ЗМІ

Наша редакція розпочинає тематичний проект «Година з перекладачем» — розмови із українськими перекладачами про те, як вони працюють, що допомагає / заважає їм у роботі та чого їм не вистачає у нинішньому «бумі» перекладів.

Першим гостем нашого спецпроекту став Сергій Борщевський, автор перекладів книжок з іспанської мови П. Неруди, Н. Гільєна, Г. Містраль, Г. Гарсії Маркеса, В. Хари, Ф. Майора Сарагоси, Х. Л. Борхеса, К. Х. Сели, М. Варгаса Льоси, К. Руїса Сафона та інших; Перший віце-президент Асоціаціі українських письменників, член Національної спілки театральних діячів України та Національної спілки письменників України.

Про знайомство з мовами та перший перекладацький досвід

Я навчався у Київській фізико-математичній школі №145. На той час, тобто на початку 1960-х років, це була одна з двох спеціалізованих шкіл такого типу. Ще був фізико-математичний інтернат у Феофанії, тодішній столичній околиці, де навчалися здібні до точних наук діти з усієї України. Іноземною мовою в школі була німецька, і вона мене так зацікавила, що я пішов на курси іноземних мов, щоб краще її опанувати. Курсів тоді існувало небагато – лише перші та другі державні курси, розраховані на трирічне навчання. Вивчення мов ще не набуло нинішньої популярності, відтак вони й не були об’єктом профанації: ніхто не обіцяв навчити якоїсь мови за три тижні, як це часто трапляється зараз. Викладали люди поважні, незрідка носії мови. Моїм викладачем німецької на курсах був київський німецькомовний поет Йона Грубер, який перекладав на німецьку твори Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського.

Вчителька німецької помітила мій прогрес, поцікавилася причиною, а коли я сказав, що відвідую курси і моїм викладачем є Й. Грубер, вона взагалі майже перестала мене викликати, автоматично ставила найвищу оцінку.

Тоді ж таки, тобто в 1962 чи 1963 році, почав пробувати себе в перекладі. Сам писав вірші, з 1961 року друкувався в дитячих часописах, тож і перші перекладацькі спроби були пов’язані з поезією Й.-В. Гете, Г. Гайне. Мушу сказати, що «Нічну пісню подорожнього» чи «Якби ж то в єдиному слові» не соромно було б надрукувати й зараз, через понад півстоліття.

—Чим був зумовлений вибір на користь іспанської?

Невдовзі після початку навчання на курсах німецької мови я зустрів якось на вулиці Лева Борисовича Олевського, якого знав змалку й який на інших (других) курсах викладав іспанську. Він запропонував ходити й до нього: отак і сталося, що в десятому, а згодом одинадцятому класі по понеділках і четвергах я відвідував одні курси, а по вівторках і п’ятницях – інші.

Тож коли закінчував школу, вже чітко усвідомлював, що пов’яжу своє життя не з фізикою чи математикою, а з іноземними мовами. Обрав головною для себе іспанську теж невипадково, адже іспанською творяться два десятки літератур, нею писали й пишуть десятки першорядних письменників. Бути сполучною ланкою між ними та українськими читачами – це свято, яке завжди зі мною.

—Чи існує у Вашому доробку переклад, який можна вважати нетиповим?

Кожний переклад у принципі має бути нетиповим; типові тільки будинки зводять, цілі масиви, на які потім гидко дивитися. Якщо ж говорити про формальні ознаки, то, скажімо, в 2014 році я перекладав дві книжки оповідань Хуліо Кортасара, які згодом вийшли під однією обкладинкою до 100-ліття від дня народження письменника. Так от одне з оповідань було побудовано на паліндромах. Тобто є там персонаж, який час від часу вимовляє фразу-паліндром, яка зліва направо й навпаки пишеться та читається однаково. Мені вдалося відтворити цей прийом українською без шкоди для змісту. В одному місці задля цього довелося замінити Каїна на Авеля, бо «їн» таке сполучення, яке не має зворотного варіанту: слова, де б стояли підряд літери «нї» не існує.

