ЗМІ

Тринадцятого квітня 2025 року помер письменник Маріо Варґас Льйоса, представник Латиноамериканського буму 

Довідка

Літературний рух 1960—1970-х років, коли письменники Латинської Америки здобули світову популярність завдяки творам про диктатуру, насильство і бідність у регіоні.

З юності Льйоса підтримував Кубинську революцію, яку очолював Фідель Кастро, але розчарувався у ній та в соціалізмі, коли новий уряд увʼязнив письменника Еберто Паділью за критику влади. Після цього Льйоса став прихильником лібералізму і в 1990 році балотувався у президенти Перу від партії «Демократичний фронт». У своїх творах він критикував диктатуру і терор, викривав корупцію і перуанських політиків, які зловживали владою. Льоса кілька разів потрапляв у скандали, наприклад, коли назвав фемінізм «найрішучішим ворогом літератури, який намагається звільнити її від мачизму 

Довідка

Світогляд, за якого чоловік панує над жінкою. Прихильники мачизму вважають, що чоловіки мають бути сильними, агресивними і владними, а жінки повинні їм підкорятися.

, численних упереджень і аморальності». У 2010 році Льйоса здобув Нобелівську премію з літератури, судді назвали його «божественно обдарованим оповідачем». В Україні можна купити його романи «Свято цапа» і «Клоун Шалімар», а також автобіографію «Поклик племені». «Бабель» з дозволу «Видавництва Анетти Антоненко» публікує з неї уривок — про те, чому Льйоса зрікся соціалізму і став прихильником лібералізму і демократії.

Я відкрив для себе політику в дванадцять років: у жовтні 1948 року, коли в Перу військовий переворот генерала Мануеля Аполінаріо Одрії скинув президента Хосе Луїса Бустаманте-і-Ріверо 

 

Довідка

Бустаманте-і-Ріверо був адвокатом і президентом Перу з 1945 до 1948 року. Він хотів побудувати демократичну країну. У 1948 році генерал Одрія організував військовий переворот і скинув уряд Бустаманте-і-Ріверо. Диктатор Одрія заборонив опозиційні партії й арештовував культурних і політичних діячів, які виступали проти нього. Бустаманте-і-Ріверо поїхав з Перу і став членом Міжнародного суду в Гаазі, де працював до смерті в 1989 році.

, родича моєї матері. Гадаю, під час восьмирічного правління Одрії і зародилася моя ненависть до диктаторів будь-якого штибу — одна з небагатьох незмінних констант у моїй політичній поведінці.

Але усвідомив я суспільну проблему — тобто те, що Перу є країною, де повно кривди, де привілейована меншість безбожно експлуатує колосальну більшість, — лише 1952 року, коли в останній рік навчання в школі прочитав «Ніч лишилася позаду» Яна Валтіна 

 

Довідка

Автобіографічний роман. Історія про юнака, який після провалу німецької революції 1918 року став агентом комуністів, щоб боротися з фашизмом у Європі. Коли його захопило гестапо, він поступово втрачає віру в комунізм і Йосифа Сталіна. У романі герой розчаровується у двох ідеологіях через махінації й порожні обіцянки обох сторін під час революцій.

. Через цю книжку я пішов проти своєї родини, яка хотіла, аби я вступив до Католицького університету (де тоді вчилися добрі перуанські діти), і подав заяву до Університету Сан-Маркос — державного, популярного і нескореного військовій диктатурі, де — я був цього певен — зможу стати членом Комуністичної партії.

Коли 1953 року я вступив у Сан-Маркос, щоб вивчати гуманітарні науки й право, через репресії режиму Одрії вона майже зникла: її керівників було ув’язнено, вбито чи відправлено у вигнання; тож партія намагалася відновитися з допомогою Групи Кауйде, активістом якої я був один рік. Саме там я дістав свої перші уроки марксизму — у підпільних навчальних групах.

 

Я вийшов з Групи Кауйде наприкінці 1954 року, але залишався, думаю, соціалістом, принаймні у моїх лектурах; згодом, через боротьбу Фіделя Кастро та його барбудос 

 

Довідка

Так прозвали військових Повстанської армії, яку очолював Фідель Кастро.

 у горах Сьєрра-Маестра і перемогу Кубинської революції в останні дні 1958 року, це значно посилиться. Для мого покоління — і не лише в Латинській Америці — те, що сталося на Кубі, було вирішальним, то було ідеологічне «до і після». Багато хто, як і я, побачили в діяннях Фіделя не лише героїчну і лицарську пригоду борців-ідеалістів, які хотіли покінчити з корумпованою диктатурою Батісти 

Довідка

Дванадцятий президент Куби, який захопив владу в 1952 році.

, але також позбавлений фанатизму соціалізм, який дозволяв критику, різнорідність і навіть ідейні розходження.

У це вірив багато хто, і саме тому Кубинська революція у свої перші роки мала таку велику підтримку в цілому світі… Моє ототожнення з Кубинською революцією тривало значну частину шістдесятих років, за які я пʼять разів приїздив на Кубу як член Міжнародної ради письменників Дому Америк і яку я захищав маніфестами, статтями і публічними актами як у Франції, де тоді жив, так і в Латинській Америці, куди доволі часто приїздив. У ці роки я відновив свої марксистські лектури: читав не лише книжки класиків марксизму, але також праці письменників, яких ототожнювали з Комуністичною партією або які були близькі до неї.

