ЗМІ

Автор висвітлює викладену в «Історії еротизму» Жоржа Батая концепцію еротизму,
прискіпливо аналізуючи український переклад цієї праці, засадничої для
західноевропейської філософії ХХ століття.

Жорж Батай, Історія еротизму. Есе, Переклад з французької Івана Рябчія, Видавництво Анетти Антоненко, 2021.

Мішель Фуко в роботі «Про трансґресію» (1963) писав: «Трансґресія — це жест, дотичний до межі; саме там, на найтоншому зламі лінії, маніфестується відблиск її походження, можливо, вся тотальність її траєкторії, навіть сам її виток». Концепт еротизму Жоржа Батая тісно пов’язано з трансґресією, себто подоланням заборон і виходом за їхні межі. Найприкметнішими ілюстраціями трансґресії є заборона інцесту, заборона на вбивство і контакт із мертвими, але ними вона не вичерпується. Трансґресія не є відстороненим концептом, вона дистанціюється від будь-яких намагань її обмежити, вписавши у вичерпні дефініції. Трансґресія переживається, її «жести» алеаторні, розхитані, неперервні.

Жорж Батай (1897–1962) був мислителем трансґресії, трансґресивного. «Історія еротизму» (1951) є другим томом триптиха «Проклята частка», відповідно, перший том — «Проклята частка. Використання багатств» (1949), третій — «Суверен­ність» (1953–1954). Другий і третій томи залишилися незавершеними й вийшли після авторової смерти (фактично це архівні матеріяли, в дужках вказано роки, коли Батай працював над цими книжками). Батай переробив другий том «Історії еротизму», який 1957 року було опубліковано під назвою «Еротизм».

Поява «Історії еротизму» в українському перекладі є знаковою для гуманітарного простору, але й викликає подив. Було би логічно розпочати публікацію творів Батая з тих праць, які він особисто підготував до друку, адже маємо справу з доволі специфічними текстами і складною філософією. Недописані книжки створюють читачам додаткові бар’єри, тож задум і концептуальний апарат автора ризикують загубитися.

До українського видання «Історії еротизму» є чимало зауважень. В анотації читаємо, що у видавництві «Gallimard» 1970 року вийшло повне зібрання творів Батая в 10 томах, хоча насправді від 1970 по 1988 рік виходили 12 томів. У передмові Олег Покальчук пише: «Подальше його життя [після закінчення школи. — В. М.] аж до смерті в 1962 році, з формального погляду, не аж таке якесь розмаїте <…>. Особисте життя більш колоритне». Очевидно, пропонується розділити (але як саме?) «подальше життя» і «особисте». Під «особистим» маються на увазі шлюби із Сильвією Маклес (1928), Діаною Кочубей (1946) і стосунки з Колет Пеньє (1930-ті роки). Щоб побачити, наскільки колоритне «подальше життя» мав Батай, вистачить детально ознайомитися з його біографією: полеміка з дадаїстами й сюрреалістами; захоплення марксизмом, геґельянством, ніцшеанством, де Садом; Батай засновує і очолює декілька журналів («Documents», «Acéphale»); створює наукове («Collège de sociologie») і таємне («Acéphale») товариства; пише ненормативну прозу, поезію та наукові тексти на межі з літературою; проводить час у борделях, на кориді, в кабаре. Далі в передмові стверджується, що сьогодні на Заході Батай є маловідомим письменником, філософом, «про нього говорять лише у високоінтелектуальних колах», що дивно, якщо врахувати масив критичної літератури про нього; а часопис «Critique», що його Батай започаткував 1946 року, виходить дотепер і є одним із провідних інтелектуальних видань Франції. Звісно, західноевропейський обиватель навряд чи обговорює в кав’ярні філософські концепти Батая, Дериди чи Фуко, як і український не філософствує в пабі про Сковороду, Драгоманова чи Юринця.

У передмові також зазначено, що Батай брав «участь у комуністичному гуртку Суворіна». Хто такий «Суворін» невідомо, а от до марксистського гуртка, організатором якого був Боріс Суварін, Батай входив (до 1935 року), а також друкувався в суварінському журналі «La Critique sociale». На тій же сторінці транслюється вкрай «слизька» думка про мислителеву «апологетику тоталітарних режимів». У дослідницькій літературі це питання щодо Батая давно знято. У тексті трапляються і не надто влучні перекладацькі рішення та відверті помилки в примітках, а частина «Від перекладача», на мою думку, в принципі зайва. Багато уваги приділено, умовно кажучи, періодові «Ацефала», щоб «пояснити мій особистий зв’язок із Батаєм», але сам зв’язок залишено без арґументів; також без арґументації подано пасаж про те, що «думка Батая зазнала панспермії», а зіставлення Батая з персонажем «Гри престолів» є некоректним, оскільки французький мислитель критично ставився до масової культури. Рябчій дає декілька прикладів перекладацьких рішень, утім, цього замало, хоча їх можна було б наголосити. Вельми бракує наукової, критичної передмови, розгорнутих приміток, іменного та предметного покажчиків, а як додатка — чернеток праці.

