ЗМІ

Жінка на фото

Сюзан Зонтаґ

Сюзан Зонтаґ уміла справляти незабутнє враження кожною своєю публічною появою, кожним фото, виставою, книжкою, статтею. Враження завжди неоднозначне та завжди сильне. Зонтаґ захоплювалися, але вона не подобалася.

Найбільш шокуюча її поява сталася вже після смерті видатної американської інтелектуалки — у книжці-альбомі її партнерки Енні Лейбовіц. Дуже інтимна сповідальна книжка. Поки Зонтаґ помирала від чергового рецидиву й чергового різновиду раку, на боротьбу з яким пішла добра частина її дорослого життя, Лебовіц знімкувала її. На фото — Сюзан на лікарняному ліжку, на каталці в передопераційній, під час хіміотерапії, в агонії, мертва. Зовсім не схожа на ту Зонтаґ, яку фіксували найвідоміші фотографи свого часу: вона була дуже фотогенічною й усвідомлювала важливість того образу, який виробляє модель і фіксує автор. І от — пошрамоване набрякле мертве тіло старої жінки.

Сюзан Зонтаґ у об’єктиві Енні Лейбовіц

Лейбовіц випустила альбом через два роки по смерті Зонтаґ, назвала його «Життя фотографа». Це була не історія про Сюзен, це була історія про Енн. Портрети Зонтаґ перемежалися з фото селебретіс, світлинами вагітного тіла — Енн чекала на дитину-первістка, фото батька Лейбовіц, який хворів і помирав, майже одночасно з Сюзен. Лейбовіц віддавала данину тим, хто пішов із її життя і хто в її життя прийшов.

«Життя фотографа» обурила своєю відвертістю. Таку Зонтаґ бачити було несила.  Ті фото шокували ще й тому, що на них було неможливо впізнати Сюзан — як її звикли бачити на світлинах, якою вона була в своїх текстах: абсолютним центром нею ж і для неї ж сотвореного всесвіту. 

Саркастичний біограф для холодної зірки

Бенджамін Мозер

Не така давня (їй чотири роки), але вже культова «Зонтаґ. Життя і творчість». Бенджамін Мозер знає, яку важку роботу провела Зонтаґ, поки той свій его-світ облаштовувала. Знає й шанує. Автор книжки не намагається навіть заступити свою героїню, він якщо й допускає поруч із нею когось із другорядних персонажів, то лише на мить. Сюзан має бути одна під софітами.

Книжка Мозера — не біографія, а психографія, щоб не сказати ретроспективна посмертна психіатрична діагностика. Мозер не відмовляє собі в бажанні бути нестерпним у такий же спосіб, у який цим прославилася сама Зонтаґ: малювати на людях маски, використовувати інших як поверхню для проєкції своїх ідей, відривати співрозмовнику крильця й дивитися, чи бува не злетить.

Два фото для Сюзан

Як він це робить? Розкажу про початок і кінець книжки — для прикладу.

Книжка почнеться й закінчиться описом фото.

На першому фото — молода жінка і юна дівчина. Вони вдягнені в квітчасті сукні, в руках у жінки — великий вузол із речами, їхні обличчя втомлені й зажурені. Це фото — бекстейдж, у Лос-Анджелесі 1919-го знімають кіно про геноцид вірмен, що стався кілька років до того. Це кіно було приголомшливою заявкою, позаяк його знімали як хроніку зі скромною вказівкою «на матеріалі реальних подій», а всі в кадрі — сто відсотків вірмени. Кіно сприймали б як документальну фіксацію факту, а не постановку-реконструкцію. На фото — акторки масовки, аматорки юного кіномистецтва. Вони не вірменки, вони єврейки. Молодшу жінку врятує від загибелі в Шоа тільки те, що вона живе в США (її європейські родичі загинуть). Старша жінка за пару років помре від важкої хвороби, донька страшенно на неї злитиметься через передчасну смерть, від матері залишиться хіба оце фото. Так само злитиметься на рано померлого батька вже її донька, яка розказуватиме все життя, що її батько — це колекція фото. На постановочному фото 1919-го — мама й бабуся Сюзен.

