше відомий під назвою «Челенджер») і два дні потому, 1 лютого 1936 року вийшов із потягу в діловому центрі Лос-Анджелеса, на вокзалі об’єднаного вузла кількох залізниць. Там він занурився у ніжний бриз Санта-Ани, який розігрів повітря до приємних 27 градусів. Легенько розхитувалися пальми. Він зупинив таксі, щоб дістатися до готелю «Білтмор», де зупинилася команда і для нього була зарезервована кімната. 

 

На Санта-Моніка-Пірс чекав пором, яким вони за годину й дісталися до Каталіни. Рейган не міг відвести очей від прекрасних блакитних вод Тихого океану. Висадившись на суходіл, усі гравці та Рейган пішли до підготованих для них роздягалень і перевдяглися. Команда надягла літню форму для тренування, а Рейган – плавки. Нічого нікому не кажучи, він висковзнув із роздягальні, повернувся на пірс, став навшпиньки на краєчку, підняв догори і якомога ближче до вух руки, глибоко вдихнув і стрімголов кинувся в океан. Вода була льодяна, та Рейгану це не завадило. Йому подобалося. Всі ті роки, що він працював рятувальником, привчили його стрибати в холодну воду. Потім він легко повернувся вплав до пірсу, готовий до всього, що чекає на нього попереду.

Читомо, 06.02.2020