ЗМІ

“Видавництво Анетти Антоненко” випустило в світ роман “Жуль” француза Дідьє ван Ковеларта. Він про собаку, який допомагає: сліпій жінці віднайти своє кохання, нещасливому сирійцю – промоутера для своїх наукових винаходів, а прагматичній лесбійці – цікавий проект на мільйони доларів. 

Переклав цей роман багатогранний культурний діяч Іван Рябчій.   

Читаючи цей роман, поринаєш у світле дитинство й спогади про улюблені мультфільми про вірних псів-друзів. Пригадується також відомий  серіал “Комісар Рекс”.  Не знаю, чи бачив француз Дідьє ван Ковеларт це все у власних дитячих літах по телебаченню, але зачепити юнацькі спогади своїм романом йому цілковито вдалося. Як ви вже здогадалися, Жуль – це собака-лабрадор, поводир для сліпих. І тут далі трохи тексту про сам роман. Сім років Жуль водив сліпу художницю і дикторку Алісу Гальєн. Допомагав їй у всьому. І тут чудо: жінка після операції прозріла, а пес став депресувати. Сексуальна та приваблива Аліса здала собаку у Французьку федерацію товариств собак-поводирів, але з новим господарем Жуль не ужився, старий полковник Жуар почав бити собаку, Жуль втік шукати свою колишню господарку Алісу. Собаці у цьому допоміг винахідник-перекладач Зібал де Фреж, який одного разу випустив з клітки собаку й захистив Алісу. Пройшовши через карколомні пригоди, Жуль привів Алісі коханого, а собі повернув господиню, але з часом занудився, й почав допомагати маленьку Оскару, який страждав на епілепсію. У сліпої Аліси була коханка Фред, і все б нічого, ця лесбійська пара, може, й одружилася б, але її розбавив тандем пса і колишнього продавця цукерок, пана Макарона, саме так Аліса називала свого рятівника Зібала.

Що французькому письменнику Дідьє ван Ковеларту (в російському варіанті його прізвище Ковелер) вдалося, то це написати добру книжку. За формою вона дуалістична. Оповідачі у ній чергуються, спочатку говорить незряча Аліса, а потім зрячий Зібал.  Герої у романі долають коло труднощі, як у колесі Сансари, і приходять до оптимальних варіантів співіснування один із одним. Доброта цієї книжки обумовлена її чуйним, ласкавим, ніжним ставленням до тварин, чого так бракує нам, українцям. У романі тварина, непроста тварина, прирівняна до людини. Читаючи “Жуля”, забуваєш, що це пес, ловиш себе на думці, що для головної героїні це вже не пес, а десь молодший брат чи найліпший чотирилапий друг, кращий навіть за деяких людей, з яким прожито відтинок життя. І якось знову, хоч-не-хоч поринаєш у світ дитинства, пригадуєш старий-добрий-забутий-презабутий радянський мультик “Бобик у гостях в Барбоса” із знаменитою на весь Союз пісенькою “Людина песику друг”. У цьому мультику пес мріє про те, щоб господар йому служив і навпаки. Щось подібне повторюється і в романі “Жуль” із науковцем-винахідником.

Хто б ще, якби не європейці, писали про псів-поводирів! Хто б, як не європейці, розповідали у художній формі нам, українцям, як потрібно ставитися до братів наших менших! До собак-поводирів, зокрема.  У нашій відсталій, убогій країні до собак й загалом тварин ставлення чисто утилітарно-прагматичне: це або м’ясо, або забавка для садистів, або обслуговуючий персонал. Але це один аспект. Інший аспект такий, що в Україні, за словами   координаторки руху #FightForRight Юлії Сачук, нема жодного центру із підготовки собак-поводирів. Та й згадують про цю проблему лише у зв’язку з якимись скандалами. Недавній випадок у метро із незрячим масажистом-реабілітологом Анатолієм Варфоломеєвим це яскраво посвідчує. Детальніше про це можна почитати на сайті Радіо Свобода у матеріалі “Собаки-поводирі «без документів»: що в Україні роблять для мобільності незрячих людей? ”.

Любов і турбота про тварин – одна з позитивних та необхідних характеристик функціонування як окремого соціуму й держави, так і окремої людини в ній. Це своєрідний лакмусовий папірець, барометр здорового суспільства, у якому панують закони й злагода. У європейських країнах є закони, які захищають права тварин, є поліція тварин, громадяни ЄС платять спеціальний податок на тварин (зокрема і собак), приблизно 200 євро на рік. Для тварин влаштовані усі комфортні умови життя, про них дбають та піклуються, вони регулярно проходять обстеження та отримують медикаменти, потрібне лікування, збалансоване харчування. Пси-поводирі взагалі на особливому рахунку. У Франції існує ціле товариство, яке опікується, тренує, навчає собак, які в подальшому служать незрячим людям.  В Україні про таке можна лише помріяти, адже як люди в цій країні залишені напризволяще, так і собаки.

Резюмувати хочеться позитивом. Про те, що це хороший роман, який варто читати як дітям, так і дорослим,  я вже сказав. І хочеться наприкінці сказати  мудрими вустами й думками одного з персонажів роману “Жуль” про специфічну психологію тварин, хотілося б, аби пси й люди знаходили порозуміння один з одним.

“Є  тілький один головний принцип: наше щире бажання спілкуватись утворює ментальний зв’язок. Тварини ж тільки на це й чекають – і миттю вловлюють ваш настрій. Бачте, єдина їхня проблема: це бути правильно зрозумілим. І якщо ми їх не розуміємо, то вони розцінюють це як вияв ворожого ставлення або покарання. Саме це лежить в основі шістдесяти відсотків непорозумінь. Решту тридцять спричиняє смуток їхніх власників – тварини ніби всотують його, і він спотворює їхню поведінку. Та в обох випадках справа в агресії й моральному виснаженні ”.

Літературний журнал СТОС, Яр ЛЕВЧУК, 02.04.2018