ЗМІ

"Біжи і кричи" — таку назву має нова книга Любка Дереша, яка вийде 2017-го у "Видавництві Анетти Антоненко". В основі проекту — сучасна мала проза українських авторів. Серед творів, які увійшли до сценічної композиції, й оповідання Дереша "Тату, ваш син вегетаріанець". 

"Біжи і кричи" — таку назву має нова книга Любка Дереша, яка вийде 2017-го у "Видавництві Анетти Антоненко". Про це повідомив сам автор під час зустрічі з читачами-глядачами у рамках проекту "Про-За-Театр" (спільна ініціатива Київського академічного Молодого театру та газети "Дзеркало тижня. Україна"). В основі проекту — сучасна мала проза українських авторів. Серед творів, які увійшли до сценічної композиції, й оповідання Дереша "Тату, ваш син вегетаріанець". 

Отже, про вегетаріанство, нову книжку, про Григорія Сковороду та далекі мандрівки письменник розповідає у Молодому театрі. 

Про вегетаріанство

— Оповідання "Тату, ваш син вегетаріанець", яке увійшло до проекту "Про-За-Театр", загалом не вигадане, ніким не навіяне. Я сам став вегетаріанцем ще в 20 років. А моя дружина — вегетаріанець із 14 літ. Так би мовити, ми познайомилися вже зрілими вегетаріанцями! І, між іншим, цікаво, що й художній керівник проекту — Андрій Білоус — також вегетаріанець! Його колеги частенько цитують майстра: "Я не їм усе те, що має очі". 

У чому смисл вегетаріанства? Для мене це ясний етичний вибір: я не буду робити цього, тому що це — життя. Життя інших. Це жертва, якої я не потребую. Я хочу зберегти інші життя. 

Так, навіть морква по-своєму "кричить", коли вириваєш її з грядки, тому що все живе володіє більш чи менш вираженими формами свідомості. Але порівнювати "убивство" моркви з убивством корови чи навіть курки або риби, як деколи іронізують противники вегетаріанства, — це блюзнірство.

Деякі люди, зіштовхнувшись із вегетаріанством, думають, що це або розумове відхилення, або збочення, або аскетизм. 

Для мене, для мільйонів людей у світі це — позиція, життєва філософія. 

Вегетаріанська кухня багатша за м'ясну. В ній розмаїття бобових, молочних страв. Різні зернові, овочі, фрукти. 

А все це примножують і збагачують спеції. Коли проходите повз східні крамнички і бачите ті спеції, вони збуджують. Навіть профан може оцінити, яке розмаїття смаків може вийти з їх поєднання. Спеції — як ноти для мелодії, тобто для майбутніх страв. 

Я сам люблю куховарити. І в моїй кулінарній фантазії немає обмежень. 

За 10 років вегетаріанства я постійно чую від своєї бабусі, незламної людини (а вона за фахом лікар), "чи вже все я їм". Вона постійно повторює, що треба їсти "все, але потрошку". 

Я ж відповідаю, що вперто не споживаю м'яса, згадую Біблію: "Не убий!" 

Саме тут — "Не убий!" — у широкому значенні. 

Моя бабуся тривалий час працювала лікарем у невеликому містечку, знала кожного мешканця. Їй 88. Це тверда людина з ясним розумом і доброю пам'яттю. 

До речі, саме вона буквально недавно розказала мені історію про мого родича — Петра Дереша, галицького письменника початку ХХ ст. Мене постійно перепитували: "Ким він вам доводиться?" Отож бабця розповіла, що це один із братів мого прадіда — Андрія Дереша. Ще під час Другої світової війни вони втекли з братами до Праги, здобули там добру освіту. І їхня мама, як розповідає бабуся, постійно тримала батіг біля ліжка, погрожуючи дітям, аби ті добре вчилися. 

Про пітьму

— Одна з моїх перших критиків, Діана Клочко, свого часу помітила, що в кожному з моїх ранніх текстів обов'язково якась жінка помирає… Чому? Може, таким чином розкривається тема підліткового насильства у творах "Поклоніння ящірці", "Культ", "Трохи пітьми"? 

