Фрагмент із повісті "Хто вбив Паломіно Молеро?" Маріо Варгаса Льйоси

 Повість "Хто вбив Паломіно Молеро?" вийшла друком 1986 року — задовго до того, як її автор Маріо Варгас Льйоса одержав Нобелівську премію з літератури (2010).  

На той час у творчому доробку перуанського письменника були такі знакові твори, як "Місто і пси", "Зелений дім", "Пантелеон і відвідувачки", "Тітонька Хулія і писака" та інші.

Тож повість — робота вже зрілого майстра, який зумів зайняти гідне місце в плеяді видатних представників латиноамериканського магічного реалізму.  

Головною темою "Хто вбив Паломіно Молеро?, на думку перекладача повісті Сергія Борщевського, є почуття справедливості. До написання цього тексту письменника спонукало обурення через убивство молодого льотчика на базі військово-повітряних сил у Таларі, загадково замовчуване офіційною бюрократією.

"Це ж таки почуття справедливості, — зазначає Борщевський, — визначило позицію письменника стосовно України, коли він одним із перших відомих у світі моральних авторитетів засудив агресію Росії, а згодом у листопаді 2014 року відвідав нашу країну". 

"Хто вбив Паломіно Молеро?" написана у формі кримінального розслідування і позначена притаманним Льйосі почуттям гумору та ліризмом.

УП.Культура публікує фрагмент із повісті, яка наприкінці лютого вийде друком у "Видавництві Анетти Антоненко".

 

Звістку про бешкети, що їх лейтенантик зчиняв у таларському борделі, до відділка принесла одна повія, Морська Вовчиця. Вона прийшла скаржитись, що її сутенер останнім часом лупцює її більше, ніж звикле:

— Він тримає мене в чорному тілі, і я втрачаю клієнтів. От і не приношу йому грошей, а він мене знову духопелить. Поговоріть із ним, лейтенанте Сильва. Я пробувала, але він і слухати не хоче.

І Морська Вовчиця розповіла, що минулої ночі до борделю припхався якийсь лейтенантик. Цмулив без кінця піско (перуанську горілку. — УП), наче яку воду, причому пив не як людина, що хоче розважитись, а вочевидь бажаючи якнайшвидше набратися.

А коли нажлуктився добряче, розстебнув ширіньку і став мочитися на повій, клієнтів та сутенерів. Потім видерся на шинквас і звідти продовжував своє шоу, поки його не забрала військова поліція.

Китаєць Лао стримував людей, щоб його не чіпали: "Якщо його натовчуть, постраждаю я, а отже, й ви, бо заклад прикриють. І вийде по-їхньому".

Лейтенант Сильва ніби й не звернув уваги на розповідь Морської Вовчиці. А наступного дня, вже за обідом у шинку доньї Адріани, якийсь завсідник розповів, що напередодні льотчик повторив свої походеньки, та ще й порозбивав пляшки, мовляв, хоче побачити в повітрі скляні зірочки. І знову викликали поліцію з бази.

На третій день у відділок заявився сам Лао, ремствуючи:

— Вчора він перевершив сам себе. Спустив штани і спробував накласти купу серед танцювального майданчика. Він божевільний, лейтенанте. Умисне провокує, щоб його відгамселили. Зарадьте якось, бо інакше хтось-таки провчить його. А я не хочу мати халепу з базою.

— Скажи про це полковникові Міндро, китайцю, — порадив лейтенант Сильва. — Це його клопіт.

— Ні за що в світі не піду до нього, — злякався китаєць. — Я з біса боюся його, кажуть, він страшенно лютий.

— Тоді кепські твої справи, бо льотчики не в моєму віданні. Якби йшлося про цивільну особу, тоді будь ласка.

Китаєць Лао розгублено дивився на Літуму й лейтенанта.

— То ви нічим не зарадите?

— Молитимемось за тебе. Бувай, китайцю, і вітай своїх жіночок!

Та щойно Лао пішов, лейтенант Сильва обернувся до Літуми, який на старенькому "ремінгтоні" клацав одним пальцем зведення за день; голосом, від якого поліцейському зробилося млосно, мовив:

— Ця історія з льотчиком досить підозріла, га, Літумо?

— Так, лейтенанте, — згодився Літума. Трохи помовчав і перепитав: — А чому досить підозріла?

