ЗМІ

Письменник гранично відкритий, готовий відверто розповідати про досвід у літературі, натомість залишаючи на другому плані політичне минуле. Йому цікава можливість поділитися досвідом про письмо, а не розмова про політику, яка перебуває на нижчому рівні, ніж література.

"Коли пишеш, потрібна величезна самотність, потрібно зачинитися в собі. Адже проживаєш різний досвід, це потребує цілковитої інтимності", — ділиться своїми думками з DT.UA всесвітньо відомий письменник Маріо Варґас Льйоса. Нещодавно він завітав до Києва. Його дуже цікавить ситуація в Україні. Але письменник все ж таки більше воліє говорити про літературу, а не політику. Нагадаю, що нобелівську премію він отримав 2010 року. Всесвітню славу йому принесли твори "Місто і собаки", "Зелений будинок", "Тітонька Хулія та писака", "Війна кінця світу" та інші. Льйосу пов'язували складні творчі стосунки з Габріелем Гарсіа Маркесом, ще одним латиноамериканським класиком. 

Народившись високо в горах Перу, Льйоса за 78 років здолав величезний шлях до свого літературного тріумфу. Останній з могікан, один з небагатьох письменників тієї епохи, коли література передбачала не просто осмислення значної кількості історичного матеріалу, а й величезну любов до читача. Льйоса, як і його колишній друг, а потім і "політичний опонент" Ґ.Ґарсія Маркес, любить літературу і поважає читача. Його твори народжені з любові. 

— Коли я розпочинав писати в Перу, то письменникові було значно легше надрукувати твір у газеті або часописі, але було значно важче надрукувати роман, — ділиться своїми спогадами з DT.UA відомий письменник. — Проте сьогодні я вважаю, що моє покликання — саме роман, у якому історія, яку ти переповідаєш, може збільшуватися, розростатися в необмеженому просторі. І це конститутивна особливість роману як жанру. Цей принцип не стосується поезії, не стосується театру, який є компактною формою. Для романів кількісний компонент дуже важливий. У тебе щодня в голові є якась історія, і ти маєш розповідати її… 

Його найбільше задоволення в житті — саме від написаного, йому найцікавіше — коли найтяжче ("коли відчуваєш опір матеріалу"). У нашій розмові МВЛ назвав три свої "найтяжчі" твори: "Розмова в "Соборі", "Війна кінця світу" і "Сон кельта". Відповідаючи на запитання про найулюбленіші твори, Льйоса запропонував такий перелік: Лев Толстой ("Війна і мир"), Гюстав Флобер ("Пані Боварі"), Жуанот Мартурель де Галба ("Тирант Білий") і Томас Манн ("Будденброки", "Чарівна гора", "Доктор Фаустус"). 

З особливою пошаною згадує Борхеса, якого вважає одним з найвизначніших в іспаномовному світі:

— Сьогодні іспаномовні літератури надзвичайно цікаві, немає одного визначального напряму в естетиці. Є автори, які пишуть у царині історії, є ті, хто працює із соціальними проблемами, політикою, є автори-фантасти, які йдуть шляхом Борхеса, Кортасара. Думаю, що саме така література і має багатющу життєствердність.

Письменник гранично відкритий, готовий відверто розповідати про досвід у літературі, натомість залишаючи на другому плані політичне минуле. Йому цікава можливість поділитися досвідом про письмо, а не розмова про політику, яка перебуває на нижчому рівні, ніж література. 

Приїхавши до Києва і Дніпропетровська за сприяння Посольства Королівства Іспанія в Україні, Варґас Льйоса заявив, що підтримує всі європейські рухи, що вражений силою громадянського руху в Україні. 

— Єдиний спосіб, у який Європа може вижити, — спільнота. Іспанія не могла б так швидко розвиватися без входження в об'єднану Європу. Тому потрібно, щоб Україна мала мир у країні й інтегрувалася в Європу. Але дух критики щодо інституцій, установ не має зникнути. Бо це і є свобода. Одна з причин, чого я так хотів приїхати в Україну, — це рух громадянського суспільства, яке хоче покінчити з авторитарною традицію". 

Для Льйоси нинішня путінська Росія — колонізатор. Тому так важливо, щоб "рух, який розпочався і має успіх в Україні, не згас. 

— Україна сьогодні бореться не лише за себе, а й за Європу, яка, щоправда, також має певні хвороби". Одну з них письменник назвав — націоналізм, — вкладаючи в це поняття передусім фанатичне служіння певній ідеології. В Іспанії є націоналістичні рухи, представники яких за деревами не бачать лісу. Їм важко зрозуміти: якщо світ хоче розвиватися, він має потроху стирати кордони, покінчити з колоніалізмом, імперіалізмом. Усі форми фанатизму викликають у мене відчуття жаху... 

Письменник має шляхетні погляди, добрий естетичний смак, він говорить політично виважено й коректно, розуміючи, що література вища за політику, бо вона може протистояти тому найгіршому, що є в політичній реальності. 