 

Від марксизму мене поступово відвернули деякі події, які відбулися наприкінці шістдесятих років: створення на Кубі Мобільних груп підтримки виробництва — то був евфемізм, за яким ховалися концентраційні табори, в яких упереміш сиділи контрреволюціонери, гомосексуали й звичайні злочинці. Від поїздки в СРСР у 1968 році, куди мене запросили на якесь торжество, повʼязане з Пушкіним, у мене залишився поганий присмак. Там я побачив, що якби був росіянином, то став би в цій країні дисидентом або гнив би в ГУЛАГу. Для мене це стало шоком.

Сартр, Сімона де Бовуар, Мерло-Понті і журнал «Тан Модерн» 

 

Довідка

Французькі письменники та філософи, які були прихильниками ідей марксизму і симпатизували СРСР. Лівий журнал «Тан Модерн» заснував Сартр. Його автори писали про колоніалізм і соціальну нерівність. Деякі з них вважали, що устрій СРСР — це альтернатива західному капіталізму.

 переконали мене, що попри всі негаразди в СРСР ця країна являє собою прогрес і майбутнє, це вітчизна, де, як казав в одному своєму вірші, який я знав напам’ять, Поль Елюар 

Довідка

Французький письменник, прихильник комунізму. Після Другої світової війни у віршах ідеалізував СРСР. Наприклад, писав, що це країна без експлуатації.

, «Нема ні повій, ні злодіїв, ні попів». Але таки були бідність, п’яниці, які валялися на вулицях, і загальна апатія; повсюдно відчувалася колективна клаустрофобія, зумовлена браком інформації про те, що діялося там і в решті світу.

Досить було огледітися, щоб збагнути, що хоча класові відмінності як функція грошей зникли, нерівність в СРСР була величезною та існувала виключно як функція влади. Я запитав одного говіркого росіянина: «У кого тут найбільше привілеїв?» Він відповів: «У слухняних письменників. Вони мають дачі, де проводять відпустки, і можуть їздити за кордон. Це ставить їх значно вище за звичайних чоловіків і жінок. Чого іще хотіти?» Чи міг я обстоювати цю суспільну модель, як робив це досі, знаючи тепер, що не зміг би в ній жити?

 

Мій розрив з Кубою і в певному сенсі із соціалізмом стався через славнозвісну тоді (тепер про неї майже ніхто не памʼятає) справу Падільї. Поет Еберто Паділья, активний учасник Кубинської революції — він став заступником міністра зовнішньої торгівлі, у 1970 році почав робити критичні зауваги щодо культурної політики режиму. Спочатку на нього злостиво накинулася офіційна преса, а потім його увʼязнили, висунувши абсурдне звинувачення, що він агент ЦРУ.

Обурившись, пʼятеро друзів, які його знали, — Хуан і Луїс Ґойтісолоси, Ганс Магнус Ензенсбергер, Хосе Марія Кастельєт і я, у моїй барселонській квартирі написати лист протесту, до якого долучилися багато письменників у всьому світі, протестуючи проти такого свавілля. Фідель Кастро відповів особисто, звинувативши нас у прислужництві імперіалізму і заявивши, що нога наша не ступить на землю Куби «невизначений і нескінченний час» (тобто цілу вічність).

Попри кампанію огуди 

 

Довідка

Публічний осуд, недоброзичливе ставлення до людини.

, обʼєктом якої я став через той маніфест, з моєї душі звалився камінь: мені вже не треба було вдавати згоду, якої я не відчував, із тим, що діялося на Кубі. Утім, розрив із соціалізмом і переоцінка демократії тривали в мене кілька років. То був період непевності й ревізії, в який я потроху починав розуміти, що «формальні свободи» так званої буржуазної демократії були не просто декораціями, за якими ховалася експлуатація бідних багатими, а гранню, що відокремлювала людські права, свободу слова, політичне розмаїття від авторитарної і репресивної системи. У ній в ім’я єдиної правди, яку репрезентували Комуністична партія та її ієрархи, можна було притлумлювати будь-яку критику, навʼязувати догматичні гасла і хоронити дисидентів у концентраційних таборах і навіть знищувати їх.

За всіх її недоліків, яких було багато, демократія принаймні заміняла самоуправство законом і дозволяла вільні вибори, незалежні від влади партії та профспілки. Зробити вибір на користь лібералізму було передусім інтелектуальним процесом не одного року, в якому мені дуже допомогло те, що в той час, починаючи з кінця шістдесятих, я жив у Великій Британії, викладаючи в Лондонському університеті. Тож зблизька бачив одинадцять років урядування Маргарет Тетчер. Вона належала до Консервативної партії, але як державний діяч керувалася переконаннями й передусім інстинктом, які були глибоко ліберальними; у цьому вона була дуже схожою на Рональда Рейгана.

Бабель, 18.04.2025