КНИЖКИСучасне мистецтвоУкраїна і світМистецтвоТексти

 

Суспільне Культура

В оформленні обкладинки збірки "Когнітивне розмінування" використаний портрет Костянтина Дорошенка роботи Віталія Кравця. Видавництво Анетти Антоненко

 

У "Видавництві Анетти Антоненко" вийшла нова збірка есеїв публіциста, куратора, члена Міжнародної асоціації критиків мистецтва AICA Костянтина Дорошенка.

"Когнітивне розмінування" — збірка текстів про культурні процеси України доби Незалежності. У ній критик Костянтин Дорошенко аналізує проєкти українських митців на міжнародній арені, їхній внесок у світові культурні дискусії, розмірковує про художні аспекти глобалізації, локалізації, глокалізації, а також — деколонізації.

Назва "Когнітивне розмінування" відсилає до подолання імперських наративів. Крізь призму мистецтва автор розглядає формування України як відкритого суспільства, українські інтелектуальні ініціативи та вплив міжнародних подій, як-от Венеційської бієнале.

Суспільне Культура публікує передмову до книжки, яку написала лауреатка премії ім. Вацлава Гавела за творче дисидентство Юлії Манукян.

Зазвичай, читаючи Дорошенка, знаходиш референси і ракурси, які б не спали на думку без його власного непересічного погляду на сучасну українську культуру.

Так, назва блоку "Україна на Плато людства" миттєво спровокувала флешбек до 49-ї Венеціанської бієнале з темою "Плато людства. Бієнале візуальних мистецтв як платформа людства" (2001 р.), під кураторством легендарного реформатора Гаральда Зеємана. Він уважним оком вихопив з "тисячі інших" роботу "Психоделічне вторгнення панцирника «Потьомкін» у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна" Олександра Ройтбурда. Наслідки цієї уважності для митця добре описані у статті "Вправи для двох тіл і пам’ятника в Сохо".

Чи претендує Костянтин Дорошенко на замах Зеємана створити "позачасову величну розповідь про людське існування в його часі"? Певною мірою, зокрема тією, що притаманна усім амбітним документаторам мистецьких явищ поза обмеженістю лінійних темпоральних парадигм.

Чи досяг він особистого плато в фіксації вищеназваної процесуальності? В сенсі зупинки перед черговим ривком – напевно, так. Адже це момент візіонерства щодо нових можливостей, виходу за власні межі. Так само релевантна ця метафора для України ("1920–2020. Стисла історія українського мистецтва на тлі розвитку держави").

Читаючи цю книгу, не можу не порівняти в деяких площинах Дорошенка і Зеємана, який, формуючи концепцію бієнале, думав про ризомність і картографію Дельоза та Ґваттарі в їхніх "Тисяча плато". Й, подібно до Зеємана, Дорошенко переказує історію мистецтва через історію утопій і історію невдач – «поетичного виміру мистецтва», замість історії влади: "Йшлося не про владу, а про зміни, любов і підривну діяльність. Це був новий спосіб робити шоу, не лише документуючи світ, але й створюючи його" (Зеєман).

Недарма "шоу" 2001-го розпочинала саме скульптура Йозефа Бойса — "Кінець ХХ століття" (1968), найяскравіша ілюстрація до "соціального утопізму". Й, гадаю, "Психоделічне вторгнення" Ройтбурда для Зеємана теж було про "кінець утопії" на посттоталітарних теренах. Вірніше, про мрію щодо кінця. "Машина війни" безперервно переробляє її на добриво для нового терору. Автор збірки це чутко вловив: "Продовження лінії первородного звірства психології натовпу очевидне: тоталітарні ідеології апелюють саме до пам’яті тисячоліть, у які обожнювали насильство".

Дорошенко теж має власну прив’язку до Бойса, вбачаючи у практиках Андрія Сагайдаковського ідеологічне наслідування бойсівського створення мистецького через речі, що не мають жодного стосунку до мистецтва: "Ми не можемо знати, що відбувається зі столом, коли ми від нього відвертаємося, — можливо, він перетворюється на кенгуру?" — так дотепно вводить автор зауваження Бертрана Рассела щодо "непевності, ефемерності і непереконливості того, що ми звично вважаємо реальністю".

Ця ремарка є хитким містком між надією Франциска Асизького і макабром Ґустава Майрінка – уособленим в образі Путіна у костюмі французького короля Франциска Великого з картин Нікаса Сафронова. Кожен обирає своє. Костянтин обрав "М’яку частину столу" — інсталяцію, через яку Сагайдаковський "міняє місцями ілюзію та реальність, бентежачи здоровий глузд і передбачуваність реакції глядача, дезорієнтуючи його, сіячи сумнів щодо правильності стереотипного світосприйняття".

Власне, цей зеєманівський підхід – уважно роздивлятися, що коїться на мистецькій сцені (не лише в умовному Центрі, а й на маргінесах) – робить читання Дорошенка безцінним з точку зору неочікуваних інсайтів. Ми бачимо не жагу самовдоволеного розвінчування, а критику, вбудовану в досліджуваний дискурс. Ця добірка інкапсулює певний патерн аналітичної поведінки автора. Онтологічна відраза до фарисейства є характерною рисою Дорошенка і як людини, і як культуролога. При тому щира емпатичність залишається наскрізною рисою його підходу до явищ і окремих особистостей, непроявлених, "периферійних", забутих чи затертих десятиліттями тоталітаризму, або через ідеологічну незручність.

Це є своєрідним відлунням міркувань Зеємана про те, що глобалізація без коріння не має сенсу в мистецтві, що сучасні митці не спорадично стверджують власну ідентичність, а апелюють до глибинного в нас, що є породженням локальної вкоріненості. Про що нам невтомно нагадує й автор книги, чітко дотримуючись принципу "незабуття в колоніальних ландшафтах" (Кейт Макміллан).

У есеї "Україна як метод" він посилається на Ботакоз Кассімбекову, яка вважає, що "Україна — безпечний простір, де люди з різних країн можуть зустрічатися не в колишній колоніальній метрополії, у якій виробництво знання контаміноване колоніальним тиском, концепціями та колоніальними ієрархіями". Це й про усвідомлення досвіду утисків.

Загалом, Дорошенко є вправним спостерігачем одвічної гри в "людське та людяне", коливання на дуже тонкій проволоці толерування світогляду Іншого - від конфуціанської "ієрархізованої обрядовості" до "трансгресії звичайного" і десакралізації культурних кліше, коли будь-яка міфологія перетворюється ринком на мелодраму. Його тонка іронія є вкрай помічною, коли стикаєшся з цинічно загорнутим в маркетингові шати пафосом, там, де й досі чимало неоприявнених історій справжнього насильства.

Закінчу ще однією відсилкою до "духовної спадщини" Зеємана, а саме до його візії "суспільства одержимих" — неординарних інтерпретаторів цайтгастів, з гострим почуттям історії й готовністю постійно "ризикувати інтелектуально, естетично та концептуально". Дорошенко мені видається фігурою, чия "одержимість" є квитком до подібного осередку.

Й, безперечно, "одержимі" мають опікуватися найактуальнішою проблемою нашого сьогодення: "Когнітивна деокупація розповсюдиться не лише на поневолені Москвою народи, але й на тих, хто потрапив під гіпноз її державної та культурної традиції, абсолютизуючої владу, насильство і страх". Амінь.

Підтр

Суспілььне Культура, 28.11.2024