Отже, звідки взялася та агресія? Що відбувається? 

Тільки тепер, в останньому романі, я, мабуть, і знаходжу відповіді на деякі запитання. Цього разу, в новій книжці, ніхто з жінок не гине. 

Насправді ті "Трохи пітьми" мене свого часу змусили помандрувати світами. З "пітьмою" я їздив у Киргизстан, в Калмикію, навіть у Єгипет (де прожив цілий рік). 

Можливо, шукав сонце посеред "пітьми"? І виявилося, що сонце — саме тут, у Києві. 

Навіть не у Львові, де я народився і куди мав би повернутися. 

Все-таки Київ мені найближчий. Золоті ворота — одне з моїх улюблених місць. Там "найтепліше". Я би так сказав. Ну, звісно, не беручи до уваги Індії, де я загубив своє серце назавжди. 

Найбільше я зрозумів Україну, коли почав жити в Києві. Розумієте, можна втекти від друзів, від дружини, але від себе — не втечеш. Така втеча рано чи пізно стане зустріччю з самим собою. І в мене було декілька таких "зустрічей". 

І одна з них, знову ж таки, — в Києві. Порівняно з Львовом, тут дуже-дуже ясно. 

Так, я люблю Львів, там чудова архітектура. І саме зараз Львів активно розвивається. Тобто все починає жити, діяти (мені здається, що на Львів невдовзі чекає новий підйом, у тому числі й творчий). Але я вибрав Київ. 

Про книжку

— Нова книжка — "Біжи і кричи". Навесні я закінчив цей роман, досить великий. Оскільки мав займатися іншими проектами, то не було часу його відредагувати. А великий текст завжди потребує серйозної редактури. Для мене є два періоди роботи: коли пишеш і коли редагуєш. Саме тоді починаю бачити текст збоку. Визначаю, що на першому плані, що на другому. 

Свого часу майже катастрофа сталася з "Головою Якова": великий текст на 400 сторінок після редагування перетворився у "брошуру" на 100 сторінок. 

Повертаючись до "Біжи, кричи", зауважу, що цей роман близький до психологічної драми. Персонажі написані з реальних людей. Роман трохи футуристичний, бо герої займаються футуристикою, футурологією. Це історія про київських інтелектуалів з 2010-го року. Тобто трішки ретроспектива: ще "до" буремних майданних подій. Я був свідком того, як попередньо ці буремні події, принаймні частково, відпрацьовувались інтелектуально. І з 2008-го по 
2010-й проходили дуже активні футурологічні дискусії — як у Росії, так і в Україні. Тоді відбувалися справжні битви інтелектуалів із цього приводу. 

Текст "Біжи і кричи" народжувався з 2014-го по 2016-й. Авторський стиль, може, й не кардинально, але відрізняється від стилю попередніх творів. Бо ж для мене і "Миротворець", і "Пісні про любов і вічність", і, особливо, "Остання любов Асури Махараджа" були спробами "рафінувати" прозу, вільну від насильства, бруду, лайки, негативної емоції. А зараз, мені здається, настав час інтегрувати те, що було в мене ще до поїздки на Синай, у щось зовсім нове — зробити синтез пітьми і світла

Про театр, кіно

— Я навчався в театральній школі Віталія Васильовича Семенцова — "Академії Ве-Ве-Ес" — скорочено від "виховання внутрішньої свободи". Мене захоплював Віталій Васильович як педагог, як майстер своєї справи. У нього можна багато чого навчитися. Згодом мене "наздогнала" літературна діяльність. Актором я себе не уявляв. Вважаю, що має бути інший рівень віддачі в цій сфері, ніж є у мене. Я бачив, як працюють деякі актори, як багато вони мусять віддавати. 

Акторська діяльність, взагалі, потребує іншого характеру віддачі — пожертви. 

Знаю, що я маю віддавати: можу з ранку до вечора писати тексти, потім їх вичитувати, редагувати, обдумувати. 

