ЗМІ

Театральні постановки за Шміттом налічують в історії українського театру 21 рік. З моменту опублікування антології першість Вадима Сікорського на сцені Львівського театру Заньковецької не оскаржувалася. Відповідно, вважатимемо його «Загадкові варіації» точкою входу драматурга Еріка-Емманюеля Шмітта на театральну сцену України.

Квітнем 1999 року дуель між Знорко та Ларсеном відбулася на сцені московського театру ім. Вахтангова (там грали Лановий із Князєвим – й судячи з відеоверсії, Василь Семенович виявився зам’якотілим до суворого нордичного характеру, ІМХО). А вже у грудні Львів отримав потужний дует Богдана Козака із Олегом Стефаном (неймовірна цікавість до цієї небаченої постановки, яка трималася у репертуарі театру протягом 14 років).

Акторські змагання у «Варіаціях» проходили Сергій Джигурда із Олегом Савкіним, Олександр Марченко із Євгеном Ткачьовим. А версія Олексій Вертинський – Станіслав Баклан у новому сезоні Молодого театру трансформувалася у Олександра Ромашко – Дмитра Суржикова. А п’єса, до слова, була написана спеціально для бенефісу Алена Делона.

До бенефісу Жана–Поля Бельмондо з’явилася п’єса «Фредерік, або Бульвар злочину», до якої в Україні звертався Юрій Кочевенко, Євген Курман та тричі Олексій Кравчук. Хоча, правду кажучи, версію Євгена Курмана мало хто бачив. Зроблену виставу на сцені Донецької муздрами у 2012 році встигли показати передпрем’єрним показом, а подальший творчий конфлікт між режисером та художнім керівником став причиною від’їзду Курмана з міста та запрошенням на випуск вистави Олексія Кравчука. Щоправда, на афіші зазначалися імена обох режисерів.

Олексій Кравчук після Донецька до «Фредеріка» звертався ще двічі, та має у своїй режисерській біографії ще одну роботу за Шміттом – «Оскар і Рожева пані». «Оскара» та «Дітей Ноя» поставив Михайло Урицький. Лідером серед кількості втілених назв є Олексій Кужельний – він на сцені «Сузір’я» попрацював із «Загадковими варіаціями», «Мадам Пілінською» й також із «Оскаром» – його постановка стала українським першопрочитанням.

Загалом зібрана антологія нараховує дев’ять «Оскарів». Найперший – від Олексія Кужельного (Оскаром у незмінної Валерії Чайковської з 2006 року перебували Станіслав Голопанюк, Юрій Радіонов… На сьогодні – Сергій Бобко). Перший львівський був у Першому театрі (постановка Олексія Кравчука); перший ляльковий «Оскар» зіграли у день смерті його постановника – Євгена Ткаченко у Луганському театрі ляльок. У Харкові – два «Оскари», обидва – оптимістичні трагедії: Майя Струннікова у Відкритому театрі (реж. Антон Меженін), Єва Іванова та Максим Чекан – дитячі втілення у виставі Камерного театру-школи «Лукомор’є» (реж. Володимир Ніколаєв). Синтезом іменитих акторів та дітей є проєкт на підтримку паліативної медицини (Ірму Вітовську Ружею зробив режисер Ростислав Держипільський). Свого знаменитого «Оскара» Михайло Урицький спершу поставив студентською постановкою на учбовій сцені КНУТКіТ у 2012-у, за рік – версія в Одеському театрі ляльок, а тріумфальна версія вийшла 2015-го на сцені Київського муніципального театру ляльок (це той варіант, який отримав «Київську пектораль» як краща драматична вистава сезону, й принес автору перемогу у номінації кращої режисерської роботи). У 2016 році львівському фестивалю «І люди і ляльки» вдалося зібрати у своїй програмі одразу трьох «Оскарів» – від Меженіна, Кравчука та Урицького.

