ЗМІ

фото Антон Іванов

Про Літературну програму ГОГОЛЬFEST

Цього року я отримав чимало критики і звинувачень у тому, що не було відкритого прийому заявок на участь у літературній частині фестивалю. Коли починаються розмови про те, що ми не хочемо об’єднуватися, або у нас «обмежена» програма, то єдине, що хочеться запитати – коли ви приходите на певну виставку, ви ж не починаєте критикувати куратора, що він не взяв вашу роботу? Чи що не зробив відкритий прийом заявок на свою виставку? Погодьтесь, це був би нонсенс. А тому відмовившись від відкритого прийому заявок і від концепції «народного фестивалю» (кожен приносить свою картину і може її прикрутити будь-де), ми намагаємось підняти планку якості.

Найважливіше зараз – розуміння того, що час великої літератури закінчується. Варто спробувати грати за правилами масової літератури, однак закладаючи у свої твори інтелектуальну провокацію.

Про нові імена

З новими іменами завжди важко. Скажу про свої найяскравіші відчуття. Цього року на ГОГОЛЬFESTі була Христина Халімонова, яка справила потужне враження. З іншого боку – презентація поетичної збірки «Глухота» Олени Герасим’юк за участю Соломії Мельник (Dakh Daughters) та Андрія Надольського – приклад того, як талант може поєднуватись з досвідом, створюючи нові форми творчості. Як висновок: той, хто хоче, щоб його відкрили, має зробити настільки переконливу пропозицію, щоб від неї просто неможливо було відмовитись.

Про тусовки

Моя діяльність має багато напрямків і задіює чимало дисциплін. З огляду на це, у мене є можливість спілкуватись з людьми з різних тусовок, різних сфер культури – сучасного мистецтва, кінематографа, літератури. Моя свідома і послідовна позиція полягає у відкритому діалозі з усіма представниками культури. Тому себе я не зараховую до жодної з тусовок, вони мені всі приємні, однак  не відчуваю себе частиною якоїсь більшої чи-то групи, чи-то покоління. Можливо, ще й тому, що від початку своєї діяльності я вже побував у різних позиціях: літературного критика, куратора літературних та мистецьких проектів, кінокритика… Для мене важливішим є спілкування та засвоєння досвіду різних людей, ніж самі тусовки.

 

Про викладання

Трохи зарано нині говорити про моє розуміння «викладання» як такого, оскільки все тільки починається. Перше, з чого починається наша розмова зі студентами спеціальності «Літературна творчість», це – пошук власного місця в культурі, розуміння своєї приналежності до певної традиції. Чому у цей неромантичний час вони мають бажання займатись такою безнадійною справою як письменство?

Я переконаний у тому, що час високої культури поступово відходить. Займатися масовою культурою  теж не надто цікаво, то ж варто спробувати проміжкові рівні, які розумні люди вже назвали мідл-літературою. Єднаючи складові високої і масової культури, можна отримати цілком нові перспективи. Тому мені хочеться підштовхнути студентів, майбутніх письменників, до створення цікавої, але розумної літератури. Те, що Одеський міжнародний кінофестиваль принагідно кінематографу називає «арт-мейнстрим». Однак заразом, я переконаний, що роботи голлівудських сценаристів – це розкішні підручники. Вони можуть навчити, як захопити читача, як зробити твір концептуально насиченим, а сюжет – динамічним.

Найважливіше зараз – розуміння того, що час великої літератури закінчується. Варто спробувати грати за правилами масової літератури, однак закладаючи у свої твори інтелектуальну провокацію. І краще не забувати про власну відповідальність перед читачем, усвідомлювати який меседж ретранслює твій текст.

Надто серйозним теж неможна бути. Варто просто розповідати цікаві історії. Через них ти можеш бути почутим.

Про «Понтиїзм» і концепти

У процесі роботи над «Понтиїзмом» я намацав той творчий метод, яким послуговуюсь до цих пір. Це спроба перебороти одну з хиб сучасної української літератури, а саме – відсутність дослідження. Хочеться відійти від автобіографічних творів, від книжок, сфокусованих на постатях самих письменників. У випадку «Понтиїзму» я хотів написати книгу, яка б розказувала історії на кількох рівнях. Гуру creative writing вчать: ти не можеш в одній книзі розказати про світ все. Світ варто членувати на окремі фрагменти. Зробивши це, приходиш до архетипів, глибинних пластів свідомості і аж до концептів – до тих стержнів, на яких тримається світ. Або хоча б наше уявлення про нього.

Між «Амнезією» та «Понтиїзмом» три з половиною роки пошуків. «Понтиїзм» − це була спроба винайдення себе та літератури, яку хочеш створювати вже за іншими мірилами та вимогами. Життя хотілося б відчути і зрозуміти на глибшому рівні, ніж той, який дає список літератури філологічного факультету. Тому я і вдавався до методу дослідження: скажімо, коли хочеш написати про захоплення ринку рейдерами – вивчаєш історію рейдерства, доходячи до розцінок за прийняття тих чи інших законів у нашій країні, з іншого боку дізнаєшся, що рейдери – це маленькі військові кораблі, які знищують комунікації ворога та торговельні судна. Знаючи все це, розумієш, що твій першочерговий задум тексту має бути відкоригований. Починається найцікавіше – зовнішня реальність диктує те, якою повинна бути реальність художня.

Про щедрість

Надто серйозним теж неможна бути. Варто просто розповідати цікаві історії. Через них ти можеш бути почутим. І читач мені зовсім не байдужий. Я не прагну присвоювати власним текстам свій голос, тому і не читаю їх вголос на презентаціях і т.д. Вірю, що окремі тексти «Понтиїзму» багатьма можуть бути сприйняти як свої. Я не маю на них права власності. Це голоси, якими б хотілося ділитися.  

CULTProstir.UA, Анастасія Герасимова, 08.10.2014