ЗМІ

АМЕБА друкує уривок з ще не опублікованого роману Любка Дереша «Спустошення», наданий нам особисто письменником.

Роман писався впродовж майже трьох років. Це химерна суміш раннього Дереша, з його потягом до брутальності та насильства, зі зрілою спробою зрозуміти призначення болю і страху в житті людини. Головний герой, Федір Могила — тележурналіст, розчарований у власному покликанні, намагається віднайти себе, стаючи на непевну стезю езотеричних знань і практик, що небезпечним чином переплітаються з політичним життям країни. Особисте любовне фіаско і бажання добути з себе бодай трохи щирості попадають у несподіваний резонанс із пульсом часу — технології управління свідомістю, проекти наддержави і нової цивілізації, інтелектуальні війни між «онтологічними зграями» змішуються в образ нової темної орди, котра жене своїх коней на столиці старого світу.

«Спустошення» вийде у вересні цього року у «Видавництві Анетти Антоненко», над обкладинкою та ілюстраціями до роману працював художник Вадим Карасьов.

Любко Дереш

— Buona sera, seniorita. Quadro bigletti di andata per Mestre, per favore, — італійські слова злітали з мого язика легко і природно — так, наче я завжди говорив цією мовою, хоча це, мабуть, і є весь мій лексичний мінімум. Молода дівчина-касир, розпашіла від важкої нічної задухи, у розстібнутій сорочці, з якої ледь не вискакують її перса, глянула на мене і її погляд на мить завмер — я відчув, як між нами проскочила іскра. Мені стало все зрозуміло — що між нами б відбулося, якби вона не була білетеркою, а я не був туристом у черзі, котрого ззаду підпирають сотні інших.

Однак дівчина одразу ж відвела погляд.

— Per favore, — каже вона і, коли перекладає мені в долоню квиток та здачу — ваговиті металеві євро, — її рука ледь відчутно торкається моєї і мене пробиває її іскрою, її струмом.

Калатає серце, коли я відходжу від каси — але не через збудження, а через страх. Ця мікроскопічна сцена, котрою мене вітає Венеція, раптом стає для мене прелюдією до всього, що має відбутися далі. Я відчуваю, як місто, немов жива істота, щось шепоче мені просто у вухо, нависає наді мною, огортає мене і хоче зробити своїм. Я вже зрозумів, у чому буде полягати моє головне випробування — Венеція захоче випробувати мене на солодощі особливого ґатунку. Нічого не кажучи, я лиш міцніше притискаю до себе Смирну. З глумливим усміхом я дивлюся на заманливі плакати, яскраві вогники, що переливаються у маслянисто-чорних водах каналу.

— Схоже на труп улюбленої бабусі в костюмчику із секс-шопу, — кажу я, курячи поруч з Аркадієм перед тим, як сісти в автобус.

— Дійсно, — згоджується Чапа і принюхується. — Повітря пахне пудрою до обличчя. Вам також?

Я мовчки стискаю руку Смирни. Схоже, я справді пройшов якийсь внутрішній рубікон. Можливо, я врешті визрів у наших стосунках, і тепер маю силу битися з пітьмою?

— Свобода і культура, — проголошує Курце, сидячи в автобусі, котрий безшумно везе нас у Местре. Вона задоволена — вона у себе вдома.

— Ну що, можемо випити ще якоїсь кави? — запропонував Аркадій.

— Так, давайте ще десь трохи посидимо, — просить Смирна.

В готелі, кинувши речі, ми зустрілися в ресторані, де на жаль, крім шипучого вина, крекерів і соломки з сіллю о цій порі більше нічого не виявилось. Намагаючись заглушити голод вином, ми пожадливо випили по кілька келихів «дуже домашнього» і «дуже молодого» «фрізанте», поки я не відчув себе геть п’яним. Смирна, вочевидь, теж добряче перебрала — її понесло і вона стала розповідати Аркадієві історії зі свого троєщинського дитинства. Відчуваючи, що моя дружба з Аркадієм мені зараз дорожча, ніж її зізнання про школу малювання, я став натякати, що нам уже пора.

— Щось дуже спати вже хочеться, — озвався я. І хоча Смирна пропонувала ще трохи посидіти, я тягнув її у номер. Мені було незручно перед Аркадієм і я хотів чимшвидше щезнути з його очей.

Ідучи в номер з нею під руку і намагаючись притишити її спроби вигукувати щось експресивне у тихому коридорі, я намагався пояснити самому собі, що Смирна просто інша, не така, як Курце чи Аркадій. В усьому нашому одруженні  мені найбільше боліло навіть не моє підкорене положення, скільки його добровільний характер. Я вже зізнався собі, що люблю її, причому люблю низькою, залежною любов’ю, котра зробила з мене її раба, котра розчавила в мені усяку гідність в догоду можливості зробити їй приємне. Які механізми стояли за цим? Годі розібратися. Провина. Пожадання. Цікавість. Смирна в жодному разі не належала до лихого племені ґолд-хантерш, котрі впольовують собі різні вагомі величини в світі фінансів та бізнесу й потихеньку, спльовуючи сперму, смокчуть з них кров. Навпаки — Смирна була самим утіленням щирості, безпосередньості, але, разом з тим, вона була по-тваринному прихованою, дволикою, такою ж замаскованою і разюче відмінною від мене, якою була відмінність між нашими геніталіями, такою ж однаково доброю й підступною, як дикий ліс.