Читайте також: Уривок із книги Ганни Улюри «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

Цей фрагмент із фото бабусі в книжці Мозера займає ледь півтори сторінки, з яких книжка і стартує. Але гляньте, тут прошиті всі головні ідеї Зонтаґ-філософки. Чому ми спостерігаємо насилля? Хвороба як метафора. Фотографія як фіксація моменту смерті та спричинення смерті суб’єкта. Репрезентація підміняє презентацію, реальність розмивається свідомо і стає кемпом, несвідомо — і стає фальсифікацією. Естетична насолода як ілюзія і естетична насолода від ілюзії… Лише одне фото.  

Закінчується книжка Мозера описом постмортального портрету Сюзаон Зонтаґ роботи Лейбовиц: «прегарно вдягнений труп». Одною з чільних тем Зонтаґ-культурологині був зв’язок мови й реальності, власне виступ проти інтерпретації. Ні мова, ні реальність не залишаються незмінними — та їхні трансформації одна від одної не залежать. І те фото «прегарного трупа», яке в свої чесній відвертості відштовхнуло глядача, яке закінчує біографію авторки, що почалася з фото, на якому немає й дещиці правди, якраз і має довести ті зміни мови, що їх не уникнути попри спротив реальності.

Три ляпаси для Мозера

От так Мозер і пише свою книжку про Зонтаґ. Ну ловко ж!

Знаєте, я чомусь певна, що Сюзан Зонтаґ свого такого грайливого біографа щиро б зненавиділа. А вона це вміла й полюбляла вміти. Я не візьмуся переказувати всю майже тисячасторінкову книжку Мозера, але три моменти, за які він мав би блідий вигляд від Сюзан, я вам перекажу. І так, вона любила роздавати ляпаси тим, кого вміла ненавидіти.  

Факти неправдиві. Історія істинна

Зонтаґ усе життя писала щоденники — аналітичні, детальні, вона фіксувала кожну свою думку й кожну дію. Понад сто томів. Ці щоденники (нині частково опубліковані) ставали потім матеріалами її есе, сценаріїв, оповідань і романів. Чимало дослідників займаються зараз тим, що зіставляють щоденники й похідні від них твори Зонтаґ, дивляться, де розходяться версії подій і припускають, чому так сталося. Робить таку нудну роботу й Мозер. Але він обирає дуже несподіваний текст для аналізу й доходить такого красивого висновку, що аналіз оповідання «Паломництво» стає, либонь, найцікавішим фрагментом дослідницької біографії Зонтаґ. 

Читайте також: Кобилянська від А до Я: коли кожна літера має значення

1949 року Сюзан зустрілася з Томасом Манном. Підбила друга-хлопця, той завалив дружину Мана листами-проханнями — і нарешті зустріч відбулася. Сюзан поставила своєму персональному «Богу в екзилі» кілька запитань про його роман «Зачарована гора», отримала відповіді й була розчарована, настільки банальними вони їй здалися. Щось трішки більше за двадцять хвилин. Настільки доленосна для Зонтаґ подія, що вона зафіксувала її в щоденнику й одразу ж узялася писати новелу, але завершила оповідання тільки 1987 року, змінивши рік знайомства з Манном на 1947-й. Відверта провокація: Зонтаґ розказує американцям, що їхню літературу й філософію сформували європейці, передусім німці, які втікали від війни (американці, звісно, раді таке чути). Провінційна дівчинка зустрічає свого кумира — всесвітньовідомого чоловіка — і він не може їй дати того, чого вона прагне. Хороша метафора для взаємин американської та європейської культури. Сюзан Манна таки обожнювала: підліткою її спіймали в книгарні, де вона поцупила «Доктора Фаустуса».

