ЗМІ

Торік у доробку сценаристки й кінорежисерки Марисі Нікітюк – не лише каннська нагорода за найкращий сценарій у рамках програми ScripTeast, а й книжка малої прози «Безодня». Це сильний і успішний дебют, відзначений премією імені Олеся Ульяненка – на мою думку, цілком заслужено.

Видання містить десять текстів, проілюстрованих Вітею Кравцем. Малюнки вдало фіксують і доповнюють химерний світ, де, обійнявшись, випивають на трьох сюр, натуралізм і треш. Тут нав'язлива тілесність, гниття, насильство у різноманітних проявах, нудотний страх, канібалізм, тупа й некерована злість, багато крові, виділень і пошматованих тіл. Нікітюк анатомує, розкладає, прискіпливо досліджує. Дається взнаки режисерський підхід: більшість оповідань направду кінематографічні, стильні, атмосферні – найліпшим прикладом є текст, що поділився назвою з книжкою, класний інтертекстуально насичений горор, де впізнавані сюжети, приправлені гротесковістю й оживанням метафор, на тлі суто українських реалій змішуються в коктейль, що валить з ніг. Космічні тропи й топоси, контрастуючи з «низовими» образами, увиразнюють фонову тональність безнадії. Це простір, де, борсаючись у болоті, крадькома позираєш на зорі (які, можливо, не більше ніж чергова галюцинація). Поки не вибивають очей. Утім, через найогидніші картини проривається тонкий, пронизливий ліризм, як у текстах Олеся Ульяненка; щоправда, якщо в нього відчитується можливе опертя – християнський гуманізм, віра, справедливість, яка іноді торжествує, – у «Безодні» на це марно сподіватися. Бога, незалежно від утілення, тут відверто не люблять і не приймають: дівчинці Лії, яка має пробачити неприкаяні душі й допровадити їх до місця остаточного впокоєння, сказано, що служителів культу це не стосується («Мис Доброї Надії»). Видається, єдиною цінністю й виправданням у цьому світі є любов. «Від смерті до смерті, затиснута в короткому проміжку життя, наша любов задихається, б'ється об лід, кричить-волає: «Я жива!» […] Я би попросив тебе не зникати, не зникати, якщо не зараз, то хоча б ніколи, бути вічним, довгим, далеким, як небесна сфера, як беземоційні кільця льоду Сатурна навколо розпеченого ядра моєї душі» («У пошуках елементарної любові»).

Людей без глибоких травм, морального каліцтва, потворності душевної чи тілесної ми тут не знайдемо. Герої Нікітюк часто і з різних причин блюють, їх вивертає до цілковитого знесилення, коли вже, власне, нема що викашлювати з себе, але спазми не відпускають: прагнення вивернутися, оголитися аж до нутрощів – чи не єдина відчайдушна можливість повернутися до себе справжніх. Ці персонажі – дебіли, жлоби, алкаші й наркомани, свині, бобри та вовки (буквально). Колись, у невинності дитинства, вони були людьми, проте жахливе переродження може заскочити й малечу. Діти «ововчуються», чи то на метафоричному рівні («У пошуках елементарної любові»), чи то в прямому сенсі («Безодня»). Опис кролів у «Мисі Доброї Надії» цілком застосовний до загалу персонажів цих оповідань: «Звірі перетворювались то в тій, то в цій клітці на безформну живу масу, що з неї стирчали ноги, різці та вуха. І все те сопіло, шморгало, десятками очей кліпало, короткозоро мружилось, не розуміючи ні цього світу, ні якогось іншого». Дехто може зазнати й страшнішого перетворення, адже в Нікітюк регулярно фігурують зомбі. Цікаво, що це насамперед чоловіки, як-от у тексті «Свині»: авторка безжально обігрує образ інфантильного, безвольного мужчини, що довкола нього метушаться жінки – невпевнена й перелякана дружина (але вона все-таки не зомбі, хоч і з попришиваними десяток разів кінцівками), монструозна мати, чемна й добра з виду бабуся, що всім заправляє, і маленька дочка, поки ще не змінена, яка страждає від батькової відчуженості. Не лихі в Нікітюк тільки тварини, найчастіше собаки (зокрема, двічі натрапляємо на образ алабая як єдиного вірного друга). Так, для людства письменниця має погані новини. Лише кінець світу (привіт «Меланхолії» Ларса фон Трієра) здатен вишкрябати з нещасних деградованих істот світле ядро, змусити їх схопити суть життя, відчути чистоту й безмежжя любові у передсмертну мить. І повернення до свого правдивого єства відбувається через несамовитий біль і муку.

Ясна річ, це анітрохи не комфортне читво. Якщо шукаєте, що б такого розслаблено почитати перед сном, «Безодня» не для вас. Та коли прагнете літератури, що дає під дих, перевертає нутрощі, нападає зненацька, хапаючи за горло, і довго ще відлунює в голові похмільним важким дзвоном, – сміливо й відповідально раджу.

Український журнал, 14.02.2017