ЗМІ

Серед усіх можливих способів протистояння самотності найбільш ефективний – читання. Хоче того читач чи ні, але тієї миті, коли розгортає книжку, його самотність – так само, як і біди й радості, печалі – витісняються самотністю, бідами й радостями героїв. У читанні ми перестаємо існувати самі по собі, бо починаємо співіснувати разом із героями. Найкращий симбіоз складається у випадку, коли книжкові страждання й біди, так само, як перемоги й звитяги, суголосні нашим особистим падінням і злетам.

Отож, сьогодні – три книжки, герої яких протистоять самотності. І в їхньому арсеналі – не лише книжки, а також романтична любов, дружній секс і надмір їжі.

Їжа як втеча від самотності: чи справді люди їдять для того, щоб жити, а живуть для того, щоб їсти?

Паоло Россі. Їсти. Потреба, бажання, одержимість. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, Київ: Ніка-Центр. – 2018.

Переклад із італійської Любові Котляр.

 

Із кимось кашу можна зварити, а з кимось – ні. Хтось комусь родич – сьома вода на киселі. А хтось живе, як вареник у маслі.

Якщо підрахувати, то понад половина образних висловів, порівнянь, фразеологізмів так чи інакше стосується їжі. Це твердження справедливе не лише щодо мови української. Воно спрацьовує для всіх мов. І для всіх культур. Бо й досі достеменно невідомо, чи людина їсть для того, щоб жити, чи живе для того, щоб їсти.

Італійський філософ Паоло Россіні пише про їжу. Але не про їжу в її кулінарному, історичному чи функціональному значенні, а про їжу як про явище, що перебуває на межі природи й культури: для того, щоб вижити, людина має їсти. Але саме завдяки їжі людина розбудовує свій культурний (і національний) простір. Чим пишається кожна нація? Правильно, національною кухнею! При тому активно доводячи, що була першою у відкритті тієї чи іншої страви. Ви ж теж не сумніваєтеся у тому, що найсмачніший борщ варять саме українці? І що кров’яна ковбаса – споконвічна страва української кухні, якою нема чого гидувати. Хоча при тому навряд чи зможете покласти до рота личинку, яка вважають за неабиякий делікатес африканці?

Про їжу не просто сперечаються. Завдяки ній самостверджуються. Ідентифікують себе. Роблять кар’єри. Розбудовують ідеології. Роблять нації щасливими або нещасними.

Якщо їжі бракує, за неї ведуться війни. Якщо їжі надмір, у ній починають обмежувати.

Паоло Россі розглядає соціальні устрої, релігійні обряди й психічні захворювання саме через призму їжі. Як і чому виник піст? Чому люди добровільно обмежують себе у їжі? Що таке анорексія і булімія? Чому людина шукає розраду в їжі? Звідки ростуть ноги у звички "заїдати" горе чи поганий настрій? Чому ми ходимо у ресторани і платимо втридорога за страви, які могли би приготувати вдома? Чи справді шлях до чоловічого серця лежить через шлунок? Яким чином в людському мозку закодовується й генетично передається страх померти голодною смертю. Останнє – особливо актуальне для нас, як нації, що пережила не один голодомор. Насправді чимало країн у різні часи пережили голод. Кожній країні і кожній історії нищення голодом Паоло Россі приділяє усього кілька абзаців. Але загальна картина – вражає. Так само, як і історії голодних страйків. І приклади голодування окремих людей, які у такий спосіб у різні часи намагалися привернути увагу до своєї позиції. Чому люди роблять голодування (смертельно небезпечний інструмент) своїм маніфестом? І чому безжальні диктатори й режими не можуть ігнорувати голодувальників, які наспавді нічого не роблять – просто не їдять?

"Їсти" Паоло Россі – добротно виписаний нон-фікшн. Текст структуровано на розділи, кожен із яких присвячено окремому питанню їжі. Усе нецікаве – можна пропустити без шкоди для розуміння подальшого тексту. Але нецікавого там насправді немає.

Читається легко. Але будьте обережні: ви не зможете більше дивитися на їжу як просто на їжу. Вона набуде для вас статусу культурного феномену і панацеї від багатьох бід.

Нерекомендовано читати і їсти одночасно. Справді небезпечно.

INSIDER, Аліна Акуленко, 31.08.2018