Затребуваний серед українських режисерів «Готель двох світів»: Влада Бєлозоренко у муздрамі ім. Лесі Українки міста Кам’янського, Орест Пастух у Франківському драмтеатрі, Лариса Курманова у Хмельницькій муздрамі Старицького, Олександра Кравченко у Київському театрі «Veritas», Владислав Шевченко у Полтавській муздрамі Гоголя.

До непересічних «Маленьких подружніх злочинів» звертався Кшиштоф Зануссі на сцені Національного драмтеатру Франка у Києві, Володимир Кучинський з тренінгу акторської імпровізації зробив виставу театру Курбаса у Львові, Сергей Бережко поставив у Національному театрі Шевченка у Харкові, а Діана Айше – у Дніпровській муздрамі Шевченка.

«Тектоніку почуттів» наввипередки ставили Київський Молодий театр та Одеський російський драмтеатр. Версії Тарас Криворученко та Анатолія Антонюка обидві вийшли у червня 2018 року.

Довгожитель Київського театру на Печерську – «Розпусник» від Олександра Крижанівського у репертуарі з 2008 року. Найшвидкоплинніший «Гульвіса» Ігоря Грінберга був короткий час у Київського театру драми і комедій. А «Розпусник», який з’явився того ж 2018 року, й на сьогодні у репертуарі Запорізького театру юного глядача (режисер – Геннадій Фортус).

Поштовхом до антології та цих трьох текстів про Шмітта стали заявлені на вересень 2020 року три першопрочитання. Львівський театр «І люди, і ляльки» відкрив свій сезон постановкою Михайла Урицького за «Дітьми Ноя», «Таємницю Шопена» Олексія Кужельного зіграли на день народження виконавиці головної ролі Лариси Кадирової у Київській майстерні «Сузір’я», а за мотивами прологу «Сповідь приреченого на смерть» з «Євангелія від Пілата» Сергій Павлюк представив власну інсценівку та моновиставу «Сповідь» на сцені Миколаївського російського драмтеатру.

Частина вистав – це вже історія. Деяких не подивитися навіть у відеоверсіях. Тому до антології включив і кінофільми. Що не робота – то найяскравіші імена. Венсан Перес із Фанні Ардан у «Розпуснику», Омар Шариф у «Месьє Ібрагім і квіти Корану», Катрін Фро та Альбер Дюпонтель в «Одетті Тулемонд», Мішель Ларок в «Оскарі і Рожевій пані». Постановником «Одетти» та «Оскара» виступив сам Шмітт.

Між іншим, Шмітт і в театрі грає. Довгий час хітом був «M.Ibrahim et les Fleurs du Coran», станом на 2020 рік театральний Париж скуповує квитки на його моновиставу «Madame Pylinska et le secret de Chopin». Трейлери, щоб уявити як це виглядає, та яка з Шмітта мадам Пілінська також можна в антології на порталі «Театральна риболовля».

Під час підготовки матеріалів вдалося поспілкуватися з офіційним представником Шмітта в Україні, яким є письменник та перекладач Іван Рябчій. Далі – пряма мова.

Ерік-Емманюель Шмітт як автор відкрився мені в середині 2000-х «Циклом про невидиме». На той час до циклу входили лише чотири повісті – «Міларепа», «Месьє Ібрагім», «Оскар» і «Дитя Ноя». Кожна – про Бога і про дитинство. Релігійний синкретизм маловідомого тоді для мене автора приємно вразив – так я увійшов у світ своєрідної філософії Шмітта, став членом «секти Еріка». Хіба я міг знати тоді, що через десять років перекладатиму автора «Месьє Ібрагіма, або Квітів Корану»?