А ось інший випадок. Написав поширену свого часу «Укрінформом» «Баладу про Ху@ла». А потім, щоб «просвітити» деяких іспаномовних знайомих, переклав сам себе на іспанську. Доти цього не робив.

—Що приваблює в роботі перекладача?

Для мене переклад не просто робота, а спосіб життя. Щоразу це нові відкриття, якими потім ділишся з читачами та глядачами, коли йдеться про переклад п’єс. І саме тому, що робота ця щоразу нетипова (про це вже йшлося), вона мене приваблює. І я впевнений, що здобута колись фізико-математична освіта теж допомагає. Математичні вправи дисциплінують інтелект людини. Гадаю, шкільне минуле прислужилося й тоді, коли після проголошення державної незалежності України я тривалий час був на дипломатичній службі. Оригінальний текст завжди один. «Гамлет» був написаний один раз. А скільки перекладів є! І які вони різні! І кожний є відбитком особистості перекладача, його знань, інтелекту, творчого діапазону.

—Недолік у роботі перекладача, з яким не можете змиритися

Брак часу. Вже в цьому році у мене вийшли дві книжки, зараз працюю над третьою. Крім того, переклав – щоправда з англійської – дві п’єси для театру ім. І. Франка. Взагалі я нещодавно порахував, що за дев’ять років, відколи залишив дипломатичну службу, у мене вийшло двадцять книжок. Це немало. Але ж існують сотні цікавих книжок, які ніколи не відтворювалися українською. Й оце усвідомлення, що людського віку замало, щоб зробити доступними читачеві бодай фундаментальні твори, дуже болісне. І водночас саме воно спонукає весь час щось робити.

Я перекладав Х.Л. Борхеса, А. Карпентьєра, Х. Кортасара, Г. Гарсію Маркеса, М. Варгаса Льйосу та інших письменників, а перекладні твори є складовою національної культури, вони збагачують її, вони потрібні читачам, а так само й письменникам, які через переклад мають можливість долучитися до інших літератур. Я щасливий, що переклав фундаментальний твір «Лабіринт самотності» мексиканського лауреата Нобелівської премії Октавіо Паса й фактично «ввів в обіг» його славетну землячку Хуану Інес де ла Крус, поетесу 17 століття, яка досі не перекладалася в Україні. Однак як людина, котра усвідомлює безмір іспаномовних літератур, я розумію, що, хоч би скільки я встиг зробити, цього буде замало.

—Чи є важливою комунікація між автором і перекладачем? Чи був успішний досвід такої співпраці?

Переважної більшості авторів, яких я перекладав, немає серед живих. Ні Ф. Лопе де Веги, ні П. Кальдерона, ні навіть Х.Л. Борхеса чи Х. Кортасара. Крім того, більшу частину життя я прожив у Радянській Україні, яка була складовою СРСР, де не заохочувалися контакти з іноземцями. Щоб прояснити ситуацію, зауважу, що «Осінь патріарха» свого часу з’явилася у «Всесвіті» завдяки тому, що на дні народження одного чилійського студента моїм сусідом за столом виявився студент-колумбієць, який запропонував поїхати до нього в гуртожиток і там дістав з тумбочки й дав мені знаменитий роман.

Тобто якщо мається на увазі комунікація, коли перекладач може, скористатися електронною поштою, запитати про щось автора й одержати відповідь, то це не мій випадок.

Але, хоча «за совітів» я не був членом Спілки письменників, як і не був членом КПСС, мене залучали до зустрічей із іспаномовними літераторами, які приїздили до України. Це були переважно кубинці, але також і уругвайці Маріо Бенедетті й Альфредо Гравіна, парагваєць Ельвіо Ромеро, перуанка Каталіна Рекабаррен та інші. Розмови з ними, звичайно, були цікавими та корисними.

А от доходити до всього доводилося самому. Взагалі, як на мене, професійний перекладач має бути неодмінно ще й дослідником. У кожному разі, коли в 1987 року мені пощастило познайомитися з Г. Гарсією Маркесом, то під час першої зустрічі показав письменникові його недогляд: герой оповідання «Сніг твоєї крові на снігу» припаркував автівку на одній вулиці, а наступного ранку забрав її на іншій. Колись знайшов помилку навіть у всезнаючого Х.Л. Борхеса. А перекладаючи роман «Фламандська дошка» Артуро Переса-Реверте, мусив зробити п’ять чи шість приміток у місцях, де автор припустився неточностей.

