ЗМІ

Відомий франко-бельгійський письменник — про різницю між європейською та американською літературою, про табу на старість і смерть у сучасній культурі та про зв'язок із власними персонажами

Фото Getty Images / Global Images Ukraine

57-річний Ерік-Емманюель Шмітт починав з філософії: у 1986 році він здобув ступінь доктора наук і тривалий час викладав філософію у Шербурзі, Франція. Його перша драматургічна робота «Ніч у Вавілоні» вийшла в 1991 році. Крім п'єс Шмітт пише оповідання, романи та сценарії.

Вітчизняний читач неодноразово мав змогу познайомитися з творчістю франко-бельгійського автора: українською виходили його романи «Пан Ібрагім та квіти Корану», «Оскар і рожева пані», «Дитя Ноя». Цього року у «Видавництві Анетти Антоненко» українською переклали ще один твір Шмітта – складену ним у 2010 році збірку новел «Концерт пам'яті янгола». Mind розпитав Еріка-Емманюеля Шмітта про творчі методи письменника і його роботу над персонажами, про те, чому американську літературу він любить значно менше за європейську, про справжню мету літератури сьогодні та про те, чому візуальні образи не витіснять слово.

– Як письменник, який працює з малою і великою прозою, драматургією, розкажіть, будь ласка, що вам дає та чи інша форма? Чому ви не зупиняєтеся на чомусь одному?

– Жанр обираю не я, а мої персонажі. Вони стукають у двері моєї уяви, оживаючи і розповідаючи свої історії. Деякі ситуації вимагають п’єси, деякі – роману, інші – новели. Я корюсь їхній волі. На початку кар’єри, відчувши природний талант до театру, я здригнувся, збагнувши, що в ідеалі історії повинні мати романну форму: чи міг я бути романістом? Пізніше я ставив перед собою інше запитання: чи можу я бути новелістом? Словом, щоразу доводилося шукати нові сили, аби надати форми кожній з історій. Багатогранність мого письма пов’язана з численними джерелами натхнення. Це дуже захопливо! Я не знаю, чого вимагатимуть від мене персонажі та ситуації в наступні роки. І тремчу. Від остраху і нетерплячки.

– У XXI столітті, де майже не лишилося моральних чи будь-яких інших авторитетів, митцям наче незручно вдаватися до повчання аудиторії чи якихось настанов. То якою тоді є суспільна роль письменника, які у нього є важелі впливу на читача, і чи треба взагалі це робити?

– Для мене література має мету, яка не є власне літературою (я не прихильник теорії «мистецтва заради мистецтва»). Мета літератури – зробити нас кращими, розумнішими, вільнішими, цікавішими, толерантнішими. Я переконаний, що від самого початку література дозволяла читачеві пізнати себе, навчаючи його пізнавати інших. Вона примушує читача забути про егоїзм, переступити межі свого «я», веде його в подорож, де не мають значення час, простір, стать і колір шкіри.

Хоча зазвичай посилаються на філософів, есеїстів, ба навіть на ідеологів, на мій погляд, сила літератури значно більша. Способами, властивими лише їй – емпатією, саспенсом, емоціями, сентиментальністю, література може збудити інтерес читача, переконати його відмовитися від забобонів, спробувати дізнатись про щось, невідоме йому. Одна з моїх книжок – «Месьє Ібрагім», де йдеться про дружбу єврейського хлопчика з крамарем-арабом, у багатьох країнах мала величезний успіх, тепер її навіть у коледжах вивчають. Цей твір проповідує толерантність, примирення між прихильниками двох різних релігійних традицій; нині цю книжку називають гімном толерантності. Будьмо відвертими: якби я написав філософський трактат про толерантність, хто його прочитав би? Кількадесят вже толерантних читачів… А цією повістю я зачепив мільйони людей, більшість з яких – не толерантні – потрапили в пастку історії, яка їм сподобалася.

– «Концерт пам’яті янгола» − збірка емоцій і слабкостей. Утім, у вашій авторській інтонації немає осуду, а присутнє, швидше, зацікавлення дослідника. Чому вас приваблюють недоліки? У чому їхня сила в контексті діалогу з читачем?

– Я романіст, а не суддя. Емпатія – мій власний спосіб подавати персонажів, якими б вони не були, чи то добрими, чи поганими. Таким чином, на моє переконання, немає ані «добрих», ані «поганих». І щодо достоїнств, і щодо недоліків є люди «переважно добрі» і «переважно погані». Однак кожен здатен як на краще, так і на гірше. Я «рятую» всіх своїх персонажів, навіть якщо їхні недоліки й сумніви чарують мене. Я обожнюю сходити в лабіринти людської душі – але щоби дослідити її, а не вибігти щонайшвидше. І читач блукає цим лабіринтом разом зі мною – лабіринтом, який є мною, ним, нами всіма.

– Для вас як для науковця існує принципова відмінність між художньою літературою Європи і США? Чи справедливо говорити про психологізм першої та зосередження на сюжеті й дії – другої?

– Я обожнюю французьку літературу і значно менше люблю американську. Мені здається, що наша стара земля здатна прихистити різні види письма і тут будуть цікаві різні стилі. У Сполучених Штатах на письменників тисне забагато правил, і через це вони всі швидко уподібнюються один до одного: об’ємисті книжки (навіть якщо сюжет лаконічний), обов’язкові велетенські описи (аж до вичерпності – мене ж нудить від цього), обов’язкові реалістичні діалоги, точні описи побуту, зіткані з упізнаваних речей і ознак (які колись зникнуть і зроблять ці книжки нечитабельними) і тому подібне. Щодо storytelling із нагромадженням перипетій, то я, звісна річ, не маю нічого проти, адже вважаю важливим розважити читача, дати йому прагнення спрагло рухатись далі. Однак існують тисячі способів зацікавити – значно менш незграбних. Не раз я на одному диханні читав американський роман, кваплячись дізнатися про обіцяну таємницю, і потім із роздратуванням жбурляв книжку, проклинаючи посередність суті.

