ЗМІ

Письменник Любко Дереш розмірковує про сучасну цивілізацію, яка на його думку, проникнута гомосексуальним духом. Такі висновки виростають через відповідні запитання, які письменник піднімає у новому романі «Біжи й кричи».

Не встиг ще роман «Біжи й кричи» з’явитися на полицях книгарень, як окремі його фрагменти вже викликали хвилю обурення і хвилювань серед мислячих читачів і поціновувачів культури. На подкасті Олега Шинкаренка ми зачепили тему соліпсизму, під час якої й прозвучала теза про те, що сучасна цивілізація є соліпсичною за настроєм, а отже, проникнута гомосексуальним духом. Саме цей момент вважаю за потрібне прояснити трохи більше.

Соліпсизм — філософська течія, яка проповідує реальність існування лише власного «Я» і ставить під сумнів існування дійсності за межами індивідуальної свідомості. І хоча на перший погляд здається, що така філософія може існувати лише в кабінетах середньовічних філософів або на сторінках романів Пелєвіна, наше життя, якщо придивитися уважніше, пронизане глибоко соліптичним настроєм і тенденціями. Сидячи під час творчого брейншторму поруч із відомим режисером, я чую, як хтось ненароком кидає: «Господи, як же це придумати?» — на що режисер блискавично парирує — «Я з вами, діти мої — ви рухаєтесь правильно» — і я одразу розумію, що переді мною — черговий представник сучасного племені соліпсистів, що вважають себе Богом, а світ та решту людей — своїм органічним продовженням і розширенням. На одній із вечірок я стаю слухачем оповіді молодого дівчиська, котре намагалося пояснити своїм батькам про те, що воно — Бог, і що вестися з ним належить тепер зовсім інакше, аніж раніше. Молодий обдарований хлопець захопився ідеєю соліпсизму і повністю зруйнував своє особисте життя, після чого викинувся з вікна – про це мені на чат-конференції сайту «Обозреватель» розповіла його мати. Перед смертю він цікавився, коли вийде мій роман «Як стати Богом і не заплакати» — він був упевнений, що знайде в авторові однодумця, а в романі — поживу для розуму. І останнє, печальне, але шедевральне — слова екс-барабанщика одного відомого рок-гурту (я наводив їх у книжці «Голова Якова»). Коли після «духовної ілюмінації» до нього прийшла його подруга, музикант сказав, що має для неї дві новини, хорошу і погану. «Давай з поганої» — сказала дівчина. «Тебе не існує». «А хороша?» — «Я Бог».

Свого часу я теж доклався до того, аби філософія соліпсизму поширилася на планеті — роман «Архе», як кажуть, досі один із найбільш читаних моїх творів серед молоді (на Вікіпедії його взагалі назвали моїм «magnum opus», хоча моє ставлення до нього зараз більш, ніж критичне). Роман буквально описує те, як добре почуваєшся, коли починаєш усвідомлювати себе центром Всесвіту, з якого розгортається навколишня дійсність. І хай як би це дивно не звучало, молодь голосує за «Архе», тому що, як сказано в самому романі, «Богом бути круто». Отже, проблема соліпсизму є.

І справді — соліпсизм виникає не на голому місці. До цієї філософії вдаються, зазвичай, не в результаті сухих розумувань, часто він приходить як живий досвід духовного пошуку. Перше знайомство з соліпсизмом, котрий часто прирівнюють до вестернізованої нео-адвайти, молоді психотуристи отримують на семінарах із холотропного дихання, на ретритах із тантри чи пробудження Кундаліні, а найчастіше, — під час одного з чергових тріпів під грибами чи ЛСД. І це не надумані фантазії: переживання досвіду Sol Ipse — реальний досвід, котрий, правда, триває від 2 до 5 годин, допоки діють нові нейрохімічні зв’язки, однак саме переживання настільки достовірне і поглинаюче, що приймається за істину і ставиться за кінцеву точку реалізації людської свідомості. Більше того, яким же стає здивування такого шукача, коли після тріпу він знаходить достеменне описання своїх відчуттів у одному з трактатів пророків Нью-ейджу, котрі популяризують так звану філософію нео-веданти на Заході. Як тут не станеш адептом чергового американського ґуру, котрий має посвячення десь там в Індії й один в один описує твої відчуття під час тріпу, пояснюючи, що це і є просвітлення, і що, в принципі, ані гриби, ані марки тобі не потрібні, аби висіти на цьому кайфі все життя?