— Ніхто не лізтиме на рожен у борделі, де збираються найнебезпечніші в Таларі злочинці, лише задля розваги. І то чотири дні підряд. Тут щось не те, тобі не здається?

— Атож, лейтенанте, — запевнив Літума. Він не второпав, на що натякає начальник, однак нашорошив вуха: — То ви гадаєте, що...

— Що нам варто покуштувати в Лао пива, Літумо. Звісно, за кошт господаря.

Переслідуваний парафіяльним священиком, китаєць Лао зі своїм борделем побував уже в добрій половині Талари.

Отець Домінго, щойно натрапляв на нього, щоразу домагався в алькальдії (орган місцевого самоврядування в країнах Латинської Америки. — УП) закрити його заклад. А через кілька днів бордель знову воскресав у якомусь домі, за кілька кварталів від попереднього.

Зрештою Лао домігся свого: тепер бордель розмістився на околиці, в абияк збитій дощаній халабуді. То була вбога хистка споруда з долівкою, яку щодня поливали, щоб прибити пил, і покрівлею з шматків бляхи, між яких свистів вітер. Кімнати повій рясніли шпаринами, крізь які хлопчаки та п’яниці підглядали за парочками.

Лейтенант Сильва й Літума неквапливо крокували до борделю, після того як подивилися ковбойський фільм у літньому кінотеатрі сеньйора Фріаса. За екран правила північна стіна церкви, що давало отцю Домінго право на цензуру кінострічок.

Літума човгав черевиками по м’якій землі. Лейтенант палив.

— Скажіть принаймні, що вам спало на думку, лейтенанте. Чому ви гадаєте, що дивацтва льотчика пов’язані зі смертю худенького?

— Нічого мені не спало на думку. — Лейтенант Сильва випустив клуб диму. — Та оскільки в цій справі ми ніяк не влучимо ногою по м’ячу, треба бити на всі боки, а раптом вцілимо. А ні, то хоч поглянемо на бордель і тамтешню публіку. Хоч і певен, що не стріну там жінку своєї мрії.

"Зараз почне про гладуху, — подумав Літума. — І що за нав’язлива ідея!"

— Учора ввечері я їй показав, — зажурено згадав лейтенант Сильва. — Вийшов відлити, а вона саме несла пійло для льохи. Глянула на мене, а я їй показав, отак, обома руками. "Це для тебе, любасю. Доки ти його триматимеш на голодному пайку?"

Він збуджено зареготав, як завжди, коли заводив розмову про донью Адріану.

— І що ж вона, лейтенанте? — підохотив його Літума, знаючи, що той ласий теревенити про донью Адріану.

— Звісно, втекла. Ще й удала, ніби сердиться, — зітхнув лейтенант. — Але ж нічого, вона таки побачила. Порівняє з тим, що має дон Матіас, — у нього ж, либонь, нічого не лишилося. Це зробить її поступливішою, Літумо. Скінчиться тим, що вона капітулює. І тоді я запрошу тебе на вишукане частування, слово честі.

— Ви й справді заповзятливий, лейтенанте. І варті уваги доньї Адріани, хоча б за свою відданість.

Людей у борделі було небагато. Китаєць Лао, неабияк вдоволений, вихопився їм назустріч.

— Щиро дякую за відвідини, лейтенанте. Знав, що не підведете. Прошу, прошу. Гадаєте, чого так порожньо? А через того недоумка, звісно. Люди приходять розважитись, а не щоб їх ображали чи поливали сечею. Пішла поголоска, от ніхто й не хоче зв’язуватися з льотчиком. Це ж нечуване безправ’я!

— Іще не з’являвся? — поцікавився лейтенант.

— Він приходить близько одинадцятої. Ще з’явиться, почекайте, — запевнив китаєць Лао.

Він всадовив їх за столик у віддаленому кутку й приніс два кухлі пива. Кілька повій спробували зав’язати з ними розмову, але лейтенант їх відшив: вони не могли приділити дівчатам належної уваги, бо прийшли в чоловічій справі.

Морська Вовчиця, вдячна Літумі, що той пригрозив сутенерові запроторити його до буцегарні, якщо не схаменеться, поцілувала поліцая у вухо.

"Приходь до мене, коли захочеш", — шепнула, а вголос додала, що її вже три дні ніхто й пальцем не чіпає.

Бешкетник припхався майже опівночі: Літума і лейтенант Сильва до того часу вже спорожнили по чотири кухлі пива.

