“Потрібно протиставляти цьому світу щось більше, ніж говоріння чи позy”

Нова книга письменника Любка Дереша “Спустошення“, що нещодавно вийшла у “Видавництві Анетти Антоненко“, стала однією з головних подій цьогорічного Форуму видавців у Львові. Напередодні від‘їзду на форум, Любко поспілкувався з нами про трансцендентність, культурні процеси та свою нову книгу.

Ще кілька років тому ти був не дуже публічним письменником. З чим пов’язана твоя висока медійність зараз?

Після мого від’їзду в Єгипет, де я рік майже прожив і переосмислив для себе якісь принципові речі, я зрозумів певний свій посил, з яким я хочу жити, який мені пояснює, для чого я пишу, і який мені пояснює, для кого і про що я пишу. До 2010-11 року, до поїздки в Єгипет, я писав скоріше по інерції. Коли я написав перші ці книжки і до мене прийшла популярність, я не дуже розумів, для чого вона, і чи потрібно воно мені. Тобто, стан цілком підлітковий. Коли я відчув, що дорослішаю, а розуміння не прибавлювалось, з`явився розрив між дозріваючим тілом і незрілим відчуттям себе в суспільстві, себе в культурі. Я не можу сказати, що я зараз себе чітко бачу в культурі — це процес, але зараз я розумію, для чого мені спілкуватися і що я хочу сказати, які транслювати сенси.

Які саме це сенси?

По-хорошому завдання літератури — це звертатися до глибоких рівнів людини. Навіть якщо на позір текст є простим і стосується якоїсь абсолютної буденності, хороший текст завжди говорить про світ в цілому, про цілісну реальність. Мені важливо було дістатись до своїх глибинних основ, і я зрозумів як багато втрачають ті люди, які нехтують шансом долучитися до культури, тобто почати більш серйозно її сприймати. Культура може мати ігровий характер, жартувати, блазнювати, але всі ці блазнювання і жарти відбуваються на дуже серйозній території. Важливо зрозуміти, що це за територія, що означає бути людиною. Я не хочу, щоб моє життя пройшло легковажно. Я хочу зануритися до кінця в розуміння світу і себе. Я отримую в цьому процесі відчуття наростаючого змісту. Він не руйнується, не розпадається на фрагменти, а навпаки — я відчуваю, що стаю більш цілісним. В цьому стані я відчуваю, що страх перед життям зникає. В кінцевому результаті і смерть як така перестає бути загрозою, а мислиться як природній рух далі. Про ці речи говорять всі добрі книжки, вся хороша література.

Чи не вважаєш ти, що все стало надто серйозно? Речі, які раніше могли сприйматись якоюсь культурною грою, зараз зчитуються буквально та в політичних цілях мають деструктивні для культури конотації. Можливо, нам навпаки не треба бути дуже серйозними?

Ти також маєш рацію, це схоже на айкідо — десь треба напружитись, а десь треба розслабитись. Йдеться взагалі про те, що сама система ваг в нашому інтелекті стала дуже розбалансованою. Дуже багато вторинних речей виносяться на перший план. В цілому, в людей зараз порушена здатність самостійно перетравлювати реальність. Ми ніби в реанімації на підтриманні — тут фермент крапнули такий, тут інший фермент. І воно ніби травиться, але не заторкує нас справжніх. Ми захоронили себе під масками. Можна спокійно відмовитися від усього цього вдаваного інтелектуалізму і “духовних скреп”. Заради справжності варто обмежитися тим, що тобі дійсно дано, в чому ти не сумніваєшся, і прийняти себе в тому просторі, який тобі відведений. В якийсь момент я зрозумів, що не прорвуся в високу літературу, тому зараз намагаюся віднайти ту основу, де я релевантний собі, де я не заграюся в ігри. Коли я віднаходжу контакт з собою, то відразу ж з’являються цінності. І вони необов’язково повинні бути одразу цінностями титана духу — врятувати все людство на всі часи. Спочатку ти просто вирішуєш свої дрібні питання, але робиш це чесно, і від того відчуваєш сатисфакцію. Маленька чесність породжує в тобі крихту гідності. В інтелектуальному плані трапляється те саме — ти чесно намагаєшся осягнути цей світ, наскільки ти можеш. Цей процес пошуку себе справжнього значно цінніший, ніж розмахування гаслами, які у всіх на слуху. Мабуть, я говорю про мислення, яке ми втрачаємо і про мислення, яке ми можемо віднайти.

Але ж зараз всі говорять про пост-правду, коли наша реальність формується всередині наших персоналізованих filter bubbles. В такому разі “бути собою” означає ніколи не ставити під сумнів свій світогляд.