Приємним було спілкування з Маріо Варгасом Льйосою під час його перебування в Києві в листопаді 2014 року. З вдячності до письменника за його послідовну позицію щодо агресії Росії проти України нещодавно видав повість «Хто вбив Паломіно Молеро?» і маю намір перекласти ще два його романи.

Останнім часом виникло надзвичайно симпатичне листування з чилійською письменницею Ісабель Альєнде. Але я написав їй листа лише тоді, коли книжка «Оповідки Еви Луни» вже була віддана в друк. З’ясовувати щось не було потреби, а от привітання для українських читачів одержав. Днями надіслав письменниці знімки з презентації її книжки.

—Що потрібно знати/вміти, аби якісно перекладати художню літературу?

Передусім, обидві мови – оригіналу й перекладу. У випадку іспанської ця задача ускладнюється, адже маємо справу з мовою, якою творяться два десятки літератур. Іспанська мова відзначається полісемією, одне слово може мати кілька основних значень і ще кілька додаткових у різних країнах чи регіонах. Завжди треба пам’ятати, письменника якої країни перекладаєш. А ще треба добре знати творчість цього письменника, відповідну національну літературу, добу, про яку йдеться в творі.

Часто потрібні спеціальні знання, пов’язанні з фахом персонажів, географією чи історією, на тлі яких розгортається дія. Зрозуміло, перекладач не може знати всього. Але він зобов’язаний взнати все в процесі підготовки до роботи. Виробництво фільму має три періоди: підготовчий, знімальний та монтажно-тонувальний. Так само робота перекладача повинна складатися з трьох періодів – підготовка, власне переклад, редагування. Тільки після цього перекладач має право передати роботу видавництву. Звичайно, я кажу про перекладача, який поважає себе й своїх читачів.

Щодо перекладності чи неперекладності певних понять і чи все надається до перекладу

Це давнє питання, яке постійно порушується в дискусіях про переклад. Я належу до тих практиків, які вважають, що адекватно перекласти можна будь-який текст. Приклад із паліндромами у Х. Кортасара я вже навів. А от у книжці поезій Х. Інес де ла Крус представлені одинадцять поетичних форм, чимало з яких побутували в 17 столітті, коли жила письменниця, а потім припинили існування, а ще чимало з них узагалі ніколи досі не відтворювалися українською. Ну, то й що? Якби цього не переклав я, хтось інший зробив би це після мене. Перефразувавши відому сентенцію «немає тем, недостойних поезії, є лише поети, недостойні поезії», можу сказати, що, на жаль, є лише «перекладачі», недостойні перекладу. І поганий, некваліфікований переклад, а також «переклад» з російського перекладу повинні не просто засуджуватися критиками, літературознавцями й громадськістю. Відповідні видавництва мають офіційно позбавлятися права друкувати перекладну літературу.

—Який свій переклад вважаєте знаковим?

Мабуть, не мені про це судити. Вибір завжди за читачем. Хтось уподобає «Казки сельви» Орасіо Кіроги, а хтось роман «Вулик» іспанського Нобелівського лауреата Каміло Хосе Сели. Я ж просто вважаю важливим для себе те, що відкрив для українських читачів деякі знакові імена й твори.

 

—Чи є у Вас якась цікава (або й навіть нестандартна) історія, пов’язана з книгою Маріо Варгаса Льйоси, яку Ви переклали і яка була видана нещодавно?