Чому я називаю філософію нео-веданти «так званою»? Тому що до безпосередньої традиції Шанкарачар’ї (788-820), котрий був основоположником даного напрямку думки, нью-ейджева інтерпретація веданти має вкрай мале відношення, і дійсно повинне розглядатися скоріше як черговий віраж європейського соліпсизму, аніж традиційної думки Індії. Чого лише вартий один із заголовків книг для ченнелерів, що розкривають в собі просвітлену свідомість — «Итак, я Бог. Что дальше?» Така безпорадна «істина» ще більше заплутує шукача у хитросплетіннях самообману, що відділяє від справжнього умиротворення і щастя — бо врешті, саме щастя й шукає людина за всіма  філософіями, і соліпсизм тут — не виняток.

Чому ж соліпсизм настільки притягальний? Безумовно, річ іде про владу. Соліпсизм дає відчуття того, що ми самі керуємо світом, самі формуємо долю, більше того, самі конструюємо істину. Соліптична презумпція є важливою складовою сучасного світу — вона знаходить відображення у квазінаукових інтерпретаціях квантових парадоксів, у фундаментальній методології радикального конструктивізму, ба навіть у політичних доктринах самостійності та незалежності, адже що таке незалежність, як не спроби жити «за своїм уставом» і на власний погляд керувати собою і світом? Людині приємно залишатися Богом, навіть якщо вона не говорить про це вголос, в тому числі — самій собі. Насправді, ми всі тією чи іншою мірою сповідуємо соліпсизм. Брак співчуття, нездатність до емпатії, емоційна недорозвинутість, врешті, повзучий глобальний аутизм — такий вирок для сучасної цивілізації ставлять митці, які, свідомо чи несвідомо, рефлексують над гострими проблемами сучасного світу. Спроби прийняти іншого замість замикатися на собі я зустрічаю в роботах художника Майкла Мерфенка. Цікавими роботами з аналізу аутизму і коренів відчуження стали виставки з серії «Аут», проведені “Клінікою Дорошенка — Грищенко”.

Соліпсизм віднаходить свою кульмінацію у містичному фашизмі. Теми містичного фаш-соліпсизму звучать в інтерв’ю письменника, заступника міністра оборони ДНР Федора Березіна. Ідеями містичного нав’язування світові своєї волі пронизана концепція Дугінського євразійства. По наявності символів алхімічного чорного сонця, «зірок Сварога» та явних або модифікованих свастик, що символізують магічне зусилля по підкоренню дійсності, котрі зустрічаються серед атрибутики як деенерівських, так і українських батальйонів, можна робити висновок, що мирні мешканці не здогадуються, за що насправді воюють одна й інша сторони, приймаючи собі в якості позивних неоязичницькі маяки типу «Лєший», «Кощєй» та ін. Підйом правих — теж символіка посилення тенденції до відособленості, до нав’язуванні світові своєї волі.

Містичний фашизм — найбільш пряма, відкрита форма суб’єктності, котра подавляє будь-яку іншу суб’єктність як модифікацію власної волі та свідомості. По суті, фашизм — політична доктрина соліпсизму. Однак м’який фашизм — завуальовані стратегії досягнення егоїстичних цілей, боротьба за місце під сонцем, всі види змагальності — допомагають і на мирній стороні життя підтримувати соліпсизм у тонкій, але від цього не менш дієвій формі. Є «Я» — і є світ, призначений для «Мене»: гасло експлуатації навколишньої дійсності прийшло не тільки з академіком Лисенком — «Ми не можемо чекати милості від природи, наше завдання її взяти» — воно притаманне людині зі значно древніших часів. Зрештою, побутовий гнів і роздратування як реакція на будь-яке нехтування нашої «священної волі» якнайкраще свідчить про те місце, яке ми, хай і приховано, психологічно відводимо собі у Всесвіті.

Якщо говорити про індуїстські корені соліпсизму (саме там він проаналізований найретельніше), матеріальний світ, згідно описань, що наводяться в пуранах, виникає внаслідок погляду Вішну (дослівно, «Всюдисущий»), що кидає його на первородну materia prima. Відначальна матеріальна енергія в даному контексті розуміється як сексуальна енергія, Дурґа, тоді як погляд, котрий пронизує її — це Шива, а якщо бути зовсім точним — Шива-лінгам — абстрактний витягнутий предмет у формі фалоса, найочевидніший символ чоловічості, що пронизує такий же очевидний символ жіночності — «йоні».

