ЗМІ

Кажуть, гірше за поезію на українському книжковому ринку продається тільки драматургія. Бо це, мовляв, не зовсім література – такий собі напівфабрикат для театру, текст-заготовка, яка все одно має народитися вдруге, на сцені.

Між тим, драматичні тексти прославили, наприклад, Вацлава Гавела задовго до того, як він став політиком і президентом. Українські глядачі й читачі могли переконатися в якості та позачасовій актуальності його тексту, наприклад, завітавши на виставу «Санація» до Національного театру імені Івана Франка (постановка Бржетіслава Рихліка, за підтримки Чеського центру в Києві, прем’єра – червень 2016 року). У Театрі на Подолі можна подивитися не менш позачасову та актуальну «Матір» Карела Чапека (постановка Ігоря Матіїва, прем’єра – травень 2017 року). Часом і сучасні, молоді автори потрапляють на українську сцену, як-от у випадку вистави «Люди», яку грають у львівському Театрі Лесі Українки за п’єсою Моніки Каньової (постановка Василя Колісника, прем’єра – червень 2019 року). Проте видавати перекладні драматичні тексти у формі книжок, а не лише матеріалів до вистави, справді не поспішають. Заперечити це взялося Видавництву Анетти Антоненко, заснувавши серію #особливі прикмети. У серії буде представлено 10 текстів сучасних європейських драматургів, присвячених темі ідентичності. Серед них і текст чеського автора Мілана Угде «Диво в чорному будинку» (переклад із чеської – Лідії Кіцили).

Мілан Угде. Диво в чорному будинку / Пер. із чеськ. Лідія Кіцила. – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2020

П’єса написана 2005 року, вона отримала премію Альфреда Радока як найкраща чеська п’єса у 2007-му. Авторське визначення жанру – комедія, критики і читачі додають – чорна. Навряд чи ви будете захлинатися від сміху, читаючи чи споглядаючи виставу. Проте гірка посмішка, від упізнавання й розуміння, точно з’явиться на вашому обличчі. Чеські читачі порівнюють враження від читання із «сипанням солі на відкриті рани», тож якщо хочете дізнатися трохи більше про болючі місця чеської ідентичності ХХ століття – не пропустіть цієї книги.

Таким болючим місцем досі лишаються питання, які гостро поставила Друга світова війна, як-от: чи може національність бути смертельно небезпечною ознакою? Чи відповідають діти за батьків – а за зраду батьків? Чи можна купити щастя – а життя? Якими принципами не можна поступатися? І хто насправді мій друг – той, хто в цьому запевняє, чи той, хто приходить на допомогу в тяжку для мене хвилину? Питання стають гострішими, якщо їх ставлять члени власної родини. І ще гострішими, якщо на них уже не можна не відповідати.

Окрім людських персонажів – членів однієї родини, активним учасником дії в п’єсі є також дім, функціоналістична вілла. Стиль, який став окрасою Брна – рідного міста Угде – і прославив його на весь світ, тісно пов’язаний із добробутом Чехословаччини 1920-30-х років. Проте дім уже багато пережив – жахіття війни, коли він міг, але не став порятунком, часи комуністичних репресій і дисидентства, зміни, що прийшли у 1990-ті. Він бачив багато, аж так, що міг би свідчити в суді, за чи проти окремих персонажів, своїх мешканців. Проте на такий суд його ніхто не запрошує.

Забагато питань, точок зору, виправдань, вагань, звинувачень – комунікація, діалог, розуміння у творі стають просто-таки фізично неможливими. Так жанр, який призначений для говоріння, проговорювання, розкриває нездатність людей домовлятися, а не лише говорити. Текст також рясніє посиланнями на інші явища культури 20 століття, що ніби підтверджує його готовність шукати відповіді на складні питання і заразом неможливість їх знайти.

Персонажі блукають, виходять і повертаються, вносять і виносять предмети, ремонтують, ламають, чекають, вирішують і різко змінюють думку. Майже ніхто з них не діє, вони лише рефлексують. А та, котра діє, навіть викликає нелюбов і гнів. Це про ідентичність сучасної людини? Не знаю, можливо. Бо ж фінал, як ведеться, лишається відкритим. До інтерпретацій і читацьких відгуків.

Літакцент, Ірина Забіяка, 23.11.2020