Сюзан Зонтаґ

Доскіпливий Мозер копає глибоко-глибоко. Хлопець, який їздив із Сюзан до Манна, був її другом юності. Теж дуже розумний, теж бісексуальний (вони були коханцями недовго). Але їх на зустрічі було троє. Сконтактував школярів із письменником юнак, у якого був закоханий друг Сюзан. Чому вона прибрала його з сюжету? Щоби скидалося, що Сюзан і її приятель — пара юних, дуже закоханих, які відвідують старше подружжя. Дві гетеросексуальні пари, чий баланс порушив би гомосексуальний п’ятий. Проблема в тому, що жодного гетеро в тій кімнаті не було. Томас Манн, очевидно, був закритим геєм і його стосунки з дружиною — то партнерство, що мало вберегти його від суспільного осуду. Такою ж до нього приїздить Сюзан. Так само переховується: а переповідаючи цю історію, все глибше заходить у шафу. Вона шукає відповідей — зокрема і про те, як репрезентувати свою сексуальність. І відповідь, що її надає Манн своїм «постановочним» шлюбом, її не задовольняє. 

Мені потрібна зброя проти себе

Цитата з її щоденника. «Моє бажання писати пов’язане з моєю гомосексуальністю. Мені потрібна ідентичність як відповідна зброя проти тієї, яку суспільство застосовує проти мене. Це не виправдовує моєї гомосексуальності. Але це дасть мені, я відчуваю, свободу».

Зонтаґ за життя про свою бісексуальність говорила хіба один раз — у довгому й виснажливому інтерв’ю, будучи вже в літах. Мозер переказує цю сцену зі слів репортерки, навіть він не зміг зробити так, аби про таке розказала сама Сюзан. «Мені завжди подобалося вдавати, що моє тіло деінде, — писала вона у своїх щоденниках, — і що я роблю все (катаюся верхи, кохаюся тощо) без тіла». Вона відверто соромилася своєї сексуальності й добре навчилася «бути деінде». У цьому випадку вона воліла розказувати про себе, розказуючи історії про інших. Для такого мала навіть вигадану формулу: факти можуть бути неправдивими, але розказана на їхній основі історія завжди буде істинною. І це казала жінка, яка в 60-х вибісила розумак твердженням, що всі мистецькі твори мають однакову цінність.

Сюзан переказувала, як її матуся подорожувала з Китаю до США потягом через СРСР в 1930-х. У тому переказі є старі леді, які стукають на станціях у вікна вагонів і пропонують подорожнім квас і апельсини. Уявили собі ті сибірські полустанки з апельсинами? Манна, який обговорює свої романи з юними каліфорнійськими школярам, ви ж змогли уявити. Так у чому ж річ?  Життя-реальність Зонтаґ робить предметом естетики, а не досвіду. В таких випадках і апельсини квітнуть на Росії.

Стати винятковою жінкою

Зонтаґ часто критикують за позицію «виняткової жінки». Вона поводилася так, наче на неї не тиснуть соціальні приписи, що обмежують інших жінок. Так зазвичай підносять одну жінку, щоб інших і надалі не бачити. Зонтаґ така позиція лестила. Мозер обирає епіграфом для своєї книжки таку цитату з Зонтаґ: «П: Ти завжди домагаєшся успіху? В: Так, я досягаю бажаного у тридцяти відсотках випадків. П: Тобто не завжди. В: Ні, завжди. Успіх у тридцяти відсотках спроб — це завжди». Ви ж теж бачите тут іронію, так?

Будь-які інтелектуальні обмеження Сюзан автоматично вважала неуспіхом. Вона легко роздавала поради темношкірим авторам не зациклюватися на проблемах чорних, літераторам-активістам гей-спільноти – не реагувати так болісно на утиски прав геїв. Письменник має тяжіти до універсальності — така позиція Зонтаґ була принциповою. Вона різко й не раз відмовлялася брати участь в антологіях і конференціях письменниць. Універсальність літератора в її світі дорівнює унікальності особистості. Однак головною героїнею її дитинства була мадам Кюрі, а в дорослому віці — фрау Аренд. Уподібнюючись першій, вона ставала жінкою, наслідуючи другу — єврейкою. Манн не спромігся стати таким прикладом щодо сексуальності.   

Нікого не слухає й завжди має рацію

Зонтаґ зазвичай переписувала й перевидавала свої роботи, але є кілька есе, які знайти зараз буде важкувато. Це нотатки про красу як інструмент, що ним дисциплінують жінок, про старіння жінки, про спільноту, яка мала б базуватися на довірі до досвіду старших жінок, а натомість стигматизує саме жіночу старість. Ці розвідки — абсолютно в дусі другої хвилі фемінізму. Саме їх Зонтаґ воліла скоро забути.