Цікаво, що саме так мислив Джордж Берклі (1685-1753), один із батьків сучасного соліпсизму. З однією лише, але дуже важливою поправкою: згідно його уявлень, світ існує не лише в нашому погляді — він існує, в першу чергу, в погляді Бога. Проблема, однак, полягає у тому, що всі живі істоти намагаються імітувати цей погляд Бога, відкидаючи наявність Верховного спостерігача і стараючись самим стати маленькими Шива-лінґамами, під яких прогнеться цей світ — в пейоративній лексиці існують спеціальні конструкції, які описують стан людини, котра, втративши почуття міри, буквально перетворюється на Шива-лінґам. В результаті іноді вдалих спроб «бути лінґамом» культивується принцип життєлюбства і насолод, серед яких вершиною є сексуальне задоволення, а негативний досвід, який теж регулярно приходить до кожного без винятку у вигляді проявленої чи прихованої «йоні», спричиняє розчарування у насолодах і проповідь нігілізму. Соліпсизм дивовижним чином поєднує в собі і спроби володіти цим світом в якості Шиви, і його одночасне заперечення — аж до твердження про його нереальність.Мовою європейських категорій цей висновок формулюється ще простіше. У цьому світі немає або практично немає власне жіночої позиції — навіть біологічні жінки обирають стратегії домінування, нав’язування своєї влади над світом, лише у більш прихований, непрямий спосіб. І не важливо, якої парадигми притримується людина — чи вона прихильник суворого патріархату, чи ратує за всепрощаючий матріархат, чи шукає третьої позиції, «влади дітей», як це робить психіатр Клаудіо Наранхо, — вона все одно залишається в площині диктату і домінування над світом.

Стосунки чоловіка і жінки в їх архетипному вимірі — це стосунки доповнення фалоса і вагіни, лінґама і йоні. Там, де є хтось, хто підкорює, повинен бути також той, хто підкорюється, тоді як здатність підкорюватися стає все більш рідкісною рисою в нашому світі. Вона практично відсутня серед чоловіків, вкрай рідко зустрічається серед жінок і набуває потворних рис серед дітей. Там, де проявляється підкорення фізичне, як правило, виникає зворотня спроба підкорення іншого на психологічному рівні — сумнозвісні стосунки ката і жертви, магічне притягання яких подолати практично неможливо. Тільки зустріч з Істиною — досвідом тотальності, що перевищує і включає в Себе наше індивідуальне «Я» як свою невід’ємну частку — дозволяє людині знайти сили, аби вийти за межі кола взаємного підкорення через біль і насолоду. Зустріч з Істиною, або Повним Цілим, котре включає в себе Все, кладе край уявній, надуманій «незалежності», побудованій на актах насильства, і відкриває шлях до справжньої свободи за межею двоїстості «приємного» та «неприємного». Індивідуальне «Я» починає усвідомлювати, що включеність у Повне Ціле відкриває значно більші перспективи, аніж спроби оволодіти світом, самому ставши Богом. Упокореність Повним Цілим, Істиною, усуває категорії залежності та незалежності, бруду і чистоти, страждання і задоволення, тому що для такої людини все постає як частини Істини, а отже, є бездоганно чистим, блаженним шляхом до фундаментальної свободи на всіх рівнях — духовному, інтелектуальному, емоційному, фізичному. Це і є справжнє «re-ligare» — йога як відновлення зв’язку з Повним Цілим. Ідея упокореності особистісним Богом розкривається в іудаїзмі та християнстві, особливо в Новому Заповіті. Ідея відданості яскраво виражена в ісламі — адже «іслам» дослівно означає «покора».

Однак західний менталітет настільки перевтомлений взаємною експлуатацією всіх і всього, що витерпіти ще одну згадку про необхідність покоритися викликає автоматичну агресію у відповідь — надто великий досвід обману та насильства зі сторони чужих воль, аби впускати у своє життя концепцію Абсолюту, що передбачає ту чи іншу форму віддавання і самозречення. Тож не дивно, що західний світ сьогодні буквально випльовує рештки релігійності зі своєї свідомості – і справедливо, адже найчастіше те, що залишилося від справжньої релігійності, давно вже перетворилося на ще одну форму психологічного насильства та маніпуляції.

Враховуючи нашу глибинну тенденцію до незалежності, до експлуатації світу та ближніх, відсутність бажання зайняти положення частки по відношенню до Абсолюту, претензію на те, аби бути єдиним джерелом волі у всесвіті, напрошується думка, що сучасна цивілізація – суто гомосексуальна, оскільки базується на взаємній експлуатації, коли всі учасники сексуальної гри приймають на себе лише активну чоловічу роль (явно і приховано), і ніхто – жіночої та пасивної.

