ЗМІ

Людина – істота вигадлива: більшість із того, що стається з нами, насправді із нами не стається, а відбувається у нас у голові. Мозку для натхненної розбудови багатоповерхових логічних конструкцій зазвичай достатньо кількох незначущих подій.

"Я подумав чи подумала, що він подумав чи подумала" – універсальна і перевірена роками формула, на якій постала не одна життєва драма і виник не один художній сюжет.

Отож, три різні книжки, в яких ілюзія – своєрідний рушій сюжету, цивілізаційного поступу й сповнених страждань особистих трагедій,.

Тимофій Гаврилів. Червнева злива. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2018.

Наші спогади – викривлене дзеркало минулого. Ми пам’ятаємо саме те і саме так, як нам хочеться пам’ятати й згадувати. Така собі самоомана із терапевтичною метою: бодай у спогадах створити життя, як його хотілося б прожити, а не так, яким воно насправді прожилося.

"Черевнева злива" Тимофія Гавриліва – це роман. Але майстерно складений із семи, на перший погляд, не пов’язаних поміж собою новел, які насправді пов’язані – чуттєвістю, щемом і щирою тугою за тим, що було, та минулося.

Якщо винести за дужки надмірний драматизм, який аж ллється через вінця практично кожного рядка, залишаться голі й правдиві емоції, які переживав кожен із нас – і переживав не раз, і не двічі. "Була одна дівчинка, мені симпатична …[…]… Я дав їй почитати Хемінгуея. Ми покидали разом шкільне подвір’я і йшли, взявшись за руку. Доки одного вересня вона не з’явилася на лінійці. Її не було на заняттях ні через день, ні через місяць. Щоразу, коли я їй телефонував, у слухавці діялось одне й те ж: довгі гудки, що змінювалися на короткі, наче їм уривався терпець …[…]…Згодом я довідався, що її батьки виїхали на Північ. Отак просто взяли і виїхали – їх зовсім не хвилювали ні мої, ні її почуття. Могли б бодай поцікавитися. Я був у розпачі. Невже вона все знала, нічого мені не сказавши?"

Власне, ось це "невже", "якби", "якщо" – умовності, які на практиці нічого не змінюють, але так багато важать у розбудові нашого власного уявлення про те, як могли би скластися події, якби вони не склалися так, як у результаті склалися, – втрамбовують у голові ту дивовижну внутрішню колію, в котру ми добровільно заганяємо минуле і змушуємо мозок день за днем, тиждень на тижнем, місяць за місяцем ходити колами, як той віслюк у штольні, якому не судилося ніколи побачити світло, інший маршрут чи життєві перспективи. Лише вічне бездумне коло, яке веде в нікуди. Який сенс у згадуванні в ім’я постійного згадування? Питання майже риторичне.

Утім, Тимофій Гаврилів не просто ретроінспектує минуле, яке вже не змінити. Він відшуковує у ньому факти, які в дорослому віці видаються зовсім іншими, ніж коли ми були малими. Чому батьки розлучилися? Чому мама ніколи не вийшла заміж? Як бути, коли дружите з дитинства, а тоді запали на одну дівчину? А тоді – твій друг, ще ніби й друг, але вже трохи – олігарх, і ваші стежки ніби й перетинаються, а ніби й ні? Зрештою, коли саме ти починаєш бути дорослим? Чи можна брехати в ім’я спасіння? Чи можна сподіватися на любов, коли знаєш, що помираєш? Що таке злочин? І що таке кара?

Цим риторичним і пронизливим запитанням насправді не бракує кінця-краю, так само, як текстам Гавриліва не бракує певного аж юнацького максималізму і не зіпсованої гірким досвідом віри у те, що все буде добре. Колись та буде. Бо не може ж увесь час бути погано і без натяку на світло в кінці безпросвітного тунелю. Зрештою, має початися ось той час, коли ти почнеш жити по-справжньому, довго й щасливо, а все минуле – лишиться в минулому. Навіть більше: його можна буде почати в думках переписувати. Не все й не одразу, але потроху. Щоб скидалося на правду. А років за двадцять уже ніхто й не згадає, як насправді усе було. Хоча, "найгірше – брехня. Нескінченна брехня, в яку примушують вірити – дурманом, ошуканством, погрозами…[…]…Ми занапастили нашу молодість у святій вірі, що два-три роки і все буде по-іншому, докорінно зміниться, ми житимемо у вільному і справедливому суспільстві. Якщо не можеш змінити життя суспільства, зміни своє власне…"

Зміни ж у житті починаються з любові. І власне, її пошуками – вічної, справжньої, такої, щоб дихати в унісон і померти в один день, також пронизані усі новели. "Черевнева злива" – це також своєрідний літопис численних любовей, які відбулися, і яким відбутися не судилося. Любовей глобальних, всеосяжних, таких, що їм замало місяця у людського серці. І любовей маленьких, буденних, незначних, які цементують наші звички і схильності. А також не любовей, а так, випадкових зв’язків, із яких випадково народжуються випадкові діти, яким потім доводиться із подивом роззиратися навкруги: а хтось мене у цьому світі любить? Ну, хоча б випадково?

Новели Тимофія Гавриліва подеколи аж за край драматизовані і гіпертрофовано емоційні, але це додає їм сили й шарму. Для того, щоб розгледіти оману, доводиться інколи згущувати фарби. Щоб розібратися в собі теперішньому треба висповідати себе колишнього. Зняти зі спогадів штучні нашарування. Вилущити правду. Бути чесним із собою тут і зараз. Щоб жити далі. Усупереч усім трагедіям, які у які вдалося вплутатися за життя. А про глибину трагедій і життєвого розпачу постійно нагадуватимуть деталі. Бо неможливо забути, як загонисто, нестямно й відчайдушно грає сліпий жебрак-акордеоніст, чиє життя перекреслив Чорнобиль, а батьки витратили на його лікування усі кошти і опустили руки, або як у відчаї й розпачі біжить жінка – біжить не сама, а разом із дівчинкою, яка ще не народилася….

"Черевнева злива" Тимофія Гавриліва – незамінний роман для охочих трохи посумувати. Але це буде світлий сум і терпкий щем. Після якого захочеться жити далі і стати трошки кращим. Навряд чи варто брати роман із собою на пляж, але однозначно варто читати увечері перед сном. Можливо, знадобляться носові хустинки. Але не бійтеся плакати – сльози вимивають із душі емоції, що вже своє віджили. І розчиняють непотрібні більше ілюзії.

INSIDER, Аліна Акуленко, 09.08.2018