Це власне те, як я жив до Єгипту, й те, від чого я почав відмовлятися, коли переосмислив для себе картину світу. Важливим моментом цієї чесності має бути мета. Моя мета — ділитися натхненням, яке я здобув, і розумінням єдності усіх деталей світу. Тому мені й важливо брати участь в програмах на кшталт проекту з розвитку ООН в Україні.

Те, про що ти говориш, це дуже індивідуальні речі. Але ж якщо ми візьмемо масштаби програм ООН, то це якраз про “врятувати все людство на всі часи”. Тож з точки зору цілей все одно повинен бути якийсь “мастерплан”.

В моєму розумінні людська істота не є цілісною без духовної, трансцендентної складової. Про це говорив Юнг, багато філософів, психоаналітиків. Якщо ми цей момент забираємо, ми замикаємося в свій “бабл”. Ця функція трансцендентного, якщо ми прислухаємося до неї, робить нас в хорошому сенсі своїми заручниками. З одного боку, ми перестаємо належати собі, тому що перед нами відкривається щось більше. З іншого боку, це колосальний виклик. Трансцендентне і духовне, яке є сьогодні в світі, сильно відрізняється від того, що було на початку минулого століття, але від цього потреби людини не змінилися. Я переконаний, що людям дуже важливо цей вектор утримувати в фокусі, на нього наростають всі інші речі. На відміну від егоїзму, трансцендентність штовхає нас назовні, зберігаючи індивідуальність.

Коли ми думаємо, що, задовольняючи своє его, ми розширюємо свою свободу, в якийсь момент ми опиняємось в наглухо замкненому світі, де плоди нашої свободи повністю зв’язали нас по руках і ногах. І навпаки, коли ми начебто починаємо віддавати себе поклику трансцендентного, з*являється відчуття, що ти виграєш. Цей виклик може бути формалізований в виді якоїсь духовної традиції, в багатьох людей він не має інституції, тож вони шукають його в філософських працях, художній літературі, мистецтві, в езотериці. Важливо відчувати, що ти зробив все, що було в твоїх силах, аби рухатись на зустріч цьому поклику. На шляху можуть бути тактичні промахи, ти можеш вступити не в ті коаліції і альянси, але ти розумієш, що з точки зору більшої перспективи життя, ти виправиш ці помилки. Головне, що ти зберігаєш вектор на безкорисність.

Я стикнувся з такою тезою свого часу — “якщо людина не відчуває своєї неповноцінності, вона не може її по-справжньому здолати”. Ця фраза дещо виклична, тому що кожному відразу хочеться захиститися і сказати: “я нормальний, я ОК”. Та в якийсь момент ми можемо бути достатньо чесними з собою і визнати, що є певна внутрішня недостача. І далі це вже питання внутрішньої наполегливості.

Як в цей контекст вписана твоя нова книга “Спустошення”?

Вона є моєю достатньо щирою спробою відрефлексувати цю проговорену щойно ситуацію без готових рецептів чи оцінок. Природа людського пошуку — це свобода. Ніщо не може замінити в людині її власну ініціативу, бажання пройти цей шлях, розібратися зі своїми питаннями. Головний герой робить це зі своїми поразками. Я намагаюся сформувати через книгу таку ситуацію, де в читача би включалося мислення. Не те, що я його якось схиляю до певної позиції, це спроба проблематизації через чесні художні способи. Не вдаючись до ідеологій, маніфестів чи проповідей.

Книга описує події, які сталися в 2010-2011 роках і багато уваги приділено футурологам і футурології. Чи не вважаєш ти, що теперішня реальність — це великий фейл футурологів?

Це і є однією з центральних тем роману. Чому дія йду саме в 2010, а не в в 2020, скажемо? Я хотів показати, як ми конструюємо реальність в своїх очікуваннях, і як вона виявляється інакшою. Ця ситуація повторюється раз за разом на різні лади — в спілкуванні з людьми, в філософських пошуках, і, в тому числі, в науковому прогнозуванні. Я спробував дослідити механізм самообману чи ілюзії, яким ми йдемо. Ми живемо ажіотажем. “Все! Наступна світова війна, кінець світу, глобальна криза уже через два тижні!” Це певна потреба людини в переживанні глибоких емоцій, відчуття причетності до реальності цього світу. І книга про це — про пошук гостроти і про варіанти, якими вона здобувається.

Зараз реальність має стільки різних радикальних інтерпретацій, що часом здається, що відпала будь-яка потреба в художньому творі. Чи не здається тобі, що художня література якось вичерпала себе і треба зайнятись нон-фікшином?