Якщо говорити про повість «Хто вбив Паломіно Молеро?», то її поява для мене справді і цікава, і нестандартна. Вперше повість вийшла іспанською в 1986 році. А українською з’явилася через два роки – в 1988 – у журналі «Всесвіт». Редакції її запропонував мій учитель, про якого я вже згадував і завдяки якому я зрештою став тим, ким став, – Лев Борисович Олевський. Від нього пішла київська школа іспанської мови, кілька поколінь викладачів, перекладачів, дипломатів – це його прямі або опосередковані учні. Якщо ви візьмете до рук бібліографічний покажчик журналу «Всесвіт», то знайдете це ім’я. Але Лев Борисович в юності жив у Мексиці, а коли його батьки повернулися в 30-і роки 20 століття до Києва, то він не знав української. Ну, не було в столиці Радянської України такої необхідності. Всі або майже всі обходилися російською. Зрештою Лев Борисович опанував українську настільки, що її розумів, але писати українською, перекладати на неї не міг. Відтак завжди, коли пропонував якийсь твір для перекладу, редакція знаходила йому україномовного співавтора.

Коли повість «Хто вбив Паломіно Молеро?» вирішили надрукувати у «Всесвіті», то на роль співавтора визначили мене. Коли ми зустрілися у нього вдома, я відчув, що Лев Борисович почувається не зовсім комфортно, та й він сам сказав мені про це. Адже всі його попередні співавтори зовсім не володіли іспанською мовою, і він робив їм чернетковий переклад на російську, за яким вони й створювали український текст. Мені проміжний російський текст не був потрібен, і Лев Борисович не знав, що йому робити. Я як міг заспокоїв його, сказавши, що перекладатиму повість з іспанської на українську, а, переклавши якийсь розділ, приїздитиму до нього, щоб узгодити можливі сумнівні або й незрозумілі мені місця, тим паче повість була насичена місцевими реаліями – скажімо, в ній згадуються страви перуанської китайської кухні, а Інтернету ж тоді не було.

Минулого року, готуючи повість до друку, я вже мав можливість скористатися власним досвідом: в 2013 році в моєму перекладі вийшов роман М. Варгаса Льйоси «Скромний герой», де діють ті самі персонажі, що й у повісті «Хто вбив Паломіно Молеро?» та згадуються деякі реалії повісті. Тож варіант, який вийшов нещодавно у Видавництві Анетти Антоненко, суттєво відрізняється від первісного. І я радий, що в такий спосіб оживив пам’ять про свого вчителя, який помер чверть століття тому.

—Часто перекладачі обмежені у виборі книг… Якби мали необмежену можливість вибору, кого і що переклали би?

Я не вважаю, що перекладачі обмежені у виборі книг. Так було в часи СССР, але не зараз. Кваліфікований перекладач знає, що відбувалось і відбувається в літературі, з мови якої він перекладає. Інша справа, що не можна осягнути неосяжне, тому слід вибудовувати пріоритети. Перекладача, як правило, стримують дві речі: обмеженість власних знань та химерні закони книжкового ринку, які вимагають перекладати щось гостросюжетне замість вартісного, які стверджують, що переклад поезії збитковий тощо. Я вже давно вирішив для себе головне питання: перекладати треба тільки знакові твори знакових авторів. Так, скажімо, з’явилися збірки поетів-модерністів мексиканця Амадо Нерво та аргентинця Леопольдо Лугонеса. Поезія латиноамериканського модернізму – унікальне явище, яке досі було представлене в Україні лише тоненькою збірочкою Рубена Даріо, виданою в … 1968 році. Мушу сказати, мені пощастило з видавцем Анеттою Антоненко: вона дослухається до моїх пропозицій.

—Переклад і творчість – тотожні?

Переклад – різновид художньої літератури, а перекладені твори стають надбанням національної літератури. Відтак переклад, як і будь-який твір, може бути майстерним або халтурним. Адже друкується чимало халтури в різних жанрах, чи не так? Але коли йдеться про справді вартісний переклад, то це завжди результат творчої праці тлумача.

—Чи існує книга, яку Ви неодмінно хотіли би перекласти?

Якоїсь однієї такої книги не існує. Але є цілий перелік важливих книг, ба навіть авторів, досі в Україні невідомих, на знайомство з якими читачі давно заслужили. Власне, я й намагаюся надолужувати – от нещодавно вперше українською вийшла книжка оповідань чилійки Ісабель Альєнде, яка зробилася знаменитою ще після появи свого першого роману в 1982 році. Українська – 46 мова, на яку її перекладено. А треба ж іще взяти до уваги, що в двох десятках країн її вільно читають в оригіналі, тобто іспанською. З такими темпами ми ніколи не подолаємо російську мовну окупацію, але це тема для окремої розмови.