Фото institutfrancais-ukraine.com

– Більш табуйованою за секс є тема смерті, про яку люди бояться говорити через цілком зрозумілий страх невідомості. Але чому вас не лякає ця тема? Чому ви вирішили пов’язати її з питанням людської гідності, як це було в «Оскарі і рожевій пані»?

– Наша доба більше, ніж попередні, прагне поквитатися зі смертю. Науковці, трансгуманісти, видатні дослідники з Силіконової долини присягаються, що їм це вдасться – авжеж, невдовзі смерть помре! Я від цього радощів не відчуваю і не можу втриматися від певного смутку, коли чую подібні слова. Скільки зажури в цьому сподіванні, скільки у ньому незрілості! Відкинути смерть – це божевілля, не мудрість. Наше століття старанно приховує цвинтарі, засуджує похоронні обряди, уникає жалобних шатів, хімією тамує страждання і не згадує про смерть уголос. Як почитаєш газети і послухаєш співвітчизників, то вмирають хіба від нещасного випадку, тобто помилково. Навіть якщо хтось іде внаслідок тривалої хвороби, вважається, що медицина повинна була б її побороти.

Так само зі старістю – останнім прихистком людяності; її просто тероризують! Адже старість, усупереч нашим ілюзіям, безжально унаочнює шлях життя. Тому всі прагнуть омолодитися, тому старих приховують у спеціальних закладах або лікарнях, з екранів і сторінок журналів прибирають зморшкуваті обличчя, показуючи лише винятки – не прекрасних старих, а старих, які виглядають помолоділими.

Я ненавиджу саму думку про те, що втрачу близьких, мене не тішить усвідомлення того, що доведеться покинути цей дивовижний світ і більше не мати змоги насолоджуватися перевагами природи й мистецтва. Чесно кажучи, я здригаюся від думки, що я не прочитаю завтрашнього Пруста, не почую нову Каллас, не побачу Ван Гога ХХІІ століття, що не відчую більше насолоди від весни. Але саме тому я смакую усім цим нині! Саме від ефемерності, несталості вроди, пейзажів, жестів мені стискає горло від хвилювання. Замість казати: «Я знаю, що смертний, і через це журюся», я думаю: «Я живий і надихаюся цим». Не варто боятися того, що лякає. І таємниця саме в цьому. Саме в цьому пізнання чистого, жорстокого сильного і водночас слабкого існування. Ще з часів античності філософи твердять нам, що не варто тікати від смерті й думати про неї. Я хочу цю давню і дуже вірну думку висловити по-сучасному: не втрачаймо нагоди нагадати собі, що ми живі.

– У письменника є можливість трансформувати реальність, створювати власну. Чи потрапляли ви коли-небудь до пастки власної уяви, відчували, що вигадане заступає реальне?

– Коли я пишу про героя, який накульгує, то накульгую й сам. Якщо мій персонаж німий, то близькі зауважують мені, що я мовчу. Якщо він екстравагантний, я також шокую людей. Словом, я дозволяю персонажеві оселитись у моїх душі й тілі так, ніби він у себе вдома. Траплялося, що я вже не помічав межі між реальністю і уявним світом. Коли я писав La Part d’Autre ( «Інша частина»), роман про Гітлера, то мав описати життя в траншеях Першої світової; і я вирішив розповісти про небезпеку звуками – звучанням куль, пострілами гармат, вибухами бомб і гранат. Якось, прогулюючись зі своїми маленькими племінниками, я почув на вулиці свист, який прийняв за свистіння кулі, і гукнув: «На землю!», кинувшись на тротуар. А то просто велосипедист пригальмував.

– На вашу думку, що письменник XXI століття має вміти краще: комунікувати із зовнішнім світом, читачами чи продукувати нові сенси? Наскільки взагалі доречно говорити про пошуки і очікування якихось нових художніх напрямків, зважаючи на тисячолітню історію літератури?

– Письменник біжить за двома зайцями, які тікають у протилежних напрямках: тим, що зазнає змін, і тим, що не змінюється. Ми, письменники ХХІ століття, описуємо специфіку сучасного світу, становище нинішньої людини, співіснування зі світом, який споживає і комунікує, як ніколи раніше. Та водночас шукаємо інваріанти, те, що було завжди і всюди, словом, те, що лежить в основі гуманізму.

Особисто я уникаю літературних течій і не вірю в якісь особливі авантюри. Звісно, коли я це кажу, то добре усвідомлюю, в який час живу. Для мене письменник – це передусім темперамент, чуттєвість, тіло, особиста історія, голос, погляд. Ясна річ, він належить своїй епосі, однак письмом переважає її.

– Як ви вважаєте, чи у найближчому майбутньому візуальний образ заступить слово?

– Я в це не вірю. Образ, картинка все більше демонструють безсилість, недостатність: вони пласкі, їх можна підробити, а гіпнотизуючи глядача, вони стають небезпечними. Сама по собі картинка може зачепити, але не примусить мислити. Ніщо не замінить слово, фразу, артикуляцію думок. Ми рухаємося до світу образів, з якими дискутуватимемо за допомогою слів!

– Якщо узагальнити всю вашу творчість, який би лейтмотив ви обрали для неї?

– Мандрівка в людство із прагненням зрозуміти. Можливо, навіть мандрівка в людство з бажанням ще більше полюбити його.

Дякуємо за сприяння в проведенні інтерв’ю та переклад Івану Рябчію.

Mind, АНАСТАСІЯ ГЕРАСИМОВА, 2 жовтня 2017