Відтворити подих


Гарні дівчата мешкають далеко від столичної метушні, від глобалізаційного прагматизму, гендерної претензійності. Вони занадто гарні, щоб виходити за межі провінційних містечок із ностальгійно-затишних закапелків пам’яті. Зринають несподівано і несподівано зникають, не створюючи катастрофічних перепон на шляху вічного пошуку місця на мапі бетонно-скляних мурашників, де можна було б осягнути сенс власного існування.

Ця книжка не про дівчат. Оповідання Тимофія Гавриліва – довгі й короткі історії про урбаністичний мікрокосмос і рух чоловіка в ньому. Ти живеш, ти дихаєш. Твій світ залишається незмінним, але тільки на чорно-білій плівці, яка періодично обертається в голові і називається пам’яттю. Ось твій двір, ще  «перед тим як висадилися інопланетяни», яким ти щодня проходиш по декілька разів, в мікрорайоні зі стандартними будинками, в одному з яких мешкала дівчинка Віка. Ти майструєш фігурки з осінніх каштанів, намагаєшся щовівторка розтермосити незворушного сусідського хлопчика Павла, щоб допоміг тобі виконати завдання з алгебри, і час для тебе асоціюється із чеськими меблями. 

Спокійною розміреною розповіддю автор повертає нас у ті часи, коли ще все було на своїх місцях – батьки, друзі, картинна ґалерея, куди водили цілі класи, задля «відкриття величі рідного міста», і єдиний експонат, що притягував цікавість усіх без винятку – середньовічні лицарські обладунки у краєзнавчому музеї. Тихі радощі провінційної столиці, інколи переплетені з потворними проявами людської жорстокості, перетинаються з болем утрати і якось органічно  йдуть поруч із найніжнішими почуттями. Саме в таких містах життя справжнє, бо має свій неквапливий ритм і свої безумовні закономірності. Вихоплюючи якусь незначну дрібницю, як скажімо, надокучливість мухи, письменник розгортає навколо неї плетиво спостережень і спогадів, з яких складається життя.

Гарні дівчата мешкають саме в таких спогадах. «Дівчат багато і всі вони різні, кожна має неповторну усмішку і навіть білявка білявці не рівня». Дівчатка із сусідніх будинків, молодші сестрички, дівчата з набережної в районному центрі, на яких споглядають два абітурієнти, байдикуючи цілими днями, і тендітна вихователька дитсадка Уляна, в яку закоханий смертельно хворий шістдесятилітній чоловік, і навіть «не така, як решта дітей» Квітка, з її підсвідомим розумінням, що люди – лихі, бо байдужі. 

«Усе, що маю, я неодмінно скажу. – декларує головний герой, від першої особи якого ведеться розповідь. – Годі сподіватися гладкої оповіді – я не шліфуватиму речень і не переставлятиму місцями абзаци. Я не бачу в цьому потреби, воно нічого не додасть – навпаки. Якщо вийде, відтвориться подих. Мов повів вітру. Це найкраще, що можна зробити. Цього досить». Батько називає його романтиком, але насправді читач відчуває спостережливого і уважного до дрібниць філософа, заглибленого у власне світосприйняття: «Суспільство, яке перестає розрізняти добро і зло, не має майбутнього».

Не зловживаючи непотрібною побутовою лексикою, ні діалектизмами, вишуканою літературною мовою Тимофій Гаврилів філігранно виписує історію хлопчини з гуцульського села, де в школах вивчають таку рідкісну в наші часи французьку мову. Вигадка викладача про тисячу гульденів за вміння розмовляти нідерландською мовою, спонукала скептичного сільського хлопця до вивчення цієї рідкісної мови. Мрія побувати в казковій країні стала тюльпанами на його могилі в рідному селі.

Чи оповідання про пришелепкуватого недорозвинутого Мишка, недоладного напівбезхатька, тіло якого пошматувала знайдена дітьми бомба. Навіть потворне, що врізається брудним ножем в дрімотне провінційне існування, постає перед очима спостерігача в теплих мазках французьких імпресіоністів. Автор має особливу здатність сприймати людей такими, якими вони є насправді, хоча, на нашу думку, тут спрацьовує давня істина: який ти, такий і світ навколо тебе. Світ «Хороших дівчат», наче мелодії Шопена, – з нотками ностальгії і приреченості. Світ чомусь такий. Як доводить історія з життя Станіслава Лема, від «божевілля в ньому – від туги, такої самої незмірної, як усесвіт» – може врятувати писання. 

Що вражає в цих розповідях? Рух. З оповідання в оповідання. Просто і закономірно. Постійний неквапливий рух кудись, у пошуках чогось, чи може, – себе. Рухома гармонія витончених тіл і постійне бажання повернутися туди, куди нема вороття. Рух днів, місяців, років, рух небесних світил над головою людини, рух думок, вражень, почуттів – це той містичний поїзд, який ніде не зупиняється, але, водночас, спізнюється. Одного разу він несподівано зупиниться і потрібно бути готовим вистрибнути з вагону і бігти крізь вечірні сутінки, щоб нарешті потрапити в місто, яке ти вже не зможеш упізнати. «Десь там, у глибині, під купою попелу» ще тліє почуття до цього периферійного світу і, щоб відтворити в собі його подих, ти мусиш зосереджено заглибитись в динаміку авторської уяви, від першої до останньої сторінки.

Буквоїд , Світлана Бреславська, 24.03.2020