ЗМІ

Марися Нікітюк. Безодня. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. 280 с.

 

«Ви, бляді, срєді людєй живьотє!». А якщо «бляді» не почують, то можна підважити цю важливу інформацію грюкотом молотка по батареях. Герої Марисі Нікітюк використовують будь-які методи, щоб їхні послання почули і засвоїли. Вони ж-бо на те і люди… А от щодо цієї людськості-серед-блядєйє, по правді, купа проблемних питань.

 

Збірник малої прози Нікітюк «Безодня» складають десять оповідань; дев’ять оповідань і п’єса; сім оповідань, дві повісті і п’єса… зрештою, яка різниця? Жодної. Позаяк постають вони як текст, який до купи склеїти може і важкувато, але визначальні тут аж ніяк не жанрові конвенції. Сама авторка воліє означати цю прозу як суміш трешу, потоку свідомості і магічного реалізму. Для цього є спеціальне слово: гіперреалізм. Кожен із її текстів, як і збірник в цілому, наближається до реальності впритул – настільки, що будь-які реальні речі (щоб це не було) розмиваються до невпізнаваності. Занадто-реалістичне інакше як абсурдним бути не може. Намагання відтворити наше життя таким, як воно є, природно призводить Нікітюк до «втрати реальності», і на перший план її прози виходять жахливі деталі... Так, із чотирьох відомих літер слово «вічність» не складеш. 

 

Наголос наразі на «деталі». «Стомегатонний оргазм», який переживає в пологах юна жінка, і він збігається у часі з творенням нового всесвіту – такий собі ідеальний початок у момент ідеального закінчення. Зжерти представників влади на свято урожаю і потребувати нових за рік – природний колообіг політикуму. Чоловік, переживаючи важкий розрив, ним же ініційований, перетворився на бобра – гати собі греблю від реальних проблем, поки сил стане. Активіст, опозиціонер, бекрутівець бухають на її кухні, сховавшись від революції, вона тим часом промиває загноєні очі бомжу – непогано було б всім тим нарешті вчитися бачити і перестати бути безхатченками. Померла дівчинка стає служкою на Мисі Доброї Надії, вона тепер є провідником померлих – аж поки не згадає свою смерть і не простить вбивцям: пам'ять і надія посідають у людині ту саму порожнину, і до співіснування навряд чи надаються…

 

З відчуженої від художнього світу деталі складаються химерні метафори, і якось так, навперейми, вони і створюють у прозі Нікітюк той надмір гиперреалізму. Все тут, у «Безодні» працює за одним рецептом: є набір візуальних переважно мотивів/деталей; потів вони стають певним нав’язливим повтором, уже майже позбавленим сенсу; згодом навколо нього вибудовується історія, яка і пишеться виключно для того, щоб був привід ті деталі використати; відтак деталь стає метафорою.  

 

І на цьому слизькому шляху часто заносить. Нікітюк, здається, аж так сильно хоче, щоб її метафори відчитали у єдино правильний спосіб, так чітко малює мапу їхніх сенсів – і йти цим маршрутом стає малоцікаво. Якщо авторка хотіла собі читача, який чинить супротив – вона його отримала. Якщо хотіла бачити тих, хто принюхується до кукурудзяного поля в спробі відчути «солодкі і липки» верхні нотки «сперми і карамелі»– хай буде обережнішою з бажаннями… До речі, це і є основне послання її прози: думай, до чого прагнеш.

 

Ці метафори, між іншим, слугують і своєрідними фільтрами, які заважають нам у «Безодні» бачити картинку такою як вона є, а підсовують натомість химерне, фантасмагоричне, містичне (як хочете ще це обізвіть). А знаєте, що я скажу? Прозу Нікітюк краще читати буквально – як відбиток реального. Саме так: пересічна якась Врадіївка ввійшла у смак і тепер щороку з’їдає своїх знахабнілих мєнтів, чому б і ні? Нав’язливий образ, який складає у Нікітюк оту метафоричну арабеску (інколи владо, інколи ні), позначає точку такого собі семантичного зсуву. От там і варто пошукати справжніх історій. 

 

 «Маша й шафа». Одного вечора до малої Маші звертається платтячко: розказує про дивне божество-чудовисько за вікном, вчить цікавих ігор. Платтячко стає найкращої подружкою дівчинки. Воно, і напханий синтепоном ведмедик Ваня, котрий обнімає дитину, поки та спить чи плаче. Десь там поруч батьки: сварять, коли Маша в школі покусала однокласницю, яка не схотіла ділитися лялькою – своїх ляльок мала не має. Чарівний ліс Кристофера Робіна, не інакше – тільки фінал не такий ніжний. Маша в істериці шматує Ваню, проганяє платтячко, дорослішає, бере за коханця одруженого чоловіка, ховається по чужих шафах (хобі таке знайшлося), де одного разу зустрічає дочку коханця, яка так само дружить із сукенками.   

