ЗМІ

Рефлексії на перформативне читання п’єси Тадеуша Ружевича «Свідки» (9.06.2021) у театрі ім. Лесі. Режисерка – Світлана Іллюк, перекладачка – Лариса Андрієвська. 

 

Чи можна Україну розглядати в контексті Європейської спільноти? З одного боку це досить зухвало, адже стандарти демократії нам тільки сняться. З іншого –  такі відомі історики, як Девіс Норман та Чеслав Мілош подібних питань навіть не ставлять, цілком справедливо називаючи наші землі Східною Європою. Хоча, проведення умовного кордону між Східною та Західною Європою теж викликає багато запитань: чи це робити з позиції географії, чи з позиції розподілу на православний та католицький світи, чи ще в якийсь спосіб. Тепер модно говорити про спільні цінності і тому назва підручника історії без дат «Родинна Європа» (вже згаданого Чеслава Мілоша) є однією з найцікавіших для роздумів на цю тему: на скільки термін родина притаманний європейській спільноті, як еволюціонують стосунки між окремими її частинами й т.п. І якщо історики узагальнюють предмет дослідження, то драматурги розглядають його деталі. П’єса Тадеуша Ружевича «Свідки» видається саме таким дослідженням нашого (європейського, станом на 1965 р.) суспільства.

 

 

У п’єсі драматург показує два, здавалося б, не зв’язаних між собою епізоди: один про подружню пару, яка говорить про побутові речі у гіперболізовано ванільних тонах і лише зрідка, виключаючи цю напускну усмішку, вони говорять навзаєм жорстоку правду. А правда в тому, що вони набридли один одному і не проти смерті чи раптового зникнення партнера. Другий епізод розповідає про двох знайомих, які подібно до подружньої пари говорять різні нісенітниці та спостерігають життя через віконне скло. По обидва боки віконного скла ми бачимо контраст, на якому базується конфлікт п’єси. В першому варіанті ми слухаємо про приїзд мами, яка хоче жити з парою «назавжди», про дилему де поставити ліжко, а потім слухаємо детальну історію, яка відбувається в цей час за вікном – чоловік її просто коментує, як футбольний матч. А за вікном якийсь хлопчик спочатку то топить кошеня, то дає йому змогу вибратися і вже майже втекти, та він наздоганяє його, розкручує за хвоста, підкидає, закопує в ямку з піском. І, врешті-решт, накриває голову відерцем і дивиться як воно “кумедно” рухається. В другому епізоді контраст лежить між діалогом, в якому розмовники не слухають один одного (один навіть йде з простору, коли другий розповідає про себе якесь там велике одкровення) та сірою грудою, яка схожа на собаку, що підповзає все ближче до вікна «свідків». Повзе захлинаючись у своєму блювотинні та лайні. Але «свідки» не можуть йому допомогти, адже прив’язані невидимими путами до своїх місць. «Та й у нього (“собаки”) немає ні документів, ні обручки…» – звучить фраза, якою хочуть виправдати свою байдужість ті, кому пощастило більше.

 

 

По читанні намагався згадати подію в житті сучасної Європи (а в контексті глобалізації, я б вже говорив про світ) і на жаль жодного прикладу. Жодного, адже Європейська комуна так чи інакше реагує на ескалацію насилля – накладає санкції, відкликає своїх послів, депортує послів країн-агресорів. Але, здається, цього не достатньо для тих, хто страждає. І тоді постає питання: чи ці сучасні свідки, «зв’язані невидимими путами», чи вони можуть втрутитися у внутрішню політику тоталітарних, агресивних устроїв? Правильної відповіді на запитання: «Як нам бути?» – нема, адже цієї історії ми не проживали, тому звинувачувати когось в бездіянні є позицією хоч і «вигідною», але безплідною, адже «як я можу щось говорити про твоє життя, якщо я не ходив у твоїх мештах» (мудрість племен, знищених в далекі часи конкістадорами, коли ще світ не мав інтернету і не міг висловити своє обурення).

 

 

Сюжет з котиком та «псом» є прикладом сучасного підглядання за ескалацією насилля в різних точках світу через вікно монітора. Ми стали тими свідками і ми зв’язані невидимими путами, тому бачимо, співчуваємо, але безсилі щось зробити. І доки звучить тільки текст автора зі сцени (без режисерських натяків на події в сучасному світі через відеопроекцію, наприклад, чи якийсь додатковий текст на стінах простору, в якому відбувається дійство), то ми так само віддалено роздумуємо про абстрактне насилля, яке нібито десь є, але воно нас не стосується. Гадаю, не варто абстрагувати класичний матеріал від нас самих і світу, в якому ми живемо тут і тепер, але це лише суб’єктивна гіпотеза, а не аксіома. 

 

 

Фото: Тетяна Джафарова.

 

25.06.2021

ZBRUC, Олексій Паляничка, 25.06.2021