Тому в кіно й театрі я не дуже обізнаний. Ще кілька років самоосвіти — і я зможу про це говорити. 

Стосовно кіно. Мені дуже імпонує режисер Даррен Аронофскі. Він голлівудський режисер, але не в мейнстрімі, це андеграундний митець. Мені пощастило з ним познайомитися, колись Аронофскі приїжджав в Україну. Всі його фільми близькі мені. Ми з ним десь на одній хвилі. Подобаються — "Фонтан", "Ной", "Реквієм за мрією", "Пі". Думаю, що ми би з ним порозумілись у спільній роботі.

Про друзів

— Мій друг і побратим Дмитро Коломойцев, який повернувся з АТО, описаний у збірці оповідань "Пісні про любов і вічність". Разом ми мандрували Єгиптом. Потім він із сім'єю поїхав в Індію, Непал, Таїланд. Коли в Україні почалася війна, з відчуття обов'язку пішов в АТО. Зараз звідти повернувся, готує художню виставку за ескізами, зробленими в АТО. Ця людина мені допомогла в той період життя, коли було "трохи пітьми", коли мене підкошувало. А тепер я втішений, коли бачу, як він, здобувши новий досвід в АТО, народжується як митець. 

Є така чудова людина, як Володя Рафієнко. Він письменник, переїхав із Донецька до Києва. Познайомилися в жовтні 2016-го. Разом їздили у Бірмінгем на літературний фестиваль. І я для себе таким чином відкрив споріднену душу. Цікаво, що я з Галичини, а він — зі Сходу України. Він — людина проміжного покоління, між моїм і поколінням моїх батьків, у нього абсолютно інший досвід проживання, читання і письма. Він свого часу отримав дві поважні літературні премії в Росії. Я намагаюся, наскільки це можливо, переймати той багатий досвід, яким Володимир щедро ділиться.

Про сродну працю 

— Своє перше оповідання я написав в 11 років і відразу зателефонував у районну газету "Голос народу", запитав, як вони ставляться до того, аби це опублікувати. Сказали — мовляв, приносьте свій твір, а потім редакція вирішить: друкувати чи ні.

І мене в 11 років пойняло справжнє обурення: вони ще й перебирають моєю творчістю? В той момент я чітко зрозумів, що хочу бути письменником. 

…Мені близька філософія Григорія Сковороди. Найбільше в мені відгукуються його слова про сродну працю. В деяких своїх байках він цитує Епікура: "Дякую Боже, що зробив усе потрібне — легким, а все важке — непотрібним". 

Можливо, ідея сродної праці, яка йде від власної природи, і дозволила утвердитися в тому, що я маю бути письменником. Родичі радили: мовляв, займися чимось серйозним! Тому отримав освіту бухгалтера, економіста. Але природа є природа. Щойно у 28 я зрозумів, що треба зосередитися на одній діяльності. Потрібно в якійсь одній сфері досягти успіху. Коли знаходиш ключ до розкриття своєї долі, коли йдеш своєю стежиною сродної праці, то життя стає легшим. Тоді ти відкидаєш усе непотрібне. У тебе в розумі з'являється простір для філософії. Таким чином, звичайна побутова діяльність стає осмисленою, прив'язаною до вічності. Адже усвідомлюєш, що немає життя "там" і "потім", — усе найважливіше відбувається саме зараз. 

 

Прем'єра проекту "Про-За-Театр" — 25—26 січня (Київський академічний Молодий театр). В сценічній композиції під назвою — "Гагарін і Барселона" — зустрінуться герої різних оповідань Любка Дереша, Сергія Жадана, Євгенії Кононенко, Юрія Винничука, Руслана Горового. Мета проекту — популяризація сучасної української прози в театрі. У роботі над виставою задіяні молоді режисери: Марі Акопян, Марія Лук'янова, Ілля Полоз, Наталія Сиваненко. Автор ідеї та художній керівник проекту — заслужений діяч мистецтв України Андрій Білоус. 

Дзеркало тижня, Катерина Константинова 13 січня 2017