ЗМІ

Євгенія Кононенко. Празька химера. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. 224 с.

У передмові до нового збірника оповідань Євгенія Кононенко каже, що створила книжку про «три Ж» – жінка, житло, життя (прозора алюзія на «три К» – кіндер, кюхе, кірхе). Цей 3Ж-ефект від кінця 1990-х добре нам відомий, і з попередньої прози авторки, зокрема. Кононенко – добра (в сенсі «вправна») розповідачка й недобра (в сенсі «немилосердна») діагностка; нова книжка це тільки підтверджує. 12 оповідань із «Празької химери» нічим аж таким несподівано-новим не вразять, але потішать тих, хто любить прозу Кононенко і скучив за мінорними її історіями.

ЖИТЛО

Передмова відсилає до відомого есе Вірджинії Вулф «Власний простір». Того, де письменниця говорить про життєву, буттєву, символічну, а головне світоглядну необхідність мати для жінки-авторки власну кімнату. Мати простір, де ніхто тебе не потурбує, не злякає прецінь твоє натхнення. Зробити з теми житла метафору Кононенко не прагне при цьому. Ідеться про конкретні «київські прописки», «квадратні метри», «розмін центрової двушки на однушку й кімнату в комуналці» та всякі «квартирні питання». Утішаймося: більшість сюжетів на цю тему з «Празької химери» нині потребуватимуть історично-контекстуального коментаря. Мобільність, якою ми уже звикли насолоджуватися та користатися, для героїнь Кононенко – мрія, а часом – хвороблива фантазія.

Оповідання «Жінка і чоловік на дні міста». Живуть собі двоє в благополучному шлюбі. Владнали добру вітальню й затишну спальню; крихітної квартирки на двох вистачає, бо обоє партнери безплідні. І от він знаходить собі іншу, але в тої проблема з житлом і діти, що стрімко дорослішають. Майже рік триває обмін, чоловік поселяється у затишній вітальні й робить із неї холостяцьку барлогу. Утомлені спробами роз’їхатися, ті двоє вирішують відновити шлюб, так легше. Вона, зраджена, ридає вголос, занурившись у брудні його простирадла, що рік не мінялися. Хоч ох, та вдвох. Чи феромони зроблять роботу за ледачого ріелтора. Подружню вірність можна таки вімірювати в метрах квадратних на душу населення. Як рахунки за опалення, наприклад. І збанкрутувати, намагаючись сплатити їй вчасно.

А от оповідання «Однокімнатна». До самотньої жінки з дитиною прибився хазяйновитий чоловік. Зробив їй розкішний ремонт і зник. Вона довго його шукала, а коли знайшла, то дізналася: жив із нелюбою, бо нема житла, і тим ремонтом відплатив за любов-ласку. Як вона тепер обожнює цю історію переповідати! Ні, у неї не залишилося питань – у неї є привід затишно страждати до скону. І в унісон – оповідання «Лілова сукня»: багата подруга дарує бідній самотнього чоловіка-проститутку для розради. Перша історія – про благодать, друга – про наругу. А яка між ними різниця, правда?

Простір власного житла у цій книжці відбиває претензії героїв бути захищеними. Будь-яка прохідна кімнатка тут – це притулок, порятунок. І кричать химери Нотер-Даму: «Притулку вимагаємо!». І от навіть там усе добром не закінчилося, тут і поготів. Жінки Кононенко – номади, не сидиться їм на місці, бо жене їх щось із власного того омріяного простору. Фантазія реалізувалася, але спокій із нею не прийшов. Пришла втома втрачених мрій. Кожне оповідання тут – це такий собі зжатий до розмірів повчальної новели роман виховання, де героїня зростає та змінюється, але ніяк не переросте куці метри київської «готельки».

«У божественне єднання жінки й чоловіка завжди втручається щось дуже земне. Передусім житло. Бо ж чоловік і жінка, хай навіть поєднані на небесах, у земному бутті мають єднатися в якомусь земному приміщенні, наявність або відсутність якого в одного з учасників єднання створює асиметрію стосунків. Або й взагалі підміняє божественне єднання вирішенням проблеми даху над головою». А божественне єднання – це уже не про житло тут, а про життя.

ЖИТТЯ

Оповідання «Паризькі химери», от таки химерне насправді. Філологиня Жанна досліджує химер у поезії Жерара де Нерваля; науковий пошук зводить її з парижанином, який добре знається на проблематиці та навіть стверджує, що йому більше, як двісті років. Жінка грамотна – вона знає, що химери не тільки корчаться від страждань, а й блазнюють над тими, хто в ті химерні страждання повірив. Тож вона погоджується на особисту зустріч, коли приїздить до Парижу. Не так, як її колежанки-франкознавки, щоб заохотити потенційного чоловіка-іноземця. А як авантюристка чистої води. На зустріч із глибин елітної квартири до неї прямує рідкісна потвора: мале, горбате, кульгаве, із шалено відразливою мімікою створіння. Жінка втікає щодуху. Бо не треба плутати теорію літератури з шлюбними практиками.

Хто була та потворка, насправді й неважливо – удалий грим плюс невдале почуття гумору чи такі розірвався магічний простір і впустив сюди примару. Важить, кого саме вона побачила. Там вирине кілька разів згадка про алхімію, та зустріч мала стати чисто тобі алхімічним шлюбом. Стала зустріччю двох потвор. Нерваль зрештою відомий тим, що поетичні його елегії від політичних сатир і не відрізнити. Його найвідоміша книжка – «Засудження Фауста». Кононенко так само пише фаустівський сюжет (героїню тричі в гості запрошують, між іншим). Її фаустині забракло мужності пристати на умови мефістофеля.