Про особливі перекладацькі ритуали під час роботи

Ніяких ритуалів не має. Хіба що намагаюся вибудовувати свій робочий графік таким, щоб від книги до книги змінювати жанр, країну та добу. Скажімо, після перекладу книжки Ісабель Альєнде зараз відтворюю віршовану п’єсу мексиканки Хуани Інес де ла Крус, яка жила в 17 столітті.

—Чи можливо в Україні заробити перекладами на життя?

Можливо, якщо це переклад серіалів на замовлення якоїсь студії або технічний переклад для якоїсь агенції. Перекладами художньої літератури заробити на життя неможливо, і це також тема окремої розмови. Це один із чинників русифікації українського ринку літератури.

—Чи існують переклади, які з певних причин Ви не завершили?

Таких немає, але є переклади ненадруковані. Найбільший за обсягом – це роман парагвайського письменника Аугусто Роа Бастоса «Я, Верховний», який в 1970-х роках поряд із виданими українською «Осінню патріарха» та «Розправою з методом» становив своєрідну трійцю видатних диктаторських (чи антидиктаторських) романів латиноамериканського буму. Роман я перекладав у 1990-1991 роках для видавництва «Дніпро», яке його так і не надрукувало, бо з розпадом СССР скінчилося й бюджетне фінансування державних видавництв. Ностальгії за СССР я не відчуваю, ба більше – колись в інтерв’ю сказав, що найбільшим щастям у своєму житті вважаю ту обставину, що я пережив совітську владу, а не вона мене. А от роман «Я,хотілося б видати. Тим паче, що в 2017 році відзначатиметься 100-ліття А. Роа Бастоса.

Про книги, переклад яких робив залюбки, і ті, за переклад яких ніколи б не взявся

Переклад – це завжди акт любові. Треба любити автора, твір, щоб потім передати цю любов читачеві. Звісно, я тут не кажу про переклади кон’юнктурні чи «переклади» з російських перекладів. Це для мене поза поняттям переклад. Це халтура. З тієї ж причини (переклад – акт любові) ніколи не перекладаю те, що мені не подобається.

—Яку наступну мову хотіли би вивчити?

Х.Л. Борхес, який знав багато мов, колись сказав, що іноді запитує себе, з якою мовою на вустах помре. Моя основна робоча мова іспанська – і я вчу її понад п’ятдесят років. Я можу жартувати іспанською, можу вигадувати каламбури, але ніколи не скажу, що знаю її досконало. І при цьому нею написано безліч цікавих творів, які хотілося б перекласти, але я усвідомлюю, що вже не встигну. В тієї ж Ісабель Альєнде є два десятки чудових книжок, а я переклав лише одну. І дев’ятнадцять уже не встиг би. Вивчення якоїсь нової мови потребувало б багато часу, а його у мене немає. Краще у відведений мені час робити те, що я вмію, тобто перекладати з іспанської.

—Розкажіть про свою Латинську Америку – яких стереотипів позбулися в процесі роботи над перекладами, а про які дізналися?

Практично завжди стереотипи – це плід незнання або нерозуміння. Професійний перекладач повинен багато знати про країну, з мови якої перекладає. Тобто перекладач має бути фахівцем без стереотипів. Інша справа, що робота перекладача пов’язана з дослідженнями, а відтак незрідка і з відкриттями. Під час дипломатичної роботи на Кубі я вперше опинився в реаліях тамтешнього життя й зрозумів, що в якихось моментах магічна реальність сприймається у нас із наголосом на першому слові, тому що латиноамериканське життя має для нас екзотичне забарвлення, а для самих латиноамериканців це все-таки більше реальність, бо вони в ній живуть.

Фото на обкладинці — «Громадське радіо». Фото в тексті — Олександр Кириленко. На фото: Ігор Оржицький та Сергій Борщевський, харківський і київський латиноамериканісти, на презентації книги Ісабель Альєнде «Оповідки Еви Луни».

Дякуємо «Видавництву Анетти Антоненко» за сприяння в організації цієї розмови

5books.club, Олександр Мельник, 18.04.2016