Хтось із коментаторів допису культуролога Андрія Рєпи відреагував на тезу про гомосексуальну цивілізацію саркастичним зауваженням, що, в такому разі, стосунки між чоловіком і Богом теж мали б бути гомосексуальними. Слід сказати, що так воно і є — до тих пір, поки людина не позбулася позиції владця та пасіонарія і не відмовилася від нав’язування світові своєї власної волі, її спроби «впіймати» Бога будуть лише зустріччю зі своїми сексуальними фантазмами і не виходитимуть за межі фрейдівської сфери «Я – Воно». Зрештою, про душу (котра є не наростом на нашому «Я», а осердям самосвідомості) богослови говорять саме в жіночому роді — аж до образу «невісти Христової». Наростом на душі є якраз чоловіча ментальність — та психологічна роль Чоловіка-Отця (і біологічна приналежність тут уже не відіграє ролі, бо вона однаково притаманна обидвом статям), яка є нічим іншим, як блазнюванням перед Богом, спробою бути незалежним і у своїй незалежності наслідувати Його діяння. Відтак не дивно, що сучасні філософи та клерикали нарікають — «Господь замовк». До тих пір, поки індивідуальна свідомість культивуватиме в собі соліптичні тенденції, роблячи світ об’єктом власного неперервного конс’юмеризму, храми залишатимуться задушливими клунями, жертовні хліби лежатимуть нечіпаними, а Бог (принаймні, для нас) мовчатиме, тоді як світом все більше ширитимуться ідеї про те, що Істина — це Небуття, Порожнеча і Тиша. Для «богів» це — найпевніший варіант. І проблема не в чоловічому патерні як такому — проблема в тому, що він не зв’язаний з Повним Цілим, а відтак, замість функціонального служіння Цілому на правах невід’ємного елемента, експлуатує світ задля втіхи самого себе.

Ще складнішим, ще більш гострим і драматичним, аніж питання власної незалежності перед Абсолютом, постає питання отримання достовірного знання про Істину від іншої людини — проблема месії, пророка або ґуру. Якщо з абстрактною Істиною ще можна собі дати раду, то як бути з живим її носієм, представником і пред’явником Її волі? Де межа між догідливістю перед самозванцем і схилянням перед правдивим наставником і авторитетом? І чи потрібне це схиляння, а чи, знову ж таки, вдасться зіграти в уже знайому «гру в незалежність»?

Коґнітивна ера входить у свої права без огляду на те, приймаємо ми її правила чи не приймаємо. Теорії та методології пост-індустріального світу, котрі штовхають людське пізнання все глибше всередину матерії, все далі вглиб космосу, а головне — все однозначніше на фронтири феномену свідомості, неодмінно будуть змушені переосмислити для себе питання отримання знання (в тому числі фундаментального), його передачі та збереження. Суб’єктивний фактор, фактор особистості носія цього знання відіграватиме все більшу роль у світі, що тяжіє до уніфікації та знеособлення. Поява таких технократичних кумирів як Стів Джобс чи Ілон Маск цьому яскравий доказ. Жива особистість завжди відіграватиме роль більш харизматичну, авангардну, аніж найбільш переконливі статистичні дані чи сухі висновки науки. Отже, питання довіри до особистісного, сокровенного розуміння процесів, що відбуваються у світі, важитиме дедалі більше, а успіх належатиме тим, хто вмітиме вчасно розпізнавати та слідувати за тими, кому належатимуть справді проривні, революційні ідеї. Разом з тим, зі зростанням ваги наукових відкриттів та з розширенням філософських горизонтів пізнання, у гуманітарній сфері пост-індустріального суспільства виникатимуть щораз важчі, складніші запитання, і в романі «Біжи й кричи» я намагаюся розмірковувати про них. Приблизне коло цих запитань і було окреслене в даній статті. Судячи з того, яка бурхлива емоційна реакція послідувала на перші репліки, хай і вирвані з контексту роману, дані проблемні місця справді потребують обговорення — бо вони вирішуватимуть долю нашого пізнання, формуватимуть нашу онтологію і, врешті, визначатимуть ступінь нашої умиротвореності та щастя.

На завершення скажу, що культуролог Андрій Рєпа, безумовно, правий, підловлюючи мене на певному «пунктику» — а я, у свою чергу, зізнаюся, що справді кривлю душею, коли вдавано хапаюся за голову, начебто не розуміючи, як може існувати гомосексуальна цивілізація. Я надто добре розумію неминучість і наперед заданість саме такої цивілізації. Мені залишається лише сподіватися на те, що дискусія довкола роману матиме сили спровокувати те коло людей, яким це дійсно важить, на плідний розвиток думки.

Я теж, на жаль, все ще належу до «цивілізації богів», продовжуючи експлуатувати цей світ, залишаючись далеким від впокореності і все ще здійснюючи насильство над іншими. Однак це не звільнює ані мене, ані будь кого іншого від відповідальності перед власним життям і перед розумінням, яке, іноді навіть попри наше бажання, оселяється в нашій голові і своєю невідкладністю та самоочевидністю штовхає до змін.

Інакше, якщо ігнорувати і його, нам залишатиметься лише бігти і кричати.

Радіо "Пюре", 02.09.2016