ЗМІ

Збірка оповідань у стилі магічного реалізму, потоку свідомості та трешу — так характеризує свою першу книжку прози режисерка і сценаристка Марися Нікітюк.

Десять текстів "Безодні", що з’явиться наприкінці березня у "Видавництві Анетти Антоненко", просякнуті як трагічними алюзіями на українські реалії та жахи системи, так і глибокими поетичними образами.

Проза Нікітюк, зазначає видавець, як і її кінематографічні історії, є своєрідним поєднанням ніжності та брутальності.

До вашої уваги — фрагмент з оповідання Марисі Нікітюк "У пошуках елементарної любові". 

У тексті йдеться про новий "Великий Вибух", що його провокує невідома дівчина в квартирі на Позняках у той час, коли фізик-теоретик з Нижнього Тагілу прокидається від тривожного передчуття кінця світу, а двоє фізиків-експериментаторів на Великому адронному колайдері під Женевою отримують страшні результати. 

За вікнами вставало біле зледеніле сонце. Маленьке, як нейтронна зірка, холодне, як вершини Камчатки.

В чужій квартирі було холодно, але рудоволоса Магда, від Магдалина, не відчувала холоду, не хотіла їсти, не могла пити. В її голові роївся мігренями тисячокрилий виводок лабрадорських колібрі, серце калатало в грудях, ризикуючи от-от пробити дірку навиліт і випасти на ламіновану підлогу.

Провівши інспекцію невідомого їй місця, знайшовши невідомого їй чоловіка поряд, що спав на животі, відвернувшись до стіни, Магда раптом зрозуміла, що вона не дихає, а мала б.

Вона схопилась за рот руками й стала запихувати туди повітря, жадібно плямкаючи, наче риба. Але повітря не було. Їй стало чесатись-свербіти все тіло, під шкірою було неспокійно, вона крутилася вліво-вправо на великому матраці посеред кімнати. В очах червоніло.

Вона спробувала закричати від страху, але легені були наче запаковані в вакумний мішок. Магда ще раз протяжно закричала, і з горла почав прорізатися хрип. Вона схопила олівця, що валявся поряд, і з усієї сили ввігнала його собі в ногу – так кричалося значно ефективніше. І з хрипу народився голос.

Тіло, що лежало поряд, ліниво перевернулось. Магда видихала й вдихала – і це було добре.

Батареї відходили від живлення й щохвилини в квартирі ставало холодніше, на підлозі спали, скрутившись у словацький прецель, дві південно-азійські видри, що їх звали Андатра і Кінський Волос. Андатра була дівчинкою, а Кінський Волос – хлопчиком. Вони скрутилися в гарячий вузол тепла, любові й виживання.

Магда сиділа зовсім гола на ліжку, скуйовджена грива рудого волосся прикривала потилицю й гріла груди. Спостерігаючи за видрами, дівчина подумала, що їй теж не завадило би сплестись у тугий вузол любові й виживання з ким-небудь, запустити під спину тонку руку, а тією рукою, що лишилась, продертися крізь натруджений біцепс дужого чоловічого тіла й сплести на його грудях міцний замок із пазурів-кігтів.

Ілюстрації Віті Кравця

Але навколо – тільки південно-азійські видри й спав незнайомець, швидше за все, власник квартири. Магда підповзла, з цікавості розширяючи свої прозоро-сині очі, й трохи відгорнула ковдру.

Це був, без сумніву, чоловік і, без сумніву, Магда не могла його знати. Вона прилягла до нього на ліжко, прикрила бридливо його розпашіле під ковдрою тіло й спробувала акуратно, торкаючись лишень самими руками, обплести пітний від сну торс.

Хлопчик виявився немаленький, і її рука відразу відчула зайву вагу перетравленого протеїну й додану вартість сету суші з нічної доставки, який просто так і валявся, розорений, поряд із чоловіком на підлозі.

Його ребра перекрили її вени, й рука, що сміливо протиснулась під чужим тілом на тому кінці живої плоті, почала спершу синіти, а потім чорніти. Магда не могла зрозуміти, що саме відбувається, але в голові пронеслось, кидаючи підозрілі тіні, розуміння того, що їй цього ні з чим порівняти.

Магда вслухалася в сопіння живої істоти й, попри ниття зрослого болю в руці, їй ставало затишніше. Щоб відволіктися від болю, вона намагалась придумати, кому б могло належати подібне сопіння ще?