 

Дівча з ведмедиком – давно уже цю історію «перевернули», щоб ясно стало: Маша – ще той емоційний терорист. У Нікітюк сюжет дійшов гідного фіналу: Маша того ведмедя роздирає на клапті і зжирає (намагається принаймні). Та мала, котра ховається у шафі наприкінці оповідання, хорониться уже від дорослої Маші: коханка «у шафі» є причиною, що руйнує її родину. Наскільки самотньою має бути дитина, щоб спілкуватися з одягом? А от що Машу свого часу загнало до шафи?

 

Від Машиних батьків походить суцільна агресивна неувага. Мати викручує лампочки з нічника у дитячій і відсуває фіранки, щоб місяць світив у очі дитині і заважав їй спати. Якісь такі буквально озвучені непереконливі дитячі жахи, де матері здатне підкоритися навіть місячне світло. Важливий інший момент: перша, хто заговорив до Маші з шафи, була сукня матері, точніше – рукав материної сукні. Дівча панічно перелякалося. Рукав – рука – удар… Дитину б’ють. Перед нами витиснена історія родинного насилля, яка й досі живе у дорослій Маші: «І вона, міркуючи про те, що з ними не так, запідозрила – щось не так насправді з нею самою».  

 

«Сад на крові». Шкідлива звичка сформувалася ще з дитинства: «Згризла всі руки. Почала з пальців, нігтів – і нема. Друкую самими опецьками, а стільки було крові, я вам скажу, стільки крові». Але зараз на місці опецьків проростають зелене листя і крихітні пагінці; якщо за ними правильно доглядати – будуть «руки-стебла або руки-бур’яни».

 

На дерево перетворюється Дафна, рятуючись від зґвалтування. Деревом стає Мірра, яка примусила до сексу власного батька. Сад Гесперид, котрий прикрасили верби і липи, що на них обернулися сестри, викрадені і зґвалтовані розбійниками. Але тут насправді є ближчий до прози Нікітюк випадок «одеревлення». Лавінія з Шекспірівського «Тіта Андроніка». Дівчину зґвалтували, а щоб вона не виказала злодіїв, врізали язика і руки, а обрубки «прикрасили» гілками. Спільний займенник стає все очевиднішим – сексуальне насильство, що його не було можливості уникнути.

 

Навіть більше: це згубна фантазія про сексуальне насильство, яке приносить насолоду, і розплата за неї. Згризені пальці, котрі проростають ніжними пагінцями, щоб стати зрештою садом. Здається, це не так буквальна історія зґвалтування, як історія жіночої сексуальної насолоди, яка виникає в недопустимих обставинах. Ця коротка образка – справжнісінький гімн нарцисизму: бажання Іншого тут повністю переміщено у власне его розповідачки – і хай квітнуть всі сади на місці відтятих рук… Іншої любові, окрім такого собі нарцисичного наркозу, у прозі Нікітюк і не буває.Нарцистичний наркоз, про що я? От зокрема про таке: «Будь тут, спори собі зябра, дихай на повні відкриті вени, починай же врешті-решт страждати!». Ок, як скажете.

 

А от в «Бісі» з уражених екземою рук когось, хто названий тут оманливо «ти» (замість очевидного «я»), стирчить обламане гілляччя. Стигмата надлюдини – те, що залишив по собі єдиний злочин, скоєний з великої любові (розіпніть його!). Отже, пророслі деревами руки у прозі Нікітюк – це все ж таки про любов?.. До речі, ще в одному оповіданні: Магда прокидається поруч із незнайомцем. Коли минає паніка і жах, вона вирішує обійняти його, щоб було принаймні красиво, як у глянці – «ранок, заради якого варто прокидатися». Він же відлежав їй руку, рука відсохла, на ній з’явилися щось типу бруньок чи молодих гілочок, тепер це уже не рука, а «гілка-покруч карликової яблуні». Нав’язливий образ рук-гілок: що зробили ті руки, які собі хочеться відтяти?..

