ЗМІ

«І все ж потойбіч топік та економік, лібідових і політичних, що постійно тяжіють до виробництва (матеріяльного і чуттєвого) у ціннісній площині, існує ще і схема суспільного відношення, котра базується на знищенні цінности…»

Жан Бодріяр

 

Вийшов друком перший роман Олександра Михеда «Астра» – у видавництві Аннетти Антоненко (Львів). Як відомо, у доробку автора вже є художня книжка «АмнезіЯ» (К.: Електрокнига, 2013), яка стала підґрунтям для літературно-мистецького мультимедійного проекту «АмнезіЯ project: Відкрита платформа», та збірка оповідань «Понтиїзм» (Л.: «Кальварія», 2014). Олександр Михед – культуролог, літературознавець, куратор мистецьких проектів, перекладач. Працює в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Роботи Михеда публікувалися у «Дзеркалі тижня», «Кореспонденті», «Українському тижні», «Сучасності», а також у виданнях Німеччини, Сербії, Польщі, Чехії. Вибрані есеї перекладалися англійською, польською, сербською, російською мовами. 

 

 

Як розказує автор в одному із інтерв’ю: «…у випадку "Астри" я просто відчув, що маю цікаву історію, яка тягне на роман. Історію, в якій головний персонаж може розвиватися і яка може зачепити читача. І, звісно, велика форма – це завжди виклик: як довго ти зможеш утримувати увагу читача, допоки він не відкладе книгу». Отож, чи вдалося це автору? І що саме він хотів розказати читачам?

 

Роман заявлений як психотрилер, а це одразу ж наштовхує на те, що повинно бути захопливо і моторошно. У світовій літературі вже відомі приклади романів, які можна класифікувати як психотрилери: наприклад, «Мовчання» Чарльза Макліна, «Сором» Карін Альвтеген, «Мертві повертаються?» Тани Френч і навіть усім відомий, екранізований режисером Джонатаном Деммі, роман Томаса Гарріса «Мовчання ягнят». Ці тексти не позбавлені психологізму, що і визначає жанр – психологічний трилер. А от що мав на увазі Олександр Михед, коли таким чином класифікував свій текст?

 

За тематикою трилери поділяють на судові, шпигунські, детективні, пригодницькі, медичні, поліційні, романтичні, історичні, політичні, корпоративні, релігійні, містичні, науково-фантастичні, «хай-тек» і військові. Як писав у книзі «Трилер» Джеймс Паттерсон: «…їх усіх об'єднує – інтенсивність породжуваних емоцій... Якщо трилер не в змозі лоскотати нерви, значить, він не справляється зі своєю роботою». З першого погляду здається, що розповідь Олександра Михеда написана за усіма законами стандартного трилера. Основна частина подій відбувається у відрізаному від цивілізації котеджному комплексі «Адмірал», котрий знаходиться посеред гір на Львівщині у селі Терновці, про яке не знає майже нічого навіть всюдисущий Google. Героїв, що приїхали туди для участі в Семінарі самовдосконалення від американського інституту «Астра», який нібито пропагує демократичні цінності в Україні (?), виснажують постійні нічні кошмари. Родзинкою локації є незрозуміла капличка на території «Адмірала» дивної, навіть циклопічної форми, «ніби величезний щільний шмат каменю, вирваний зі скелі», в яку категорично не дозволяється заходити, але там точно є щось таємниче, невідоме, що мало би викликати тривогу. І майже з перших же глав приходить розуміння, що автор прагнув створити власну версію теорії світової змови. На якомусь етапі навіть повіяло масонством, та, як виявилось, не все так просто (хоч водночас, таки доволі просто). Не останню роль у створенні такого враження відіграє постійний рефрен: «Усе вигадка. Все ілюзія».

 

Складніше з приставкою психо-, котра налаштовує читача на певний психологізм у романі ще до того, як він зануриться в текст. Проте, як пояснює сам автор, ця приставка означає, що «сюжет книги крутиться довкола категорій "душі" та "катарсису", і певної миті герой розуміє, що полювання ведеться не за ним, а за його душею: грецькою вона якраз psyche». Одвічна боротьба добра і зла за людську одиницю, за вивільнення несвідомого – сили, звільнення якої Зігмунд Фрейд вважав небезпечним. Більше того, переформатування свідомості учасників, яке відбувається на Семінарі, перетворює їх на таких собі «прокачаних маріонеток», у яких нема іншого вибору, як діяти за закладеним у їхню голову сценарієм.

 

Проте, у випадку з романом «Астра» можна говорити більше не про гостросюжетність, а про його соціальність. У ньому читач, можливо, знайде відповіді на наболілі питання українського соціуму, або, принаймні, задумається про реалії, в яких ми живемо, і причини такої ситуації. Олександр Михед підводить до цих відповідей не прямо, а через сцени обговорення текстів Великих мертвих, тобто філософів, письменників, таких як Аристотель, Гоббс, Макіавеллі, Дарвін, Прудон, Локк та багато інших. Михедові герої висловлюються цитатами з праць світових мислителів, і це є своєрідною особливістю композиційної побудови твору.  