Так, до прикладу, могли спати, обійнявшись на піонерській відстані, ведмеді-шатуни у виритих землянках-барлогах Камчатки, могли так дихати в дві ніздрі й обважнілі морські котики, прагнучи любові, ласки й акробатичного обруча. Ще могли так сопіти єдинороги з пустель Аравії, жвавою риссю перетинаючи перший масонський меридіан.

Але Магда продирала міцно заплющені безсонні очі й магія "могли б" розчинялась, як осіння мжичка в полудневій спеці. Магда розвернулась до сонця, бо лягла була до нього спиною, й примружила очі – нейтронний карлик не грів, але сліпив начищеною платиною скурвлені блакитні мигдалевидні очі.

Сонце кликало її в невідомі країни, заморські далі, у ще ненароджені виміри, на вигони небесних пасовиськ, у мангрові ліси, залиті океанами й озерами, сонце кликало її в "невідомо-куди-додому".

Дівчина спробувала звільнити руку, але терпка кінцівка затекла й не хотіла слухатись. Магда потягла на себе сильніше, й незнайоме тіло перекотилось до неї обличчям, важкий етиловий дух перетік із напіврозтуленого чоловічого рота в її ніздрі, пощипуючи слизову.

Магда вже сп’яніло вдихнула вуглець та алкоголь з ротової порожнини чоловіка й замислила недобре. Для цього щонайменше треба було потягнути на себе. І вона потягнула рукою на злам – по квартирі пронісся скрип струхлявілого дерева. Так плачуть столітні сосни, коли по лісу ступає нога дроворуба.

Магда потягла ще, прикладаючи всю вагу свого маленького тіла до важеля плечового суглоба, й рука переламалась акурат по ліктю.

На її здивування, кістка на кінці виглядала сухою й пожовклою – інкрустована сіллю на нерівних краях розламу, вона зовсім не була схожа на кістку живої людини, скоріше, на біле дерево, на якусь екзотичну папайю й археологічні знахідки королівського британського клубу в районі Ґізи.

Магда з цікавістю перевалилася за незнайомця й побачила, що інша частина її руки стала гілкою-покручем карликової яблуні.

Від тепла незнайомого чоловіка вона вкрилася бруньками по довжині пальців, наче бородавками, й нагадувала тепер Магді артефакт з аптечки лісової відьми, старої "подільської кашолки", що ранками возить-катає по всьому Подолу виводок бездомних собак і котів, вплітаючи їм до хутра растаманські стрічки й курячі кістки.

Магда сіла й спробувала відключити зайві процеси в організмі. Їй здалося, що вона вже добу як нічого не їла, її шлунок щільно прилипав до стінок хребта, утворюючи всередині істинний вакуум, начебто там не бувало нічого від самого народження.

Й поки Магда намагалась назбирати в роті густої скупої слини, аби проковтнути всередину бодай щось і врятувати себе від самопожирання, незнайомий чоловік розвернувся до неї обличчям, розплющив очі й спитав:

– Хто ти?

– Я? Я Магда, – відповіла спантеличена Магда. – А ти?

– Я? Можеш звати мене Ігорем.

Магда не до кінця зрозуміла, що саме той, кого можна звати Ігорем, вкладає в слова "можеш звати", тому про всяк випадок перепитала:

– А можу й не звати?

– Ні, ти краще зви, – сказав Ігор і раптом дещо невпевнено додав, теж про всяк випадок: "Тобі сподобалось?"

Магда округлила повні найсинішої сині очі до совиного переляку і якось само собою проковтнула згусток кислої в’язкої слини.

У цей момент у Нижньому Таґілі різко прокинувся в передчутті відкриття століття фізик-теоретик Єгорка, що якраз уві сні отримував Нобелівську премію з рук королеви й ключі від квартири в центрі Москви з рук президента.

Він завченим, проробленим сотні разів, рухом схопився за заготовану для таких випадків гелеву ручку, що разом з несписаним зошитком з іронічним заголовком "Аткритія. Аткравєнія і Вєщіє сни" лежав у нього під подушкою.

Неголений фізик, схожий водночас і на Ваньку-алкоголіка, й на Ван Гога, якому перевалило за сорок, спробував не рухатися, спробував у напівдрімоті намацати відкриття, яке ставало то менш відчутним, що чіткіше проступало палімпсестом на тілі ночі біле нейтронне сонце.

Єгорка ще раз вдихнув на повні груди застояного сонного повітря кімнати, але воно невпинно тяжкими випарами аміаку й пилу на швидкості світла виштовхувало з кімнати останні іони омріяного відкриття. І, відклавши ручку вбік, фізик-теоретик з Нижнього Таґіла розчаровано пішов посцяти в дерев’яний туалет, що стояв на подвір’ї будинку.

