Марыся Никитюк начинала с театра, писала рецензии на постановки, потом сама занялась написанием пьес. После дебютировала в кино в качестве сценариста сразу нескольких короткометражных фильмов альманаха "Украина, goodbye!". В апреле 2016 года Марыся выпустила первый сборник рассказов, который на "Книжном Арсенале" презентовали участницы группы Dakh Daughters. В мае ее сценарий взял престижную премию ScripTeast имени Кшиштофа Кесьлёвского, которая вручается на Каннском кинофестивале.
Что говорят другие:
Владимир Тихий, режиссер: "Не дивлячись на свій молодий вік, Марися має унікальний досвід. Вона починала з театру та не рухалася стандартними шляхами у кінематограф, як це роблять інші. Крім таланту та енергії, вона має свій погляд. Пильно стежить за сучасними тенденціями в мистецтві та адаптує їх під наші сучасні реалії. Вона знає, в яку сферу прикласти історію, де вона буде краще виглядати — в кіно, театрі чи літературному есе. Це виняткова особистість, подібних персонажів в мультимедійній сфері я не зустрічав. Не здивуюся, якщо через пару років вона буде не тільки режисером чи драматургом, а ще й оператором чи кимось іншим".
Денис Иванов, продюсер: "Я ее очень люблю. Она из японских мультфильмов. Главные награды Марыси еще впереди".
Что говорит Марыся:
Коли я вперше у свідомому віці потрапила до театру на Еймунтаса Някрошюса, це просто знесло мені башню! Някрошюс — культовий литовський режисер театру, відомий більше на пострадянському просторі. Тоді я вперше в житті побачила метафору дії. Тобто коли тобі не просто проговорюють текст, а існує його інтерпретація в дії. Наприклад, коли Дездемона тяжко таскає на собі двері, в які потім заходить Отелло.
![ж](http://www.buro247.ua/images/2016/04/newname-nikiyuk_4.jpg)
Після цього у мене пішло натхнення писати щось своє. Це була не журналістика і далеко не театральна критика, а якась моя рефлексія літературного пошибу на тему побаченого. А ще я думала, що таким чином можна ходити безкоштовно в театр, писати тексти, бути дуже натхненною і колись отримувати за це гроші.
В 2007 році з Андрієм Дрюченко и Ольгою Закревською ми зробили портал teatre.com.ua. Потім до нас приєдналася Мальвіна Воронова — мій викладач, наставник і дуже хороший друг. Вона стала редактором цього порталу. Я писала про зарубіжні вистави та фестивалі — їздила в Москву, Польщу, Японію, але дуже швидко зрозуміла, що український театр стоїть відокремлено, не в контексті сучасності.
В 2010 році Влад Троїцький заснував ЛСД — Лабораторію Сучасної Драми, і я там почала писати п'єси. До нас приїжджали Максим Курочкін, Міша Угаров с Театру.doc — тобто десант маститих театралів. Це була така прививка сучасного театру. На жаль, під час недавніх пертурбацій в Росії Театр.doc дуже потерпав: їх закривали, виселяли з приміщень, тому що вони робили документальні жосткі вистави — "Дєло Магнітского", про Болотну, тобто рефлексували сучасністю. А в Росії зараз єдине, чого не можна робити, це відображати справжню реальність.
![ж](http://www.buro247.ua/images/2016/04/newname-nikiyuk_2.jpg)
Утрьох з Андрієм Маєм і Наталією Ворожбит в 2011 році ми організували "Тиждень актуальної п’єси" — фестиваль сучасної української і закордонної драматургії. Нам допомагали Інститут Гете, Польський інститут, Брітіш кансл, Французький інститут. Вони привозили драматургів, з якими ми проводили читання їх п'єс. Це була наша спроба вставити український театр в світовий контекст. Але у мене тоді виник внутрішній конфлікт між організатором і творцем, і я обрала останнього.