 

Неодноразово в романі звучить ідея консенсусу заради досягнення поставленої спільної мети: постановка трагедії Софокла «Антигона» як завершального етапу Семінару, а також ідея важливості суспільного договору як визначального критерію існування цивілізації. І подекуди це звучить настільки нав’язливо, що пригадується брехтівське «не розминайся з нами» з п’єси «Постанова». Звичайно, тематика п’єси Брехта і роману Михеда абсолютно різна, але чи кардинально відрізняється настрій цих речей, особливо, якщо зважити на те, для чого те єднання і вміння домовлятися було потрібно – праця на користь чийогось блага? Порівняймо, для прикладу, як інтерпретує деякі моменти з п’єси Брехта французький філософ Ален Бадью:

Покажи нам той шлях,

Що мусимо ним іти, і ми

За тобою підемо, втім,

Не йди без нас оцим шляхом прямим,

Без нас – бо він

З усіх найхирніший.

Не розминайся з нами!

Ми помилитись можемо,

А твоя може бути правда,

І все-таки

Не розминайся з нами!

«Припис "не розминайся з нами" – лейтмотив цитованого фрагмента. Вимога "ми", для кого партія – конкретна форма, постає як вимога невіддільності». [Ален Бадью. Століття, 2011]

та деякі цитати з «Астри»:

«Один із нав’язливих мотивів, що виникав ледь не на кожному обговоренні – порівняння спільноти людей із мурашником або вуликом. Чому, мовляв, ми не можемо побудувати таку органічну систему щастя, де кожен би займався своїм ділом на користь Матки?… Якоїсь миті я зауважив, що ми всі сидимо однаково – закинувши праву ногу на ліву. Кожен мав свою функцію. Корився волі інших». Основна вимога, як бачимо, – це, все-таки, невіддільність від «отари» – «суспільства, в якому всі рівні».

 

Та чим далі, тим більше в романі доводиться неспроможність учасників Семінару домовитися навіть щодо дрібниць, «семінаристи» майже впритул підходять до висновку, що українство ще не доросло до демократичного типу співжиття на одній території. І в «Астрі» це проілюстровано не тільки як те, що відбувається тут і зараз, а в історичному розрізі, в тяглості традиції політичного крутійства на рівні державотворення: «Гадаю, Фукідід, як ніхто, розібрався у людській природі ще у V ст. до нашої ери: “Більшість людей воліє мати репутацію метких крутіїв, але не чесних дурнів. Першим вони пишаються, а останнє вважають соромом”. Причина всіх бід – жага влади, вкорінена в зажерливості й шанолюбстві», «…методи, якими він(Хмельницький – прим.) користується, надто вже нагадують сучасні українські політичні реалії… як у справжньому пригодницькому романі, Хмельницький цупить… барабашеві речі – шапку і хустку… Хмельницький тут не політик, не державець, а герой казки про Івана-дурника»; схильності до порожнього популізму, пересипаного красивими зворотами, який не працює, а тільки нав’язує сліпу віру у вище провидіння, що, в свою чергу, нівелює будь-яку ініціативу та спротив самодурству правителів: «особливо порівняно з «Біллем про права» цей документ (йдеться про «Конституцію» Пилипа Орлика – прим.) видається повною нісенітницею. Там сформовано модель, яка чітко працює дотепер. Тут же – набір вихлястих фраз і вірувань у Божу допомогу».

 

Окрім того, практично увесь роман пронизаний роздумами про рабську психологію людини як такої. Що таке людина? Чи справді демократичні цінності є визначальними для розвитку вільної особистості? Чи рабська психологія передається з ДНК з покоління в покоління? Від чого залежить свобода? Чи вона взагалі існує? «Не мрій про свободу. Не мрій про рівність»; «Хоча нобелівський лауреат Вотсон і каже, що «ми не маріонетки, які повністю контролюються нашими генами», – та ми все одно невільники. Раби від народження», – звучить, як діагноз.

 

Паралельно з цим під час дискусій у свідомості героїв ламаються звичні поняття про усталені людські цінності. У сучасному світі класичні заповіді, релігія уже не є ані панацеєю, ані регулятором суспільного життя: «…якщо хтось влізе до мене в квартиру, я не збираюся просто стояти і чекати, коли він усе винесе. А тоді ще й другу щоку йому підставляти?! … Якщо дружина чи чоловік немощний, не може задовольнити свого партнера, чи вже просто не його любить, а діти тримають їх? Як із цим… Якщо моя родина буде голодною, я вкраду. Я вб’ю!» – «…така раптова втрата твердого ґрунту й усвідомлення ілюзорності всього може створити ще той саспенс. І спровокувати депресію» – каже Олександр Михед. Але чи так воно справді виглядає в романі, як стверджує автор? На мою думку, в «Астрі» все-таки не вистачає того саспенсу та депресивності. Можливо тому, що текст більше нагадує сценарій, де сила і тональність почуттів залежать від майстерності акторів, або ж просто автор настільки перейнявся ідеєю поговорити з читачем про глибокі речі, що забув про гостроту сюжету, або ж хотів створити інтелектуальний трилер, який би містив мінімум крові, жертв та сцен насильства.