Єгорка без зайвих формальностей і на голу ногу натягнув валянки, прикрив незграбне тіло в майці-алкоголічці тулупом, а голову прикрасив старйовською вушанкою, гордістю свого гардероба.

Незважаючи на ранню осінь, надворі стояли немилосердні морози, за консистенцією нагадуючи мокрий січень, а за безнадійністю – безконечні залишки лютого в мокротинні туберкульозника.

Єгорка спіймав себе на крамольній думці, що йому зараз не вистачає тільки ведмедя й недопитої пляшки водки і після завершення моціону в дерев’яному туалеті з різьбленим віконцем-сердечком можна було б піти перевірити ядерний реактор у дворі й поцьомкати вістря-конуси ядерних бомб, давно заряджених в напрямку всіх країн світу, з перекраденим і перепроданим тим самим країнам збагаченим ураном.

Фізик сам собі посміявся зі своїх жартів на тему шаблонів і стереотипів сприйняття, але швидко сам себе ж і осмикнув, вилуплюючи очі, озираючись, чи раптом хто не почув його думки, чи не пробігав десь тут повз, у не біс яку рань, якийсь цензор із моралі та релігії Російської Федерації?

Попараноївся Єгорка й вийшов у ніч, що по краях вже інкрустувалася водневими візерунками потрісканих капілярів білого нейтронного карлика Сонця.

І хоч морози – звична річ у Нижньому Таґілі, але все ж Єгорка з несподіванки прикрив очі. Двір встелив триметровий білий свіжий сніг, що випав за якихось три години неспокійного Єгоркиного сну. Єгорка впав у той сніг обома руками.

І в момент падіння, коли мозок хапався за повітря руками, аби безрезультатно відновити рівновагу ніколи не тренованого, покрученого сколіозами й невралгіями тіла, йому чомусь промайнула в пам’яті напівсерйозна лекція з варіантів апокаліпсису на факультеті теоретичної фізики в Оксфордському університеті, що його він закінчив із червоним дипломом та обіцянками жити в Європі на карколомні зарплати й ошиватися в лабіринтах супершвидкісних прискорювачів елементарних частинок.

І лекція та була присвячена низькоенергетичному вакууму й істинному вакууму. Якби такий знайшовся у Всесвіті, то міг би поглинути перший низькоенергетичний нестабільний вакуум, у якому якраз і перебуває наш Всесвіт, що дозволяє органіці існувати хоч і в різко обмежених, та все ж можливих межах.

Раптом, згадавши ці байки, Єгор відчув первозданний страх і трем у колінах, коли зрозумів, що насправді саме цей спогад, а точніше його передчуття, відірвали його від вручень Нобелівської премії та квартири в центрі Москви уві сні, а не передчуття відкриття.

В нього йокнуло серце, впало в черевну порожнину, відпружинило від сечового міхура і стало назад, на траєкторію малого кола кровообігу, підкинувши вагон адреналіну в грубку мисленнєвого процесу.

Єгорка, забувши, чого він виходив на двір, кинувся, падаючи й падаючи в пожовклий від сечі бездомних собак сніг, стрімголов, назад додому – діставати екстренний, іще ні разу не використовуваний зошиток з червоною обкладинкою й написом "Всесвітні катастрофи. Дата судного дня".

Фізик-теоретик не знімаючи ні тулупа, ні навіть вушанки, забуши геть про ведмедя й цьомки конусоподібних бомб та інші, притаманні йому жарти, побіг до столу, дістав із запечатаного пакета зошиток, який, він мав надію, йому ніколи в житті не знадобиться, і став суєтно робити розрахунки.

Він не любив матаналізу – фізики, вони ж як діти, все пробують на зубок. А матаналіз був більше для людей, що не знаходили собі місця у звичних трьох вимірах і випирали своїм его та лобними долями далеко в множинні всесвіти й простір темної матерії.

Але зараз його мозок з блискавичною швидкістю й необхідною точністю підкидав формули до процесу вирахування Апокаліпсиса…

***

Марися Нікітюк (1986) — режисерка, сценаристка, засновниця театрального порталу Teatre.com.ua та одна з організаторок міжнародного драматургічного фестивалю "Тиждень актуальної п’єси".

Сценарії Марисі були екранізовані режисерами Володимиром Тихим, Юлею Гонтарук, Машею Кондаковою та іншими.

2014 року Марися Нікітюк представила дві власні короткометражки на Одеському МКФ та фестивалі "Молодість". 

Нині працює над своїм першим повним метром — фільмом "Коли падають дерева", зйомки якого заплановані на серпень.

Українська правда. Життя, 13.03.2016