Одна з чільних тез, що й понині звучить: Зонтаґ-інтелектуалка не мала наступників/наступниць. Цю тезу повторює й Мозер, але сам же її спростовує. Він описує її взаємодію з Камілою Палья — відвертою послідовницею методу Зонтаґ, якій та при зустрічі так само відверто нагрубила. Але ще цікавіше розказана в книжці історія сварки Зонтаґ із Адрієною Річ, яка на той час була однією з провідних постатей феміністської лесбійської поезії й теоретикинею жіночого письма.

Сюзан пише відгук на фотоальбом Лені Ріфеншталь і не залишає ні крихти від спроби режисерки вибілити свою репутації нацистки-пропагандистки за допомоги сердечних фоточок із Африки. Заодно прилітає й феміністкам, які для того, щоб мати в дискусіях про жіноче мистецтво право згадати ім’я талановитої режисерки, допомогли тій повернутися в актуальний культурний контекст. Зонтаґ написала, що «частково мотив нещодавнього підвищення Ріфеншталь до статусу пам’ятника культури, безперечно, завдячує тому, що вона — жінка» і що «феміністки пережили б докори сумління, якби їм довелося пожертвувати єдиною жінкою, яка робила кіно визнаного всіма потужного світового рівня». На цей закид і відповідала Річ. Мовляв, феміністки якраз протестували проти показів кіно Лені, а Зонтаґ усе ускладнює, піддавшись емоціям. І понеслося. Зрештою, Зонтаґ звинуватила Річ в антиінтелектуалізмі, дурою обізвала себто.

Мозер підсумовує ту давню ворохобню: і хто тепер знає, хто така Річ, яка повністю пристала до ярлика «феміністка-лесбійка»? Отож стратегія Зонтаґ виявилася правильною: триматися осторонь будь-яких спроб її визначити. Вона сама обрала зрештою собі імідж, що забезпечив успіх — стала верховною суддею над інтелектуальним середовищем. Жінка, яка нікого не слухає й завжди має рацію.

Тебе тут не було

Сюзан не писала про те, чого не знала й не переживала особисто. Чи то нотатки про гей-культуру, чи аналіз того, як рак став метафорою цивілізаційного поступу, — вона описує дуже інтимні досвіди. Перш ніж написати есе-роздум, чому нас вабить споглядання страждань інших людей, вона місяцями живе в Сараєво, що перебуває під облогою, де ставить виставу з місцевими акторами. Ні, це не робить її есе свідченнями, але робить їх практиками.  Не раз Зонтаґ оголошувала свій принцип публічної інтелектуалки: «Ти не маєш права публічно висловлюватися, якщо ти сама там не була». Раз вона його порушила, це мало погані наслідки.

11 вересня 2001 року Зонтаґ була в Берліні. Терористичну атаку на США вона бачила по телевізору. За два дні написала короткий матеріал для «Нью-Йоркера», ледь не три абзаци. У її потужному доробку саме ці абзаци стали найрезонанснішими. Зонтаґ писала, що в дні жаху та скорботи не можна піддаватися лицемірству й маніпуляціям. Теракт 9/11 — не боягузливий напад, як його називають медіа, а помста за участь США в ганебній війні в Іраку. Сталося страхітливе втручання реальності в життя, треба його усвідомити, а не захлинатися криками про гідність і велич сильної країни.

Її політичний аналіз був точним, це довів час. Але брак емпатії був більшим. Лейбовіц, із якою в Зонтаг у цей час були стосунки, перебувала в Нью-Йорку й була на восьмому місяці вагітності.

Діва

Сюзан Зонтаґ

Та хто зможе, раз побачивши, забути й не впізнати ту жінку з неймовірними очима й білим пасмом на чорному волоссі? Фарбоване волосся, до речі, вона дуже рано посивіла, і біле пасмо — теж фарбоване. А книжка Бенджаміна Мозера про Сюзан Зонтаґ має тільки один посутній недолік: може так статися, що жінку з білим пасмом ви тепер бачитимете саме очима її хуліганистого й безнадійно захованого біографа. 

Ганна Улюра

Повага, Ганна Улюра, 29.06.2023