 

Як я вже почала з того суворого пробудження в «У пошуках елементарної любові», то цим оповіданням про любов і продовжу. Двоє незнайомців прокидаються на Позняках; що було напередодні – не пам’ятають, не знають, але дівчина вагітна і от-от народить (а Магда – то від Магдалени, між іншим). Під час пологів вона розуміє, що з земним хлопом сексу не мала, і родить вона від Сутності – момент її екстазу, бо пологи супроводжує потужний оргазм, збігається з моментом кінця світу. Точніше: з новим Великим Вибухом. Інша романтична пара – італійці, коханці-геї, які працюють на адронному колайдері. Вони приховують свої стосунки і, здається, не відверті навіть один із одним; до останньої миті – адже визнання цього забороненого кохання зробить його банальною еротичної пригодою. Натомість у фіналі нам підкажуть: саме сила цього справжнісінького романтичного кохання – розділеного і нещасливого водночас – «запустила» кінець світу, в котрому стали нездатні природно поєднуватися речі. Є ще тут показовий самітник (контрольна група, еге ж): фізик-теоретик із Нижнього Тагілу, котрий передбачив Вибух і намагається попередити швейцарців, але, правду кажучи, телефонує колегам просто щоб не помирати на самоті.

 

Чому все це стається? – Очевидно: бо Всесвіт «з якихось неймовірних причин більше не бажав триматися купи». Питання ж для буквального прочитання: що сталося в ніч напередодні, якщо врятувати від спогадів про неї може тільки зародження нового Всесвіту?  

 

Світ Нікітюк дуже кінематографічний, авторка мислить кінокліше, і почасти вдало їх ревізує. У прозі це справляє приємний ефект. От і в «Пошуках…» маємо справу з одним таким, а саме: загадкове зіткнення з надприродним мусить супроводжувати сюжет про любовну пару. Російський фізик – швейцарській фізик, який відповів на його дзвінок (перша пара); закохані геї (друга пара); Магда і незнайомець (третя пара) – коли говоримо про пару, потребуємо Третього, який із подібних стосунків виключений «для балансу», і тому робить їх можливими. Тут є Сутність, що потай запліднила дівку з Позняків. З’єднання люблячих, відповідно, це така собі Подія Істини, рівнозначна Великому Вибуху (ну, щонайменш передує йому і спричиняє його). Еротична любов – найпростіший насправді спосіб зробити очевидною Істину (тут – мить, коли зупиняється часовий потік, коли буквально «щось важливе стається»). А бути видимим у «Безодні» Нікітюк – це те, чого лиш і варто прагнути, до речі. І що ж вочевиднює Сутність? – Проста істина наразі: поводься так, наче ти закоханий, і будеш закоханим; поводься так, наче світ вибухнув, і ти житимеш в останню мить всесвіту. Ні, світи Нікітюк народжуються і гинуть не через любов, а через бажання любити. Чого б вони там не наробили у ніч напередодні, зранку доведеться мати справу зі своїми втіленими бажаннями.  

 

Поки любов у «Безодні» спроектована на самих героїв, замкнена на захопленні своїм глибоким внутрішнім світом – все прекрасно: ідилічні картини ранішнього міста і вечірнього села, дівча спить з ведмедиком, мала на мисі бавиться з кроленятками. Як тільки ця любов спробує знайти собі вихід з нарцистичних проекцій, стати бажанням, до втілення якого прагнуть, – трапляється Щось: хороший ранок, щоб врізати вени; на нічній рибалці хтось перетвориться на бобрів; мала вуха кролям відріже, костюмчиків нашиє і наступним ранком бідолах поховає. Хто ті «люді», хто ті «бляді»,залежить тільки від кута зору: я – звісно що люди, ви – звісно що бляді. Інші люди в цьому світі… Як же їх пояснити, коли їх тут і потребують, і гребують ними водночас? Вкраду чужу аналогію. Інші тут – це щось типу слини. Ковтнути слину, що може бути простіше? А от злизати щойно виплюнуту – уже купа перепон: від цивілізаційних до інстинктивних. Люди, які населяють «Безодню» – такі от щойно виплюнуті, але поки що пам’ятають, як були частиною добротно злагодженого живого організму... В «Мисі Доброї надії», між іншим, пекло – це інші: буквально. 

 

«Безодня» Марисі Нікітюк. Не треш – а письмо, що цілком усвідомлює себе як культурну проекцію. Не (пост)апокаліптичне пекло – а простір, де втілюються наші бажання. Треба чесно визнати два моменти: ми тішимося жахливим/огидним і бажаємо собі найгіршого. Страждальні потворки Нікітюк – напрочуд щасливі люди, занурені у свою утопію (безодню!), не треба їх чіпати і будити. Не заздріть чужому щастю! Такий собі суцільний соляріс – і скільки в ньому не вигадуй способів покінчити з собою, назавтра тебе повернуть туди ж... Хіба що набридне це досить скоро. 

Zbruc, Ганна Улюра, 16.06.2016