Тільки не плач: нова українська проза до Форуму видавців
Хіт цієї прозової осені настільки очевидний, що хоч-не-хоч потребує окремої розмови – "Інтернет" Сергія Жадана. А між тим, до Форуму видавці вирішили всуціль потішити сюжетною прозою. Люди люблять розказувати добрі історії. Люди люблять слухати добрі історії. Деякі з людей ще й вміють добрі історії писати.
Є наразі і суто літературно-стильова інтрига. 2010-і мають всі шанси увійти в історію української прози як «десятиліття неосентименталізму». Саме цей напрямок набирав оберти останні роки три-чотири, а вже 2017-го і поготів альтернативи не має. Злегка сльозлива нарочита щирість визначається довірливою інтонацією, простою мовою, ба інтимною. Психологічні конфлікти заступають історичні чи соціальні, навіть якщо стають їхньою основою. Нас змушують співпереживати героям – а нам то і не складно.
LB.ua оглядає новинки української художньої прози.
Дві книжки про хворобливі фантазії
Любко Дереш, «Спустошення» (Вид-во Анетти Антоненко)
Неперебірлива дидактична і страшенно тенденційна історія про чоловічу кризу середнього віку з очевидною мораллю і неочевидним еротизмом.
34-річний журналіст Федір Могила в день свого народження під час інтерв’ю з поп-зіркою зненацька усвідомлює, що його життя не має сенсу. (Сенс у сотвореному світі Дереша є за суттю вірою, – натякну я). Того ж вечора Могила знайомиться ще з двома людьми – бізнесменом Кармановим і юнкою Смирною. Тепер від них залежить його життя.
Смирна пропонує розлученому підранку тихе сімейне щастя – з пирогами, наркотою і пітним сексом. Вона – його кармічна половинка. Сцена з подорожами у минулі життя додається.
Карманов намагається здійснити когнітивну революцію. Для цього є першочергове завдання: створити нову мову – спілкування на рівні такої собі піктографіки, знаками котрої обрані і навчені обмінюються напряму (свідомість-до-свідомості) за допомогою спеціального цереброшолома. Коротше: Лем плюс Стругацькі плюс «забагато трави».
Між цими двома тепер Могилі обирати.
Герої Дереша – не люди в принципі, їм не треба бути емоційно переконливими, психологічно достовірними. Вони всі тут – скажу так, суб’єктивовані інстанції віри.Віри в поступ (Карманов). Віри містичної (Смирна). Віри втраченої (Могила). А як звернути на говорящі імена, то точно читаємо не роман, а маніфест про кризу віри в модерному суспільстві. І повз пролітає сумний жупел Рона Габарда. Склався твір про техніки символічної маніпуляції людськими бажаннями, котрий на тих же маніпуляціях і ґрунтується.
Триває 2011-й, і все в романі живе передчуттям останньої катастрофи. Це не передбачення. Це сюжетна необхідність. Щоб ідея Дерешевої когнітивної революції звучала переконливо, тлом для неї має бути повний інтелектуальний колапс. Палкі-копалкі колись знову будуть в ціні, і це колись в «Спустошенні» треба наблизити – через особистісну кризу героя, через політичну кризу в країні, через глобальну комунікативну кризу. Але на питання, чи проявляється людина в моральній відповідальності за дію чи безпосередньо в дії, у Дереша відповіді немає.
Коли один одного не чують, навіть начепивши на себе телепатичний шолом, залишається говорити до того, хто чує «по дефолту». І не відповідає ніколи, до речі. Віра в світі Дереша, який би вигляд на часі вона не набирала, то завжди – самотність. Якщо сенс буття – це віра, в віра – це самотність… Висновки, чи є в романі щасливий фінал (чи якійсь притомний фінал взагалі), зробіть самі.
Лівий берег, Галина Улюра, 06.09.2017
