ЗМІ

 Ґабріель Ґарсія Маркес — людина в літературі ХХ сторіччя особлива. У своїх художніх текстах він поєднував реальність і фантазію (і за цей магічний реалізм був відзначений Нобелівською премією в 1982 році), але також він працював журналістом. Але про що і як він писав у статтях і колонках?

«Видавництво Анетти Антоненко» готує до друку його тексти для газет і журналів, об’єднаних у збірку «Скандал сторіччя». «Куфер» публікує одну з цих колонок — і сподівається невдовзі прочитати всю книжку, яку презентують у Львові на 26 Book Forum.

Гаразд, поговорімо про літературу

Хорхе Луїс Борхес в одному старому інтерв’ю сказав, що проблемою тодішніх молодих письменників було те, що в момент писання вони думали про успіх чи провал. Натомість він, коли починав, думав лиш про те, аби писати для самого себе. «Коли в 1923 році я опублікував свою першу книжку, – розповідав він, – то сказав надрукувати триста примірників і роздав їх своїм друзям, окрім ста примірників, які відніс в журнал ”Носотрос”». Один із редакторів видання, Альфредо Б’янчі, перелякано глянув на Борхеса і запитав:

«Ви хочете, щоб я продав усі ці книжки?» «Звісно, що ні, – відповів йому Борхес, – я, попри те, що написав їх, не цілком божевільний».

Певна річ, автор інтерв’ю Алекс Х. Сісман, який тоді був перуанським студентом в Лондоні, на берегах розповів, що Борхес порадив Б’янчі класти екземпляри книжки в кишені пальт, що їх лишали на вішаках в їхніх офісах, і так вони добились того, що були опубліковані кілька критичних заміток.

Думаючи про цей епізод, я згадав інший, можливо, надто відомий, коли дружина вже відомого американського письменника Шервуда Андерсона наткнулася на молодого Вільяма Фолкнера, який писав щось олівцем на папері, притуленому до старої тачки. «Що ви пишете?» – запитала вона. Фолкнер, не піднімаючи голови, відповів: «Роман». Пані Андерсон тільки спромоглася вигукнути: «Боже мій!» Утім через кілька днів Шервуд Андерсон прислав її сказати молодому Фолкнеру, що він готовий віднести його роман видавцеві за єдиної умови: що він не муситиме його читати. Тією книжкою, мабуть, був «Soldier’s Pay», опублікований в 1926 році (тобто через три роки після першої книжки Борхеса), і Фолкнер опублікував ще чотири перед тим, як його стали вважати відомим автором, чиї книжки видавці приймали без численних повернень. Сам Фолкнер якось заявив, що після цих п’яти перших книжок був змушений написати сенсаційний роман, оскільки попередні не принесли йому грошей, достатніх для того, щоби прогодувати родину. Цією вимушеною книжкою був роман «Святилище», і варто на це вказати, бо це дуже добре показує, яке у Фолкнера було уявлення про сенсаційний роман.

Я згадав про ці епізоди у починах великих письменників у ході майже чотиригодинної розмови, яку я вчора мав із Роном Шеппардом, літературним редактором журналу «Тайм», який готує розвідку про літературу Латинської Америки. Мене у цьому інтерв’ю потішили дві речі. Перша та, що Шеппард сам говорив і мене змушував говорити тільки про літературу і показав – без найменшого прояву інтелектуального снобізму, – що дуже добре знає, що це таке. Друга та, що він дуже уважно прочитав усі мої книжки, дуже добре їх вивчив, не тільки кожну окремо, але й в сукупності, а ще завдав собі тяжкого труду прочитати численні мої інтерв’ю, аби не повторювати тих самих запитань, які ставлять завжди. Останнє привабило мене не стільки тим, що полестило моєму марнославству (усе-таки, це те, чого не можна і не треба виключати, коли розмовляєш з будь-яким письменником, навіть із такими, які здаються найскромнішими), а тим, що дало мені змогу краще пояснити, з огляду на власний досвід, мої особисті уявлення про ремесло писання.

