ЗМІ

Жанру «історія» нині не існує в усталеному переліку літературознавчих термінів, однак видається, що скоро з цим треба буде щось робити, адже це визначення дедалі частіше з’являється на титульних аркушах книжок: від «Теплих історій до кави» чи «Історій про троянди, дощ і сіль» до перекладних текстів нон-фікшн. Здається, цим поняттям можна окреслити тексти на перетині роману й новели, на межі реальності й фантастики – одне слово, такі різні історії, про три з яких – читайте далі.

Марися Нікітюк. Безодня. Оповідання. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Утім, українські письменниці теж уміють говорити про любов і жорстокість, трансформуючи травматичний посттоталітарний досвід у моторошну абсурдну картину дійсності, котру бачимо в калейдоскопі оповідань із збірки «Безодня» Марисі Нікітюк. Молода українська режисерка, яка нещодавно отримала нагороду за сценарій у Каннах, бачить світ крізь настільки моторошну призму, що перечитати цей доволі грубий томик буде не кожному до снаги.

У на позір реалістичних декораціях відбуваються апокаліптичні події. З-під дивану до дівчинки Маші тягнуться «чорні руки, схожі на дерева», у вікна зазирає «срібний яйцеголовий велет, що гострими зубами пережовував маленьких діточок, яких діставав із-за незакритих фіранок». У селі з промовистою назвою Безодня блукає безголовий голова сільради, зграї вовко-дітей чи то діто-вовків протистоять місцевим мешканцям, котрі влаштовують ритуальне людоїдство на «святі врожаю». Учениця 1-А класу Олінька пише твір за темою «Мій тато зомбі», а в цей час за її спиною стоїть величезний рогатий червоний демон. Власне, визначення художньої естетики Нікітюк як химерного реалізму буде не зовсім точним – це, швидше, садо мазо-химерний реалізм.

Попри те, що стиль письменниці спочатку шокує, а потім захоплює своєю вбивчою абсурдністю й маніякальною відвертістю, поступово одноманітність прийомів починає приїдатися. Вас уже не здивуєш відірваною кінцівкою чи появою чергового зомбі, потоками крові чи блювоти, а окремі сцени видаються нашвидкуруч списаними в Подерв’янського:

САШКА
Ніхуя собі, йобаний в рот, оце бутилки пішли.
Сашка б’є ще раз криком – не розбивається, потім ще і ще – не розбивається. Після кожного разу він каже: «Ніхуя!», кричить і б’є ще раз. Так він робить разів із десять, потім, розчарований, викидає пляшку.
САШКА
Шо за хуйня, ніхуя не б’ється. Я не пойняв.

Можливо, збірку Нікітюк краще читати вибірково і так, аби між оповіданнями була солідна часова відстань, – це збереже, сказати б, свіжість сприйняття. Тим паче, що головний сенс її текстів полягає не лише в спробі створити апокаліптичну візію напіввимерлої території гріха й абсурду, а й у формулюванні цілком гуманістичного меседжу про можливість вирватися звідти, нехай у химерний або чудесний спосіб.

 

Літакцент, Тетяна Трофіменко, 13.06.2016