ЗМІ

Літературна репутація авторки ще від початку 1980-х, коли вийшов її роман «Дім духів», а згодом його американська екранізація, є напрочуд доброю. І тут не запідозриш лише магію гучного прізвища (Ісабель – небога трагічно загиблого у 1973 році президента Чилі). Та й час, коли було видано цей твір, як згадує авторка на сторінках своєї найновішої книжки, не був сприятливим для пролонґації «латиноамериканського буму», що потроху сходив нанівець. Самій письменниці довелося долати опір середовища, не налаштованого на жіночу присутність у руслі цього літфеномена.

Утім, читач помилиться, шукаючи хоч якесь продовження «Дому духів» у «Жінках душі моєї» (тавтологія ключових слів є лише в перекладі, мовою ориґіналу – «alma» та «espiritus», майже юнґіянська лексика), обставин появи якого авторка побіжно торкається. Звісно, трохи місця вона присвячує «секретам поетичної творчости», скажімо, побутовим обставинам, які супроводжують творчу діяльність Альєнде в зрілі роки. Але «Жінки» – есеїстична розповідь у 76 (ненумерованих) частинах, не враховуючи шести розлогих поетичних цитат, які займають окреме місце у творі, – таки про жінок, їхню нелегку долю в сучасному суспільстві та боротьбу за права, яка триває, і небезуспішно. Вже перша фраза попереджає: Ісабель «була феміністкою з садочка».

Відтак отримуємо химерний симбіоз мемуару з маніфестом, сантименту з прокламацією, родинно-приватного та публіцистично-суспільного. У спогадах авторка не завжди дотримується хронологічної послідовности, а в маніфестуванні збивається на манівці та суперечності, прохоплюючись: «фемінізм не врятував нас від рабства». Але часом вибухає суто феміністичними погрозами, мовляв, «наша лють зітре на порох підвалини, на яких тримається ця цивілізація»... Чуєш, сурми заграли? Утім, від «комплексу Валері Соланас» її рятує почуття гумору й, звісно, талант. І хоча більшість фактів, що їх наводить Альєнде, вже оприлюднювали інші джерела, це не скасовує їхньої убивчої переконливости, якої катастрофічно бракує її американській попередниці, котрої, треба сказати, письменниця не згадує (бо репутація «дівчини з Фабрики Воргола» зовсім одіозна). Статистика убивств жінок, зґвалтувань не лише в країнах третього світу, а й у державах зі сталою, класичною демократією така разюча, що поруч із нею блякнуть відносно «спокійні» розділи книжки, де авторка суто белетристично оповідає, скажімо, про старосвітські жарти свого вітчима Рамона. «Історій із життя» (інших) тут не менш як декілька десятків, авторка добре знає – чи знала – їхніх фігуранток: від п’ятнадцятирічного дівчиська до кінозірки Софі Льорен. Кінозірка, до речі, дає поради, як убезпечити себе від вікових змін, але їх Альєнде, дружньо кепкуючи, спростовує на власному досвіді.

Звідси друга тема книжки – старіння людського організму. Попри філософські роздуми та відсутність натуралістичних деталей вона ще сумніша за попередню тему, оскільки заторкує геть усіх, а не лише жіночу половину людства. Сміливе приниження значення жовтневої революції 1917 року порівняно з революцією феміністичною, бо та, мовляв, не перекинулася на весь світ (у СРСР уважали інакше), автоматично релятивізує і феміністичні змагання. Адже вони виявляються безпорадними, як і будь-які людські борсання перед невблаганним плином часу: тема вже не постмодерна, а барокова, хоч її в романі «Memento mori» (1959) трохи зачепила ще Мюріел Спарк, належність якої до фемінізму є дискусійною.

Насамкінець – поетична замальовка пандемічного усамітнення в затишному помешканні з собаками й третім чоловіком. Навіть тепер авторка уникає стилістичної однорідности: після зауважень про недосяжність для більшости населення планети таких-от «комфортних ситуацій» карантину вона збивається на загальні фрази побажання «приємного світу, де пануватиме мир, емпатія, порядність, правда і милосердя». Письменниця і раніше вражала наївністю, досить їй було вийти за межі своєї теми. Затятий еґоїзм діячів воєнної промисловости як головна причина воєнних конфліктів – такий же заспокійливо-ліберальний штамп, як і побажання мирного світу, де «конфлікти вирішуватимуться за столом переговорів». Оскільки книжка писалася до початку масштабної російської аґресії в Україні, незнанням цього факту авторці було би безглуздо дорікати, та невже досвід Мюнхена-38, який нині згадують дедалі частіше, нічого їй не говорить? На щастя, таких пасажів на сторінках обмаль, і не вони тут чільні.

Серія «Writers on Writing», у якій вийшла книжка Альєнде (а раніше – твори Хорхе Луїса Борхеса, Ерика-Еманюеля Шміта й Клариси Ліспектор, – загалом не менше ніж шість видань), нині задає канон доброго смаку в такому жанровому вимірі. Зрештою, у Видавництві Анетти Антоненко книжки Ісабель Альєнде виходять не вперше: досить згадати «Японського коханця» (2017), а нині вже анонсують роман «Віолета».

Критика, 11.11.2022