Ця історія про те, що нема можливості досягнути гармонії, зливши чоловіче й жіноче в одному «первісному бульйоні». Бо історія не про стосунки із чоловіком. Химерному обличчю карлика передує інше страшне обличчя тут: «Химерне обличчя щойно померлої матері». От із ким мало б відбутися злиття – і не сталося цього. Це історія взаємин владної матері та слабкої дочки. Колись мати стала на заваді її стосунків із чоловіком, жінка так і залишилася на самоті, нікому тут здобути філософський камінь через акт копуляції. Зате є крута квартира в центрі, яку врятували від зазіхань «лемітника». Химери блазнюють, так воно і є. І мати відроджується в особі потворного невмирущого карлика.

Життя в Кононенко – дурна безкінечність, у який тебе наздоганяють помилки. Травматичні повтори й невідпрацьовані реінкарнації. Який шанс, будучи емігранткою в Америці, зустріти випадково свого колишнього київського чоловіка? У такій-от реальності – 100 %. Який шанс, що в компанії трьох подружніх пар єдина незаміжня жінка одночасно буде коханкою всіх трьох одружених чоловіків? У цій реальності – 100 %. Первісні ті бульйони зварені із зіпсованих тлінню буття кісток.

ЖІНКА

Оповідання «Празька химера». Науковка приїздить на конференцію в Прагу та вирішує затриматися на пару днів в місті. Рішення не зважене: грошей обмаль, жити немає де. Але є Прага! От і тиняється вона містом, заглядає в кав’ярню та там зустрічає свою московську кузинку. Колись були близькі, коли киянку відправили до Москви після вибуху на ЧАЕС, потім дороги сестер розійшлися й от маємо: знайшлися в перевантаженій людом Празі. Сестри звуться Марічка й Маша, натяк на двійників ми почули. Натяк на катастрофу – теж.

Маша орендує квартиру, у вікна якої заглядає із сусіднього будинку химера, а в вітальні гучно б’є старовинний годинник страхітливо гучно. І ще в тій квартирі є зачинена кімната, куди Марічці заходити заборонено. Маша на пару днів їде з міста, полишаючи сестру сам на сам зі спогадами їхньої юності та цим табу. Натяк на казковий сюжет про перехід зі світу живих до світу мертвих вхопили. І ясно що Марічка тут же робить: прямує до таємничої кімнати – двері за нею замикаються, вона опиняється в пасці. І от спадає на думку, що двері мають відчинитися, коли місячне сяйво заллє химеру напроти і годинник проб’є північ. Вона має час розібратися в собі.

Уявили собі ситуацію? Що б ви робили? А Марічка починає танцювати. Жінки перед тим довго («по п’яні», ясно) згадували свої любовні пригоди. Одна була заміжня, друга була заміжня – невдалі все шлюби. Одна була відчайдушно закохана, друга була відчайдушно закохана. При чому в того самого хлопа, в колишнього однокласника. У Маші з ним був роман, у Марічки – один танок, на шкільних танцях. І от поки Маша десь несеться на зустріч із однокласниками, де буде й той чоловік, Марічка в зачиненій кімнаті знову танцює той танець: «І вперше в житті відчула щось химерно-неймовірне. Я не закохалася тоді, чуєш, Лізель? Але саме тоді відчула, як класно бути в обіймах хлопця. Але зрозуміла це почуття і змогла його пояснити собі значно пізніше. Ми танцювали ось так: Марічка кружляє по кімнаті, поклавши руки на плечі уявному кавалеру… Б’є одинадцяту». Сексуальне збудження, яке згадує і повторно переживає Марічка, – це те, що треба їй відновити в пам’яті, щоб стати вільною. Перезапустити процес ставання жінкою. Лізель – це якраз та усміхнена хімера, від Мони Лізи іменується, втілена таємниця пливкої жіночності. Б’є дванадцяту; кімната відчиняється. Сюжет анти-попелюшки завершено: гарбуз от-от і тільки зараз має стати каретою, засцяна кімната (наслідки попереднього перебування там уже Маші) – бальною залою, істукан – прекрасним принцом.

Ця психотерапевтична казка написана про те, як багаторічні фантазії стають реальними страхами. І що значно легше жити таки з фантазіями: «Краще жити зі старими страхами, ніж із новою відвагою». А скільки в цьому оповідання жінок – три (Маша, Марічка, Лізель), чи все таки одна? Лізель сидить на голові в похмурого кам’яного чоловіка (аве принц!). А чи існують у цьому оповідання взагалі жінки, чи жіночність – це така надбудова над сексуальними відчуттям, породженими чоловічим вторгненням? Та хтозна – двері відчинилися, спогади промайнули. І у Марічки, на щастя, уже є зворотній квиток додому. Лізель – це те саме, що й Єзавель, це те саме, що й «нечестя». Жіночність у світі Кононенко – завжди химерна пригода, тільки навряд із геппі-ендом.

«Празька химера» – тонкий психологічний малюнок, що не «завалюється» в символічно-емблематичну прозу, найкращий твір у збірці, однозначно.

Що дасть нам поєднання цих трьох «Ж» рівних пропорціях. А Кононенко пропорції витримує бездоганно! Жінка плюс життя плюс житло дає химеру: поєднання непоєднуваних елементів, результат якого жахає і звеселяє одночасно. А книжка склалася добра, це так.

Opinion | 3Ж: жінка, житло, життя