ЗМІ

Письменник, літературознавець, культуролог Олександр Михед досліджує реальність, моделюючи її у кожному своєму тексті. Нещодавно було видано п’яту книжку «Бачити, щоб бути побаченим» – нон-фікшн, де є авторська теорія реаліті-роману, показ та інтерпретація реальностей через літературні тексти, реальне телебачення і стріми. Про нон-фікшн і його потенціал, реальність і реаліті, літературознавство та інтермедіальний підхід – у розмові з Михедом.

– Остання книжка «Бачити, щоб бути побаченим» з новою концепцією та теорією реаліті-роману. Яким ти уявляв це видання, коли працював над ним?

– Був досить довгий шлях до цієї книжки-мрії. Це стосується і змісту, і зовнішнього вигляду. У цій книжці сходяться всі напрямки моєї діяльності, тому що тут є і системність мислення, яка має бути в літературознавстві, є охоплення феноменів сучасної масової культури, тут зібрані й описані людські долі, використане саме режисерування внутрішньої реальності, як в художньому творі.

– Дизайн цієї і попередніх книжок витримані в чорно-білих тонах. Чому так, такою є реальність?

– Чорно-білі тони вказують на прямий зв’язок із реальністю. Кожна обкладинка має містити іконографічне зображення, за яким стоїть свій десяток асоціацій. Зображення, яке, один раз побачивши, можеш не забути. Це діалог, який триває уже після того, як книжка закінчилася. Зараз часто чую: «О, то це ти той чувак, який написав книжку з пальцями на обкладинці?». Ну, або без них.

facebook.com/ShchAC

– Давно з’явилася концепція «Бачити, щоб бути побаченим»?

– Розмах задуму цієї книжки на момент захисту дисертації (середина 2013 року) був все одно більшим, ніж я міг подужати. Завжди можна опублікувати монографію, не змінивши жодного слова. Мені йшлося про докорінну зміну. Фактично з нуля була проведена вся робота.

Задум давній, але відчуття, що з новим баченням можна і пора працювати, – це десь осінь 2014 року. На моєму життєвому шляху мали трапитися книжки Роберто Савіано, Наомі Кляйн, Ричарда Докінза, Джонатана Сафрана Фоера, які були взірцями, своєрідними підручниками з того, як це можна робити.

– Чи не хотів би ти написати, приміром, автобіографічний реаліті-роман?

– Я думаю, що «АмнезіЯ» написана уже з огляду на автобіографічний реаліті-роман, і є речі, які я свідомо закладав, думаючи про цю тему. Однак набагато цікавішою є амбіція написати реаліті-роман виживання, втіливши теорію у художньому тексті: роман, в якому моделювалось би певне реаліті-шоу з набором із десяти персонажів, які репрезентують соціум і, при цьому, є яскраві портрети не тільки організаторів шоу, а й глядачів. Можливо, в майбутньому я колись і повернусь до цієї ідеї.

Читайте також: Матриця із гострим запахом Дереша. Психорецензія

– Ще під час навчання з’являлися твої критичні огляди й рецензії. Чи ти не хотів би повернутися до критики?

– Нон-фікшн відкриває величезний потенціал, і це ґрунтовніше, важливіше. Я думаю, критика було б нечесною стосовно колег. Наразі мені цікавіше писати короткі рекомендації в соцмережах, щоб якось через своїх френдів розповсюджувати інформацію про інших письменників, а не займатися якимось глобальним аналізом літпроцесу.

– Чим, на твою думку, характерна українська проза, вона уже повноцінно існує, відбулася? Які тексти й імена творять літературний контекст останніх років?

– Не знаю, у мене немає відповіді на це питання. Мені не хотілося б, щоби в літпроцесі домінувала певна тенденція і всі намагалися працювати в одному тренді. Цікавішим і продуктивнішим буде різноманіття, з якого вже світовий ринок спробує щось вибрати для себе. Конкретних імен я б волів уникати – це все одно веде до коментування роботи моїх колег.

– Паралельно з тривалим періодом роботи над книжкою «Бачити, щоб бути побаченим» виходять інші. Як вдалося, щоби вони не були пов’язані між собою?