А в 2011 Володя Тихий запросив молодих драматургів до сценарної лабораторії "Україно, goodbye!". До цього мені навіть в голову не приходило, що можна займатися кіно. Нам запропонували написати сценарії на тему "Чому українці їдуть жити за кордон?". Так вийшли мої "Ангел смерті" та "Гауді" — це щось середнє між прозою і драматургією. Екранізувати мої сценарії взялися Володя Тихий та Аксінья Куріна.
Я живу в Україні і всотую цю реальність. Тому мої герої говорять українською, російською та суржиком. Але переважна більшість моїх персонажів усе-таки україномовна, бо я україномовна, і українське кіно першочергово має розмовляти цією мовою.
В 1990-х — 2000-х виробництво телефільмів було заточене під російський ринок. Зйомки проходили у Києві, але потім місце дії змінювали на Москву. Це все робилося для того, щоб потім фільм можна було продати в інші країни пострадянського простору. Адже у глядача спрацьовувала ця рабська генетична пам’ять на "знайомі місця", щоб йому думалося: "А, Москва, панятна!". Про які фільми про Київ могла йти мова?
![ж](http://www.buro247.ua/images/2016/04/newname-nikiyuk_9.jpg)
Хороший фільм про Київ з'явиться тоді, коли буде внутрішнє замовлення. Якщо зараз просто оголосити конкурс, то потягнуться люди, які просто захочуть зрубити кучу бабла і напишуть швидко історію "на колєнкє". Це буде кон'юнктура.
У мене є сценарій "Сансара. Сон метелика" — це про один день з життя Києва. Там історії людей з різних районів міста, які перетинаються між собою. Я не знаю, хто захоче його зняти. У мене, в основному, сценарії не залежуються. Їх або розбирають, або я їх залишаю для себе.
![ж](http://www.buro247.ua/images/2016/04/newname-nikiyuk_10.jpg)
Думаю, що я зі своїм сценарієм про Київ не одна така, треба просто пошукати подібних людей. З цих історій можна було б зробити повноцінний проект про місто. І він буде стовідсотково, просто треба почекати.
![ж](http://www.buro247.ua/images/2016/04/newname-nikiyuk_1.jpg)
У нас все, що не пасторальне, не про любов і не мімімі, — це все окреслюють словом "чорнуха". Ми живемо в Україні, і тут конфлікт на конфлікті: в соціальному, екзистенціальному плані. Ми живемо у перехідному суспільстві і все не слава богу — і так чи інакше ти відображаєш реальність навколо себе, а вона не приваблива. Я люблю в основному драми. Тому з ними і працюю. Тяжію до авторського, фестивального кіно – воно для мене цікавіше.
Премія імені Кшиштофа Кесьльовського, відомого польського режисера, одного з геніїв кінематографа, видається по результатам роботи на програмі ScripTeast. Цього року Україні та Грузії вперше дозволили взяти у ній участь, хоча ми і не частина Європи. Після того як я отримала премію Кесьльовського, моїм сценарієм "Коли падають дерева" захопилися продюсери з Франції, дистриб'ютори з Іспанії, ми подали заявку до польського "Держкіно".
![ж](http://www.buro247.ua/images/2016/04/newname-nikiyuk_7.jpg)
Ці всі медальки ти збираєш, щоби кінопрофесіонали дізналися про твій проект і звернули на нього увагу, коли він буде завершений. Щоби у фільму була хороша фестивальна історія, а потім і прокатна. Насправді все це шлях до свого глядача, бо кіно ти робиш саме для цього — щоби люди прийшли, подивилися і отримали певне враження. Бажано потужне.
Я завжди хотіла бути письменником, писати прозу. Коли зайнялася кінематографом, письменницьке напруження відпустило, і нещодавно у мене нарешті вийшла збірка оповідань "Безодня (історії судного дня)". Енергетично я поки що не в силах зробити велику прозу, але чотири оповіді з книги можуть стати повнометражними фільмами.