Не встиг китаєць Лао попередити їх, а Літума, який уважно вдивлявся в новоприбулих, уже здогадався, що то він. Досить молодий, худий, смаглявий, з короткою стрижкою, лейтенантик був у форменій сорочці й брюках кольору хакі, однак без знаків розрізнення і нашивок.

Уійшвов сам, ні з ким не привітався, байдужий до враження, яке справила його поява, — підштовхувань, поглядів, підморгувань, перешіптувань повій і небагатьох відвідувачів. Одразу попростував до бару й зіперся на шинквас: "Маленьку!"

Літума відчув, як закалатало серце: він не спускав з лейтенантика очей. А той одним духом вихилив чарку піско й замовив ще.

— І ось так щоночі, — прошепотіла Морська Вовчиця, що сиділа за сусіднім столиком з моряком. — Після третьої або четвертої почнеться.

Цього ранку вистава почалася між п’ятою і шостою. Літума вів рахунок чаркам, стежив за ним через голови парочок, які танцювали під радіолу. Льотчик, зіперши на долоні голову, не зводив очей із чарки, яку затулив ліктями, мов оберігав від стороннього ока.

Він не рухався, наче поринув у роздуми й забув про повій, сутенерів, про все на світі. Жвавішав лише тоді, коли автоматично перехиляв чарку, і одразу ж нерухомів.

А коли між п’ятою та шостою чарками Літума відвернувся, а тоді подивився знову, лейтенантика на місці не було.

Літума подивився уважніше й побачив, як льотчик рішуче простував до Рудої, яка танцювала з плюгавим чоловічком у краватці, але без піджака. Її напарник переставляв ноги, повиснувши на ній, наче волів удавитись. Лейтенантик, схопивши його за сорочку, ривком відтягнув убік і загорлав:

— Перепрошую, тепер сеньйорита належить мені!

Чоловічок у краватці сіпнувся й збентежено озирнувся, мовби прохаючи, аби йому пояснили, що діється, чи порадили, як повестися. Літума помітив, що китаєць Лао знаками заспокоює його.

Чоловічок визнав за краще не норовитися й лише стенув плечима. Потім відійшов до стіни, до гурту повій, і засмучено запросив до танцю Ластату.

А лейтенантик тим часом підстрибував, вимахував руками, кривлявся. Проте в тому блазнюванні не відчувалося ніякої радості. Може, він хотів привернути до себе увагу? Ні, він прагнув бешкету. Стрибки й вихиляси, ці безглузді рухи були потрібні йому, щоб штовхати ліктями, стегнами усіх довкола.

"От сучий син, — подумав Літума. — Мабуть, слід втрутитися".

Однак лейтенант Сильва спокійнісінько палив і весело, немов потішаючись, дивився крізь тютюновий дим на льотчика. І терплячі ж ці люди!

Відвідувачі, що їх штурхав льотчик, лише ніяково відходили вбік. "У кожного свої дивацтва, не треба зважати", — читалося на їхніх обличчях.

— А знаєш, хто він, Літумо? — почув голос лейтенанта.

— Ні. А ви його знаєте?

Лейтенант потвердив, в голосі його вчулося глузування.

— Залицяльник дочки Міндро. Те, що чуєш. Я на власні очі бачив, як вони попідручку прогулювалися на ярмарку в День авіації. І ще кілька разів бачив на недільній месі.

— Чи не тому полковник Міндро терпить його вихватки? — буркнув Літума. — Будь-кого іншого він би давно запроторив до буцегарні, тримав би на хлібі й воді за дискредитацію армії.

— Коли говориш про вихватки, то не проґав цієї, Літумо! — застеріг начальник.

Лейтенантик вибрався на шинквас із пляшкою піско в руці й наче зібрався виголошувати промову. Він розпростер руки й гарикнув: "До дна за шльондру, яка вас спородила!" Потім приклався до пляшки й так ковтнув, що в Літуми запекло в шлунку на саму тільки думку, що може статися з його нутрощами.

Мабуть, лейтенантикові й справді допекло, бо він скривився й скулився так, наче після удару правою.

Китаєць Лао, кланяючись і посміхаючись, наблизився до нього і став умовляти його злізти й заспокоїтися.

Проте льотчик тільки виматюкав його і додав, що коли той не застромить язика собі в зад, то потрощить на друзки всі пляшки. Лао відійшов від нього з філософським виглядом, наблизився до Літуми й лейтенанта Сильви і присів навпочіпки:

— То нічого не зробите?