 

Окремою лінією роману можна назвати жахіття Віктора Варецького. Сни як натяки, сни як паралельний світ, сни як логічне продовження минулого дня, танатос як ініціація, перехід на інший рівень пізнання, життя, існування, перекручений комплекс Едипа, де сестра займає місце матері… Померлий друг дитинства Вовчик як ангел охоронець, як символ покинутості людини напризволяще, який ще й стає першопричиною гомоеротичних бажань, що з марення перекочовують у дійсність. Доповнює картину важке пробудження щоранку під музику Ностальжі-ФМ. Одразу ж напрошується алюзія на фільм «День бабака», де радіо стало для Філа Коннорса справжнім кошмаром наяву, бо нагадувало про потребу щось змінювати, змінюватися самому, щоб вирватися з тої пастки, в якій опинився. Можливо? приблизно так відчував себе і Віктор Варецький.

 

Є в «Астрі» моменти, які можна назвати належно не виписаними чи непродуманими. Наприклад, сюжетний хід з небажанням шанованого і відомого інституту надати героям інформацію про те, як дістатися до «Адміралу». Звичайно, ці самостійні пошуки шляху та трикілометровий перехід через березневий ліс інтерпретуються як подолання певних труднощів перед отриманням символічної нагороди, імітація природного відбору. Прохід в паркані може розцінюватися як певний бар’єр, межа, точка неповернення, перейшовши через яку Варецький стане іншим, утаємниченим. Проте, на мою думку, такий інститут як «Астра» міг вигадати для майбутніх гвинтиків своєї системи дещо вишуканіші перепони до досягнення поставленої мети.

 

Неприємно вразило, що на завершення усе звелося до банального енергетичного вампіризму, до існування споконвічного монстра, який живиться негативною енергією людей, а Великі мертві слугують сполучною ланкою між донором і реципієнтом. Але яку картину можна отримати, якщо подивитися на це із точки зору бодріярівських симулякрів? «Віднині замість колишнього принципу реальности нами заправляє принцип симуляції. Цілі вже щезли, нас породжують моделі. Ідеолоґії вже немає, існують лише симулякри» – твердить Жан Бодріяр у «Символічному обміні і смерті». І «Астра» тут як модель, симуляція, варіант реальності, в основі якої лежать закони суспільства споживання, суспільства примарного консенсусу, суспільного договору заради «бажання насолоди»: «Ми їхали нічним хайвеєм, минаючи drive-in motel всілякі Burger King. Уся реальність була торговельною маркою»; «…реальність – це умовність, бо немає часу, немає мови, немає цінностей. Це все – домовленості. Оболонки думки». Це своєрідний монстр, який продукує насправді не індивідуальність, а деталі для роботи системи: «Система перетравить тебе й існуватиме далі. Системі необхідні такі, як ти. Самовпевнені, нахабні хробаки, переконані, що вгризаються в істину. Зрозумій, система повинна оновлюватись. Ти нікого не врятуєш, окрім системи». «Астра» – це система, що висмоктує з людини сили через гонитву за примарними цінностями. Фундаментально порожні, вони потребують постійного напруження та самовдосконалення, накопичення знань, що вивертають навиворіт усталені уявлення про суспільні закони і цінності. І головне – це нічого не вирішує, бо навіть література, філософія і релігія – черговий симулякр, фікція, яка служить на користь тій же системі, а не людству: «Ваші тексти забирають у людей відчуття твердого ґрунту. Читаєш це і розумієш – усе вигадка, все ілюзія … Все, що ти знав, - лайно. Все, чим ти жив, – лайно». Але й система залежить від своїх гвинтиків, «адже система – це пан: як Бог, вона може зв'язати енерґії й так само вивільнити їх, – не може вона досягти лише одного (так само, як і уникнути його): бути зворотною» (Жан Бодріяр). У Михеда читаємо: «Астра» сама формує канон. Сама визначає, хто залишиться в історії»; «… у людей вже давно нові божества. Час змінювати канон. Люди поклоняються малюнкам, картинкам, віртуальним аватарам, а не Великим мертвим. Культура еволюціонує, і ми теж». Семінар і думки Великих мертвих зруйнували світоглядні позиції Віктора Варецького, натомість він знищив систему, оновивши її, і разом з тим – побачив примарність та ілюзорність оновленої і не знайшов собі у ній місця. Таким чином, маємо неспроможність героя ідентифікувати себе поза системою, коли вона вже не існує в звичній формі. Мабуть, саме тому він вибирає смерть, ставить символічну крапку наприкінці історії.

 

Як на мене, у психотрилері Олександра Михеда дещо бракує гостроти і моторошності. Якщо цей роман заявлений саме у рамках цього жанру, то швидше через те, що автор, мабуть, намагався змалювати якісь внутрішні психологічні зміни своїх героїв, їхні переживання від усвідомлення ілюзорності і крихкості тих речей, які ще вчора вважалися непорушними. Проте, твір таки актуальний для сучасного читача. Нам, зануреним у віртуальну реальність, важливо час до часу нагадувати механізми, за якими вона працює.

ZBRUC, Ірина Червінська