Кожен письменник, в якого беруть інтерв’ю, одразу ж виявляє (через якийсь дрібний промах), що інтерв’юер не читав книжку, про яку йде мова, і з того моменту, і, можливо, так, що інший цього не помічає, ставить його в невигідне становище.

Натомість я зберігаю дуже приємний спогад про дуже молодого іспанського журналіста, який узяв у мене дуже детальне інтерв’ю про моє життя, гадаючи, що я є автором пісні про жовтих метеликів, яка тоді звучала повсюди, але не мав найменшого поняття про те, що та музика була породженням книжки, яку написав саме я.

Шеппард не поставив жодного конкретного питання, не використовував магнітофона, тільки час від часу робив дуже короткі помітки в шкільному зошиті, йому було байдуже, якими відзнаками мене нагородили тепер чи раніше, він не намагався дізнатися, яким є призначення письменника, чи скільки книжок я продав і скільки грошей заробив. Я не буду робити узагальнення нашої розмови, бо все, про що в ній говорилося, належить тепер йому, а не мені. Однак я не зміг опертися спокусі вказати на цей факт, як на обнадійливу подію в каламутному потоці мого нинішнього приватного життя, де я тільки те й роблю, що кілька разів на день відповідаю на ті самі питання, які мають завжди ті самі відповіді. Ба навіть гірше: на ті самі питання, які щодня мають все менше спільного з моїм ремеслом письменника. Натомість Шеппард, так само природно, як дихав, рухався, не натикаючись на найтемніші таємниці літературного творення, і коли він попрощався, мене переповнювала ностальгія за часами, коли життя було простішим і можна було досхочу говорити годинами ні про що інше, як літературу.

Проте ніщо з того, про що ми говорили, не запало мені в душу так, як фраза Борхеса: «Тепер письменники думають про провал чи успіх». Так чи сяк, те саме я казав стільком молодим письменникам, яких стрічаю по світах. На щастя, я не бачив, щоби всі вони намагались закінчити роман як-небудь, аби встигнути на конкурс. Я бачив, як вони падають в безодню деморалізації через неприязну критику або через те, що їхні рукописи не приймає видавництво. Одного разу я почув, як Маріо Варґас Льйоса сказав фразу, яка попервах збила мене з пантелику:

«У мить, коли він сідає писати, кожен письменник вирішує, буде він добрим письменником чи поганим письменником».

Проте через декілька років у мій дім в Мексиці приїхав двадцятитрирічний хлопець, який шість місяців тому опублікував свій перший роман і того вечора почувався переможцем, бо щойно вручив видавцеві свій другий роман. Я пояснив йому своє замішання через поспіх, з яким він здійснює свою скороспілу кар’єру, і він відповів, з цинізмом, який я досі хочу згадувати як мимовільний: «Це ти мусиш багато думати перед тим, як писати, бо всі на світі чекають, що ти напишеш. Натомість я можу писати дуже швидко, бо мене читає мало людей». Тоді я зрозумів, як сліпуче одкровення, фразу Варґаса Льйоси: той хлопець вирішив бути поганим письменником, яким насправді був, доки не дістав добру роботу у фірмі вживаних автомобілів і більше не марнував час на писання. Зате – думаю я тепер – його доля, можливо, була б іншою, якби перед тим, як навчитися писати, він навчився говорити про літературу. В наші дні модною є фраза: «Хочемо менше дій, а більше слів». Звісно, це фраза, в якій багато політичного лукавства. Але вона годиться також письменникам.

Кілька місяців тому я сказав Хомі Ґарсії Аскоту, що

єдине, що краще за музику – це говорити про музику,

і вчора ввечері був готовий сказати те саме про літературу. Та потім обміркував це ретельніше. Насправді єдине, що є краще, ніж говорити про літературу, це робити її добре.

9 лютого 1983 року, «Ель Паїс», Мадрид

Также стоит проверить этот онлайн календарь периодов , который представляет дни месяца в простой для понимания календарь с вашим периодом и днями овуляции.

Куфер, 09.09.2019