— Нехай ще трохи сп’яніє, — порадив лейтенант.

Льотчик уже заривався до сутенерів і завсідників, які уникали дивитися в його бік і танцювали собі, розмовляли й палили, наче й не помічали його.

"Роздягніться, якщо ви мужчини, навіщо вам одяг! — розмахував той руками. — Соромитесь показати свої яєчка? Чи їх у вас катма? Або вони у вас такі мізерні, що ви недаремно соромитесь? А я своїми пишаюсь!"

— Дивіться і вчіться! — горлав лейтенантик. Він розстебнув пасок, штани кольору хакі сповзли, відкривши худі волохаті ноги. Літума побачив, як той захвицався, звільняючись від холош, однак льотчик чи то був надто п’яний, чи то надто лютився, але заплутався, захитався і полетів із шинкваса на підлогу.

Пляшка розбилася, а сам він гепнувся, наче лантух із картоплею. Розлігся регіт, і лейтенант Сильва підвівся:

— Пора, Літумо!

Поліцай рушив за ним через танцювальний майданчик. Лейтенантик лежав долілиць серед битого скла, із заплющеними очима, зі штаньми на кісточках і голими ногами; він тільки очманіло сопів.

"Оце гепнувся, сучий син", — подумав Літума.

Вони взяли його під пахви й підняли. Той замахав руками, почав лаятись, але язик не слухався. З рота його тяглися цівки слини, він був п’яний як чіп. Удвох натягли йому штани, підперезали паском і поволокли до виходу. Повії, клієнти й сутенери заплескали в долоні, раді, що позбулися мороки.

— Куди його, лейтенанте? — спитав надворі Літума. Було вітряно, каламінова покрівля двигтіла й зірок на небі побільшало. Вогники Талари, ніби скориставшись темрявою, теж стали зірочками, що спустилися до моря.

— Віднесемо його на пляж, — мовив начальник.

— Пустіть мене, псюри, — мимрив лейтенантик, однак не пручався.

— Зараз, братику, зараз, — лагідно проказав лейтенант Сильва. — Тільки не гарячкуй.

Вони протягли його з півсотню метрів через піщаник, порослий колючками, до піщанистого пляжу. Опустили на пісок і посідали поряд самі. В халупах, що тулилися неподалік, не світилося. Вітер відносив у море музику й гамір з борделю. Пахло сіллю та рибою, плюскіт прибою заколисував, як снодійне.

Літумі захотілося згорнутися клубочком на піску, затулити обличчя кашкетом й забути про все. Але ж він прийшов працювати, хай йому біс! Нетерпіння й острах охоплювали його на думку, що ця напівпритомна істота біля його ніг може зробити жахливе зізнання.

— То що, друже, трохи оклигав? — мовив лейтенант Сильва. Він підвів льотчика й всадовив, підпираючи собою і кладучи на плече руку, наче найщирішому другові. — Ти ще п’яненький чи вже протверезів?

— Що ти за псюра і що за псюра твоя мати? — пробелькотів льотчик і схилив голову на плече лейтенанта. Агресивний тон ніяк не в’язався з покірливим тілом, розм’яклим і ослаблим, що спиралося на лейтенанта Сильву, мов на бильце стільця.

— Я твій друг, братику, — озвався лейтенант Сильва. — Подякуй, що я забрав тебе з того борделю. Бо якби ти й далі демонстрував свій скарб, тобі б його відірвали. Сам подумай, що б ти тоді робив?

Лейтенант умовк, бо льотчика потягло на блювоту. Проте обійшлося, але лейтенант про всяк випадок відсторонив його голову.

— Ти, либонь, педик, — злостиво промимрив льотчик, коли позиви минулися. — Приволік мене сюди, щоб я зробив тобі приємність?

— Ні, братику, — всміхнувся лейтенант Сильва. — Я і справді хочу від тебе приємності, але не такої.

"У нього свій спосіб випитувати людські секрети", — захоплено подумав Літума.

— А якої, трясця твоїй матері? — Льотчик люто гикнув, у нього потекла слина і він знову притулився до лейтенантового плеча, довірливо, немов кошеня, що шукає материного тепла.

— Аби ти розповів мені, що сталося з Паломіно Молеро, друже, — голосно шепнув офіцер.

 
 

Українська правда. Життя, 13.02.2016