Що ж, тепер я практично одружений чоловік і мені варто поводити себе і думати як одруженому чоловікові. Просто така вже природа жінки — ти впускаєш її у своє життя і вона починає розширяти коло своїх бажань усе більше і більше, заполоняючи тебе діяльністю, котрою ти б нізащо не займався за інших обставин. Смирна — ескімоська шаманка, що співає криком гагар, криком нерп і тюленів. Вона знає мову квітів. Годі сподіватися, що ця її дика, знахарська натура буде дивитися органічно в місті, де вона продовжуватиме кутатися у хустини і запоясуватися так, як вона б запоясувалася десь, мешкаючи в іглу або в хатинці серед тайги. Я боявся,що зі Смирною мене теж може спіткати подібне опрощення.

Спілкуючись з нею і дедалі більше впускаючи в себе її природню енергію, я боявся, що прийду до такого вкрай натурального існування, за якого мені не хотітиметься ані грошей, ані положення у суспільстві  – а можливо, на той час я вже й не матиму змоги їх здобути. У Смирни був цей дивовижний дар розхолоджувати. Я навіть не підозрював, наскільки впертою вона могла бути. І якщо вона заявила мені, що хоче жити на селі, в хаті з глиняною підлогою, і там няньчити дітей та займатися господарством, то тепер я розумів, що так воно й буде. Вона буде за допомогою своїх повітряних методів приводити до цього всі мої зусилля — так, що я навіть сам не зрозумію, як в один день опинюся поруч з нею на порозі сільської хати, голий і босий, оточений зграєю немитих дітей:  ось плоди моєї пристрасті, котрі я так виразно вже бачив зараз, тут, у Венеції, спершись чолом до холодного кахлю, будучи все ще шанованою особою в колі достойних людей, будучи в одному з найвизначніших центрів сучасної культури, на одному з найважливіших фестивалів сучасності, просто в день його відкриття.

Я лягаю на ліжко поруч і намагаюсь втримати обертання голови — вино подіяло на мене несподівано сильно. Я вже практично засинаю, коли згасло світло і у кімнату зайшла гола Смирна. Я побачив її голизну в світлі місяця, що лупив із вікна, і її тіло здалося мені досконалим у своїх округлостях і вигинах. Вона дивилася на мене невинно, з дитячою грайливістю в погляді. Смирна присіла навколішки біля мене, і її дихання охолодило мене — вона почистила зуби м’ятною зубною пастою. Я не витримав і притис її до себе, став цілувати, жадібно кусаючи її губи, мнучи знавісніло її груди і впиваючись у неї пальцями так, наче вона — не людина, а солодкий м’якуш булки. Спросоння я став рвати її пальцями, як роздирають іще гарячу хлібину, і Смирна скрикнула, але не відсахнулася, а тільки сильніше притислася до мене, так, щоб я відчув, якою гарячою і мокрою є її первісна грязь, древня трясовина, з котрої виходить все живе,  я зарився обличчям у цю трясовину, жадібно п’ючи її соки, і ті мені здалися кращими за будь-які ліки — вони одразу загоїли всі мої рани.  Ці запахи проникають мені просто в рецептори, падають на нервові закінчення і вдаряють по них, наче це відчайдушний рок-гітарист на концерті unplugged, б’є з усього дуру по струнах електрогітари.

Венеція

Венеція зводить мене з розуму. Повний місяць б’є мені в голову і я хочу з’їсти тебе. Відкушую по шматочку, починаючи з твого вуха, переходжу на шию, на плечі. Ти сама ще не знаєш, чого би воліла скуштувати, але робиш вибір не відмовлятися від жодної пропозиції — ані від солодкого, ані від м’яса, ані від гострого соусу. Волосся падає тобі на обличчя сплутано, страшно, наче це павутина, або чорні нитки водоростей із каналу, так що цілувати тебе в губи немає змоги, тебе прикриває ця водоросляна вуаль, тому я опускаюся в своїх мандрах нижче, відкушуючи невеликі шматочки з твоїх грудей, зі складок шкіри на животі, я вже гарячий, як залишений на вогні японський теппан, тільки бери й кидай на мене м’ясо, і нехай воно карамелізується.

Ти — схожа на олію. Коли тебе нагріти, ти розливаєшся у мене під руками, розтікаєшся під пальцями, змочуючи мене по лікоть жирною змазкою, так, наче я повинен приготувати зараз в тобі цілого кабана.

Я — кабан у пошуку трюфелів. Розриваю рилом твоє коріння, рохкаючи від задоволення, ідучи на запах.

Ти — жарівня, біля якої нестерпно лежати нерухомо. Тебе хочеться замучити, як мучать на повільному вогні шматки свинини. Ти вся тхнеш цибулею, що нею, грубими шматками, посипають червоне м’ясо. Ти вся мокра від соку — соку м’яса і соку цибулі. Тебе треба натирати сіллю, поки твоя шкіра не стане червоною. Я кусаю тебе все сильніше, а ти шипиш, але не відпускаєш, а лише притискаєшся міцніше.

Тебе хочеться проштрикнути. Пробити, як пробивають багром тушу тюленя. Я б’ю твою тушу, безсило розкинуту на цій прямокутній крижині готельного ліжка, б’ю її у нестямі, і мені байдуже, що наше ліжко своєю спинкою лупить у стіну, яка межує з номером Чапи, байдуже, що ти стогнеш з кожним ударом так, наче тобі видирають серце, а коли мені здається, що зараз я просто зламаю в тобі цю тупу палку, якою я хочу забити тебе до півсмерті, я виймаю багор і ти смокчеш його, масного від крові й тюленячого жиру, а Венеція так міцно стискає мені скроні, що  не дозволяю тобі зупинитися, доки ти не починаєш захлинатися — тоді я падаю біля тебе, здригаючись у конвульсіях, весь у шерсті й крові, розтерзаний, з простріленою головою, покусаний скаженими собаками, загризений дикими псами на смерть.

Обкладинка роману Любка Дереша «Спустошення»

АМЕБА, Костянтин Дорошенко, 01.08.2017