Ані дня без дна. Іноді література змінює не світ, а стать

 

Кажуть, усе в житті буває вперше, а якщо йдеться про літературу, то й поготів. Тут просто необхідно свого часу — тобто вчасно, що вкрай важливо — впасти на самісіньке дно жанрово-стилістичного провалля, щоб звідти поглянути на своє подальше майбуття. Принаймні у сучасній українській літературі майже всі так роблять, дебютуючи зi скандальними текстами, щоби потім стати запеклими моралістами на посаді якого-небудь радника з культури.

Хай там як, але зазирнути в очі чудовиськ iз радянського минулого буває легше, аніж щодня дивитися в дзеркало давно вже заднього виду на своє власне життя. Скажімо, у збірці «Безодня» Марисі Нікітюк (Л.: Видавництво Анетти Антоненко) з героями її одинадцяти оповідань-катастроф відбувається майже те саме. І добре, якби з дорослими героями, що раз по раз занурюються в безодню рідного менталітету, але ж тут iще є діти. І навіть підлітки, що згризають до крові руки і гукають у щасливе майбутнє: «Куди ви, космонавти?» «На Марс, будувати утопію», — відповідають звідти.

Судячи з усього, авторка будує свою власну утопію деінде, не лише в сучасній літературі, займаючись iще якимись візуальними практиками. Зрештою, це нормально — ставитися з однаковою увагою до всіх видів свого дозвілля, не гребуючи основною роботою. Що ж до візуальності у самій збірці, то оформлена вона художником з іменем, винесеним аж на обкладинку, цілком стильно. Чи пак, стилізовано — чи то під Отто Дікса (адже у збірці суцільні інваліди дитинства, юності, духу — як у німецького маляра — війни), а чи під Пауля Клеє. У будь-якому разі ламкі лінії малюнка вплітаються, як-то кажуть, у канву не менш покрученої оповіді цілком органічно. Це загалом дуже рідкісна риса сучасного книговидання, коли важко зрозуміти, хто кого ілюстрував: художник автора чи навпаки. Крім того, у графічному образі з обкладинки навіть збережені національні стандарти, і якщо в західній традиції у того ж Мунка весь крик назовні, то у нас усе всередині, на дні, в ембріоні невимовленого слова.

До речі, про безодню. Герметичних, розхристаних і навіть драматургічних оповідок (у збірці є навіть міні-п’єса) авторці не бракує. Зрештою, дисципліну писання ніхто нікому не нав’язує. Натомість оповідання з назвою, що дало ім’я всій збірці, мабуть, найкраще. Воно велике і тепле, наче море, тобто горе, або звичайнісінька повість. У ньому вся суть, розумієте? Не така, як в однойменному романі Єгора Радова, де суцільний гротеск зi згаданим абсурдом, а як у Жадана у «Ворошиловграді». Тільки тут, здається, Кривий Ріг. Але все одно страшно, коли навколо всуціль новітні технології з непідкупними ЗМІ, а герої живуть, немов за проклятого соціалізму, їй-богу. Та й не в героях, якщо чесно, справа у цій хроніці нашого лихоліття, у цій «Безодні» часів недорозвиненого сучукрліту і взаємозамінного виробництва.

І хіба не Жадан, скажіть на милість, гукає до нас звідти, заплутавшись у лахмітті фемінізму? «Патлатих, наче ненависні Валєрі гіпі, космах кукурудзи зміїлись рухливі доріжки — так тікали в рослинну безвість малі вовчата, тягнучи за собою, наче вужа, сталевий трос. Валєра вихопив табельного пістолета й почав стріляти в поля. Саню скрутило від громоподібних пострілів, він прикрив голову руками й ставши кричати «бідний, бідний Чіполіно!» і «аааа!» і «оооо!» — і струси в діафрагмі. «Паф! Піф! Знай наших, довбана школото! Суча звірото!» Нарешті у Валєри закінчились патрони, він стрибав у полі кукурудзи, наче кіт у високій траві, він кидався скаженим звіром то в один бік, то в інший, туманно тямлячи, де в цій зелено-жовтій висушеній безконечності схід, захід, північ чи південь. Голова крутилася у Валєри, і йому хотілось кричати. Він вдихнув на повні груди, видихнув і зрозумів, що світ міняється».

Насправді ж у цьому новому світі старої прози, як мовив нарком у «Голубому салі» Сорокіна, давно вже нічого не змінюється. І це, напевно, на краще, бо що може бути гірше за літературу, яка змінює не світ, а стать?

Україна молода, Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО , №31 від 11.03.2016