— Суспільство, яке має добру літературу, може краще протидіяти авторитаризму. Література споконвіку була інструментом боротьби за свободу проти диктатур, які так часто з'являлися в нашій історії. Тому всі латиноамериканські диктатури були цензорами літератури і переслідували свободу. Література збуджує неспокій, змушуючи читачів порушувати питання, які до того не були чітко окреслені. Коли ми пишемо, то розбиваємо рамки ідеології. 

На його переконання, добра література "демонструє, яким складним постає цей світ. Література дає нам інше життя. Тому вона трансцендентна. Добрі книжки виробляють критичне сприйняття світу, в якому ми живемо. Ми дивимося на це життя з іншого боку, бачимо, що добре, а що погано. Тому література ще з давніх-давен — тінь цивілізації, яка супроводжувала людство поряд з історією. Це величезний рушій змін.

Льйоса міг би багато розповісти про свою найпершу книжку — Los jefes. Більше він уже ніколи не писав оповідань, відкривши для себе жанр великої прози. Тоді була інша епоха, зізнався письменник у нашій розмові, тоді наблизитися до читача можна було через форми, які оперативно з'являлися на шпальтах газет і журналів. 

Мабуть, Маркес був тим, хто змусив планету знову читати велику прозу. І Льйоса також узявся за написання романів, більшість з яких досі не перекладено українською. Під час лекції в університеті він згадав про Сартра, про сартрівський бум у Латинській Америці і про своє бажання бути "іншим" у літературі. 

Йому подобається гумор реального життя. От, наприклад, у творах Сартра немає гумору. Льйоса вирішив, що не може писати так, як "кумир" мільйонів, і відтоді назавжди в його творах оселився гумор, який дає можливість розповісти про життя, яким воно є. 

Під час нашої розмови письменник розповів про Роджера Кейсмента, борця за Ірландію, якого він віднайшов із допомогою Конрада. Дві основні частини "Сну кельта" — "Конго" й "Амазонія" — завершуються несвідомим накладанням історії Ірландії в боротьбі за свою ідентичність на історію Перу. Сам Льйоса ніколи не був у Конго і на пряме запитання не відповів про паралелі між долями двох країн — Ірландії та його рідного Перу. 

— Роджер Кейсмент — це історичний персонаж. Про нього я дізнався від Конрада, автора, якого дуже люблю. Кейсмент був першим, хто звернув увагу на Конрада. Конрад, напевно, вірив у загальноєвропейську ідею, що король Бельгії принесе в Конго свободу, рівність, модернізаційну силу. А Роджер Кейсмент був тим, хто показав Конраду, що Леопольд ІІ і бельгійці чинять насильство, злочини в Конго. Конрад написав вершинну книжку, трансцендентальну за своєю суттю, — роман "Серце пітьми". Мене заінтригувала історія про Кейсмента, і я вирішив написати роман, який би повністю відтворював усю географію Кейсмента. Під час роботи над романом я почав відкривати для себе нові світи і захопився цією історією.

Для письменника "об'єднавчим центром стає пам'ять, певні уявні образи, в яких об'єднується людський досвід, вигадка й реальність. Література — це суміш цих речей. Уява — ембріон історії; щось, що ти колись чув, щось, що ти колись бачив, — усе переплавляється в тих образах пам'яті". 

Його "учителем форми" був Вільям Фолкнер, інший нобелівський лауреат. Саме від нього, зізнався письменник, він запозичив також розуміння того, що література — це не тільки ідеї, фантазія, гра уяви, а передусім щось "дуже фундаментальне". І якщо ти не опанував цього, то письменником, можливо, й не станеш. 

— Усі диктатори хочуть контролювати літературу, — продовжує розмову письменник. — А добра література утверджує фундаментальну річ — "усе плинне, а істини відносні", а література — це захист свободи і критика влади. Добрий твір вириває людину з її повсякденності і змушує бути в дивному світі (письменник використав поняття "трансцендентності" для словесного відтворення цієї реальності позаземного), що тримається на законах фантазії. Проте література — таки не лише уява. 

Коли я запитав у маестро (а Льйоса, як мені здається, і справді володіє своєрідною "музикальністю" форми, працюючи над "великими наративами" з моцартівською легкістю), який твір дав йому можливість пережити найбільше задоволення під час написання, письменник зізнався, що для нього це запитання може існувати тільки як запитання про те, який твір потребував значних зусиль. 

Мабуть, це змагання з формою й ідеями і є найбільшою розрадою для митця. Льйоса не боїться труднощів, бо в цьому — суть літератури. Для нього момент зустрічі "з чистим аркушем" не є проблематичним, як для багатьох авторів. Бо ж попередньо уже проведено величезну роботу. А в голові письменника постійно рояться історії, які хочуть вирватися на волю. Життя, за одним із філософських визначень, — це опір реальності. Добра література для Льйоси — також опір.

Дзеркало тижня, Дмитро Дроздовський, 21.11.2014