«Історія еротизму» складається з авторської передмови і семи частин, присвячених темам інцесту (що саме є забороненим, а що дозволеним, відмінності між сексуальністю і еротизмом тощо), природним об’єктам заборони (наприклад, менструальна кров, дефекація, труп), трансґресії (зв’язки між жахом і бажанням, «привабливість трупа», тотальність дійсности тощо), історії еротизму (шлюб, оргія, нагота), складним формам еротизму (індивідуальна та божественна любов, безмежний еротизм), а завершується текст культурполітичним епілогом. Батай використовує такі концепти, як трансґресія, сексуальність, еротизм, тотальність, трата, жертвопринесення, суверенність, сакральне, дар, обмін тощо. Автор веде дискусію з Кльодом Лєві-Стросом, Зиґмундом Фройдом, Емілем Дюркгаймом, Марселем Мосом. Щоб наблизитися до сутности й унікальности Батаєвої позиції, слід не лише орієнтуватися в текстах згаданих антропологів, соціологів, психоаналітиків, а й бачити контексти (впливи маркіза де Сада, Ґеорґа Геґеля, Карла Маркса, Фридриха Ніцше, Алєксандра Кожева та інших), розглядати його поетичні та прозові твори. Витончений стиль Батаєвого письма проглядається навіть крізь фраґментарність загальної нарації книжки, зумовленої її незавершеністю (можна погодитися з деякими критиками, що Батай пише всупереч мові: ламає усталене сприйняття і прозового, і наукового письма; його стиль справді трансґресивний, що засвідчують порядок слів і речень, обірвані фрази, автоматичне письмо, наповненість концептами).

«Історія еротизму» (до цієї проблематики автор звертається в низці праць) не є класичним дослідженням у контексті філософії, соціології чи гуманітарних наук загалом, як не є й «історією» в шкільному розумінні. Це щось дотичне до неґації, заперечення, винищення. «Раціональну систематику заперечень і винищень» (за Сєрґеєм Зєнкіним) побудовано і на особистому досвіді, і на науковому матеріялі. Це те, що пов’язано з неперервністю (особливі взаємини між індивідом та довколишнім світом) і дискретністю (взаємини людини й речі, людини як речі для інших людей). Будь-які заборони, табу зберігають у своїй структурі те, що підштовхує до їх порушення. Трансґресія є тим, що в самій забороні передбачає, стимулює її зняття. Праця не народилася в кабінеті академічного науковця, вона є досвідом присутности автора на берегах письма, в осерді ночі, борделю, будуару («читачі повинні відчувати певну незручність»). Тож еротизм для Батая прямо протилежний до його вульґарного, стереотипного тлумачення. Для нього еротизм — це трансґресивна сексуальність: «не можна назвати всю сексуальність людей еротичною, але вона стає такою тим частіше, чим більше відрізняється від тваринної», «еротизм є глибинною причиною того жаху, який людина відчуває до сексуальности». Себто еротизм має і позитивний (спокуса), і неґативний (безлад, тваринний вибух) аспекти.

«Існує проста тканина абсолютного знання і смертельна відкритість ока. Текст і погляд. Сервільність смислу і пробудження до смерти. Мале письмо і велике світло», — писав про Батая Дерида. Текст і погляд далекі від доксологічної інтерпретації сексуальности, еротизму та смерти. «Смертельна відкритість ока» як деконструктивне запрошення до транс­ґресії. Обмеження і трансґресія становлять для Батая царину сакрального. Якщо застосувати деконструкцію, можна сказати, що еротизм каже «так» теорії релігії, трансґресії, знанню, неперервності буття, структурі людини. Але це «так» тримає в собі «ні», тобто неґацію, (нео)геґельянську діялектику (прочитану в особливий спосіб і подолану) Раба і Господаря. «Історія еротизму» є частиною гетерології — науки, яка досліджує те, що залишається осторонь усталених сцієнтистських предметів вивчення, науки про цілісне, а не спеціялізоване. «Я не людина науки, оскільки говорю про внутрішній досвід, а не про об’єктивний світ, але коли я говорю про об’єктивний світ, то роблю це як людина науки, з неабиякою точністю», — писав Батай.

«Критика», №5–6, 2021 (c. 30–31), Вадим Мірошниченко