Пропозиція від «Видавництва Анетти Антоненко» надійшла на початку 2014 року. Мені запропонували самому обрати книжку. І надіслали на вибір кілька оригіналів. Чесно кажучи, я ані хвилини не вагався – це мали бути «Двоє добродіїв із Брюсселя»! У цій збірці мене приваблювало все: текст – від першої до останньої літери, композиція, вкладені в книжку ідеї. Вибір виявився напрочуд вдалим: книжка отримала кілька престижних премій і витримала декілька перевидань. По тому були збірка «Концерт пам’яті янгола», п’єси «Зрада Айнштайна», «Тектоніка почуттів», «Готель між двох світів», «Ніч у Валоні», повість «Мадам Пилінська і таємниця Шопена». Практично завжди ініціатором вибору тексту виступав я. Фактично з перекладів Шмітта постала «Колекція Театральна» у «Видавництві Анетти Антоненко», що за п’ять років існування встигла стати культовою та спонукати, серед інших, такі постановки, як «Різня» (за Я. Різою) у Молодому театрі, «Том на фермі» (за М.М. Бушаром) у Дикому театрі та «Коридор Ж» (за Шміттом) у театрі «Верітас».

Пощастило мені і потоваришувати з Е.-Е. Шміттом. У 2013 році він вперше (і поки що востаннє) приїхав до України (у рамках прем’єри «Загадкових варіацій» у Молодому театрі) – і я брав у нього інтерв’ю для «Дзеркала тижня». Досі пам’ятаю, як Ерік порівнював кожну країну, де бував, з музикою. У 2015 році я мав честь подарувати Ерікові свій переклад «Добродіїв» у Європейському колежі літературного перекладу в містечку Сенефф (Бельгія), наступного року там само модерував зустріч з письменником, а у 2018 році, під час Книжкового салону в Парижі провів зустріч з Еріком на Українському стенді. Того ж 2018 року, під час зустрічі в Брюсселі в бюро «Антігона», яке представляє інтереси Шмітта в усіх сферах (література, театр, кіно), ми підписали угоду про призначення мене його офіційним агентом в Україні. Відтоді чекаємо на приїзд драматурга. Він мав відбутися минулого року – але був перенесений на цей рік. На жаль, через карантинні обмеження візит не відбувся.
Треба сказати, що я не став би перекладати твори Шмітта, якби не відчував свою спорідненість з його філософськими поглядами. Його твори – багатошарові. Верхній шар – це сюжет, цікавий і привабливий, доволі «легкий», часом «сльозогінний» або «водевільний». Середній шар – серйозна суспільна проблема (паліативна допомога, пересадка органів, кліматичні зміни, клонування, ставлення до тварин і т.п.). І глибинний – суто філософський. Адже за освітою Ерік – філософ. Захистив докторську з філософії Дені Дідро (цей любомудр не раз постає в його творах, зокрема, у славетному «Розпуснику», а Мадам де ля Поммере з «Жака-Фаталіста» є однією з героїнь – і якою! – у «Тектоніці почуттів»), захоплюється Руссо, мусульманськими містиками, Кабалою. Гностичне ставлення до Віри, досить ригористичний погляд на мораль, палке захоплення мистецтвом, енциклопедичний синтетизм і уважне ставлення до досягнень сучасної науки – усе це від Дідро. Якщо порівнювати Шмітта з іншими геніями сучасності, то я згадав би Міядзакі. Японську пантеїстичність і близькість до теорії Ґеї також можна побачити у творчому русі Шмітта.
Мені дуже шкода, що до сердець режисерів ще не достукалася чудова п’єса – «Зрада Айнштайна», що побачила світ три роки тому у «Видавництві Анетти Антоненко» (під однією обкладинкою з «Готелем між двох світів»). Її тема вельми актуальна для нас – вибір між війною і пацифізмом. Вибір ціною власної свободи і власної совісті. Це непростий твір на двох (з половиною) акторів, розрахований на сильного режисера з дуже багатою уявою. Я маю велику надію, що «Зрада» таки знайде свій шлях на українську сцену.

Таким був дотик до Еріка-Емманюеля Шмітта взірця 2020 року.

За наявності нових подій та подробиць до теми буде змога повертатися знову і знову.

Театральна риболовля, Сергій Винниченко, 15.09.2020