– Тема реаліті є в «Понтиїзмі», і книжка написана з огляду на це. Дехто з критиків, які знали про існування теорії реаліті-роману, шукали її в «Астрі», але книжка цілком не залежна від цієї теорії і загалом від медіа. Вона заходить з іншого точки зору, задаючись тим самим питанням, що і «Бачити»: чим є реальність?

Артбук «Мороки» – це відзеркалення «Бачити»: світ, який формують медіа, мандрівка хмарами фейків, які віддаляють нас від справжнього. І ще один важливий момент про «Мороки» – співтворчість з художницею Сонею Мельник – це режисування сприйняття читача, маніпуляція його переживаннями, що саме по собі є медіа-інструментарієм.

– Чи є поєднання жанрів ознакою якості?

– Кожен із читачів має вирішувати для себе це сам. Я переконаний, що інтердисциплінарна, міжжанрова, міжкультурна та інші взаємодії роблять сильнішими суспільство загалом і конкретний твір зокрема.

– Чим є реальність для тебе?

– Це своєрідний потік. Коли заходиш у нього, часто може бути боляче від холодної води. І при цьому, чим більше ми хочемо зробити чогось у цій реальності, тим більше нам опирається тіло самої води. І кожен наш порух у тілі цього потоку – завжди супротив у цій реальності, тому що реальності зручно, щоб ти йшов за потоком.

У момент, коли ти починаєш щось змінювати, вона починає шаленіти, вихилятися. Ми формуємо цей потік своїми кроками, але ми ж і мерзнемо, і маємо іти через нього, і цей потік нас веде.

– Чи важливо тобі, щоби теорія була усвідомлена широкою аудиторією?

– Безумовно. Бо з одного боку, у випадку літературознавчої теорії реаліті-роману мені б хотілось достукатись до молодих вчених для того, щоб показати, що гуманітарна наука може бути захоплива, цікава і, при тому, щоб не боялись мріяти, і не боялися брати новий інтермедіальний матеріал, який можна досліджувати, який треба досліджувати. Щоб не боялися дослідження самої реальності, а не тільки історії як такої.

На іншому рівні мені, безумовно, цікаво говорити з ширшою аудиторією про ті всі інші питання, які викладені у першому і третьому розділі. Третій розділ починається з огляду так званого ефекту CNN. Це глобальний контекст, в якому ставиться питання про те, на скільки цілодобовий доступ до інформації змінює в принципі ведення і прийняття рішень політиками. У книжці описано, як стрім був утілений до Майдану під час протестів у Бразилії, Туреччині під час «Occupy Wall-Street». Цей загальний контекст має тло, яке з’являється наприкінці осені 2013 року. Мені була цікава українська історія на фоні глобальних трендів.

Тому що один розповідає історію другої половини ХХ століття через призму реального телебачення, інший розповідає про те, чи можемо ми побачити в стрім-трансляціях Майдану вплив реального телебачення. Це певною мірою інтелектуальні провокації і предмети, про які, можливо, комусь буде незручно подумати. Коли ідеться про те, що показ болю тисяч людей є рейтинговим контентом.

Фото з Facebook Олександра Михеда

– У книжці ти пишеш, що в мистецтві є обман. Як бути з цим?

– Збрехати, щоб сказати правду. В той момент, коли ти створюєш світ зі слів, коли ти створюєш історію, якої ніколи не існувало, ти закладаєш певний смисл і на запитання, «про що твоя історія», не відповідаєш переказом фабули, а відповідаєш меседжем, який закладено в книзі. І ти розумієш, що крізь сотні тисяч літер проступає речення, яке ти хотів би донести цими роками роботи.

– Працюючи над кількома проектами одночасно, чи не виникає побоювання зробити щось профанськи?

– Страх помилки є завжди. Та ще більший – це повага до професіоналізму інших діячів. Тому існує ще дуже багато територій, на які я не заходжу. І лишаю для професіоналів.

– Письменник, культуролог, літературознавець, куратор. Ким ще може стати Михед?

– Михеда не існує. Існує хмарина хештегів, яка його визначає.

Читомо, Каріна Дорошенко, 19.12.2016