Насправді природа художнього твору відрізняється від природи інформаційних повідомлень. Художня література не є спробою відобразити світ. Це абсолютно своя реальність, яка працює с певними позачасовими константами, які притаманні просто людському сприйняттю і буттю. Зовнішні характеристики цієї реальності можуть змінюватися — це може стосуватися форми подачі, жанру. Але система співвідношень не змінюється. Тому на нас однаково діють Шекспір, Чехов, Том Стоппард. Тобто вони однаково можуть викликати в нас відчуття піднесення, катарсису, переживання. Завдання літератури, як на мене, лежить в сфері цього катарсису.

Як проходила робота над книгою?

Я почав писати роман з 2014 року. Десь рік-півтора я його писав, а потім рік взагалі не чіпав, бо не знав, що з ним робити. Потім я тільки почав бачити головні лінії, яка історія є центральною, і позбувся всього зайвого. У “Спустошенні” йдеться про пошук справжнього в собі, про спробу породити зміст. Один з частих образів там — це образ Звіра. І там є певний персонаж, старий графолог, в якого є проблеми з алкоголізмом. Він розказує головному герою про Зону, яка дозволяє змінювати сценарії свого життя. Звір — це те, що древні греки називали “Фтор”, а Гайдеґґер називав Ніщо. Певна сила, яка роз’їдає реальність, забирає зміст. Головний герой бореться за зміст, за те, щоби віднайти ту основу, яка буде незнищенною. Фактично, це пошуки внутрішнього безсмертя на рівні змісту.

В піар-супроводі книги проскакувало слово “міленіал”. Зараз про покоління міленіалів кажуть, що вони, з одного боку, змінять світ, а з іншого, його зруйнують. Якщо відштовхуватись від поняття змісту, то міленіали виглядають таким собі поколінням без змісту, без загального наративу.

Я згоден. Це видно по хвилі хіпстерів, по тих культурних трендах, які зараз переважають, де акцент робиться на зовнішній формі подачі. Ті види інтелектуальних практик, які зараз є, дуже формальні. Ти вчишся краще заробляти гроші, краще соціалізуватися, розширяти свої інструменти комунікації зі світом. Але немає глибинної, ядерної філософії. Цей момент я також згадую в книзі — з одного боку світ іде в пост-індустріальну еру, але з іншого боку в його надрах продовжують жевріти дораціональні речі, пов’язані з неоязичництвом, різного гатунку конспірологією, сумнівною езотерикою. Речі, які в цілому носять псевдофундаментальний характер. Людина змішує різні рівні мислення, практики, постулати й припущення. Ці речі не обговорюються і носять дещо маргінальний характер — не кожний зізнається, що читає книжки про те, щоб здійснювати свої бажання.

Останні роки взагалі йде якийсь реванш дораціонального. Ми бачимо, як батальйон “Азов” поклоняється Перуну, наприклад.

Так, про це якраз і йдеться. Проблема в тому, що більшість із тих традицій, які представлені в світі, практично не мають трансцендентного коріння. Духовний досвід підміняється зовнішніми формами. Тому і є це гостре бажання екзистенційного досвіду, який принесе нові глибинні розуміння, є запотребованість на серйозну філософію, яка не буде примочкою в неприємних ситуаціях, а допоможе вибудувати внутрішній стержень. Це те, що я розглядаю як виклик цієї епохи.

А якою може бути ця нова філософія? Після Гайдеґґера нічого фундаментально нового в філософії не було створено. Що може заповнити цю лакуну? І хто це здатен зробити? Інтелектуали? Технократи?

Це поколіннєвий виклик. Однозначно не технократи, бо вони самі погано розуміють природу цієї кризи, яка зараз є. Я не маю однозначних відповідей щодо цієї філософії. Вона не повинна нести в собі ортодоксії, як це було раніше. Вся західна філософія тяжіє до правильного конструювання слів. Але повинна бути також ортопраксія — правильні вчинки, правильна життєва практика. Чому неактуальна зараз філософія — тому що потрібно протиставляти цьому світу щось більше, ніж говоріння чи позу. Ти повинен мати достатньо глибоку вкоріненість в відчуття трансцендентного, щоб цей світ тебе не пожирав кожен раз, коли ти відкриваєш фейсбук і читаєш там нові пости про те, що відбувається в світі і в нашій країні. В якомусь сенсі я б сказав, що ми потребуємо інтроверсії, яка допоможе відновити цінність спілкування з собою.

Bit.UA, Андрій Бобрикін, 18.09.2017