ЗМІ

Любко Дереш. Фото: Радио Вести

Ведущий: Программа «Циники» на Радио Вести - радио новостей и мнений. Не по графику сегодня «Циники» в связи с большим праздником религиозным, в связи с Троицей. Сегодня мы 2 часа в эфире. Мы - это Константин Дорошенко и Дмитрий Терешков. Первый час, который вы слушали с нашей беседой с Хатией Деканонидзе - это была запись, поэтому там немножко не совсем правильным оказался анонс: у нас сейчас в эфире не Яника Мерило, которую вы уже могли послушать некоторое время назад, а писатель Любко Дереш, Есть прямой информационный повод: с этим человеком я знаком и дружен давно и с ним всегда есть о чем поговорить. Но недавно Любко Дереш получил награду, которая, на мой взгляд, звучит несколько комично: называется она «Золотой писатель Украины». И несмотря на то, что звучит она комично, но можно сказать, что это достаточно обоснованная и понятная вещь. Эта награда была основана Татьяной и Юрием Логуш, это известные меценаты, которые поддерживают украинскую книжку. Ее смысл в том, что этой наградой награждаются писатели-прозаики украинские, чьи тиражи суммарно превышают 100 тысяч экземпляров (это, в общем-то рекорд для украинского книгоиздательства). Среди тех, кто получил награду «Золотой писатель Украины» Сергей Жадан, Оксана Забужко, Юрий Андрухович.

Ведущий: Для начала, Любомир, что для тебя значит эта награда, значит ли что-нибудь и вообще, насколько награды для писателей важны?

Любко Дереш: Вітаю Костя, вітаю Дмитро. Я теж був трошки здивований і самим формулюванням і тим, що ця нагорода вручається мені, але, дійсно, я довгий час не стежив за накладами-для мене це була «темна територія» , цим в основному займались мої видавці, літературний агент. Коли мій літературний агент повідомила, що буде така номінація, я трішки здивувався, подумав: «дійсно, це звучить доволі комічно», а потім подумав, що «ні, в цій преміі є сенс», і є сенс іі вручати тим письменникам, які перетинають певний рубіж. Цим суспільство, в особі подружжя Логушів, вони якось надихають письменників, підтримують їх в тому, що вони роблять. Я подумав: «дійсно, це хороша справа»-дати людям відчути, що вони якось потрібні, якось важливі, що їх підтримують.

Ведущий: Имеет наверное значение, каких писателей и насколько перекликается видение современной украинской литературы, вот этой премии, с вашим, собственным?

Любко Дереш: Висококласних письменників, на кшталт таких як Андрухович і Забужко, і письменників, які і без того видаються стотисячними і навіть мільйонними тиражами, ми навіть не знаємо, що в Україні є автори-мільйонники, тому що вони часто друкуються під псевдонімами, друкують літературу, це або детективи, або любовні, або історичні романи, і дуже часто виходять вони взагалі у Россії. Тим не менш, я вважаю, що у літературі повинно бути і те і інше, і потрібно підтримувати всю літературу в цілому, тому що без одного не може існувати іншого. Література вона існує між письменниками, як зв’язки їхні, тому потрібно весь цей масив одразу якось нагороджувати.

Ведущий: Что эта поддержка дает по факту?

Любко Дереш: У важкий момент, коли ти будеш вагатися, писати чі ні, ти подивишся на цю табличку і подумаєш: «треба писати далі».

Ведущий: Эта табличка сама по себе она же ничего не представляет?

Любко Дереш: Ти не знаєш, як буває інколи темно у письменницькій душі. (Смеется)

Ведущий: Кроме прочего, вы еще анонсируетесь на «Холодний яр – фестиваль нескореної нації», Театр ушей, платформа для молодых талантливых исполнителей… Непонятно, кто эти мероприятия посещает. Очевидно, что «Фестиваль уличной еды», это понятно, что это, какое количество людей там и зачем они туда идут. «Золотой писатель Украины». А вот это что?

Любко Дереш: Ви не повірите, скільки зараз людей ходить на різноманітні фестивалі, наскільки це зараз взагалі популярна справа в Україні загалом. Фестиваль у Холодному яру…я сам не дуже добро знаю його наповнення, тільки недавно отримав це запрошення. Але я точно знаю, що завжди приходить якась локальна община старших людей, але обов’язково там приходить дуже багато молодих, це стабільний варіант. Зараз ера фестивалів в Україні.

Ведущий: Чи, Любко, тобі важлива ідеологічна спрямованість того чи іншого фестивалю? Чи наприклад, хто там буде поряд з тобою там? Тому що буває для людей, це достатньо принципове питання, і хтось із ким в жодному разі не захоче вийти на сцену. Ти кажеш, ти ще не дуже добре знаєш про цей фестиваль, якщо так ставитися до таких подій, просто із любові до фестивалів і молодіжного руху, то можна опинитися в дивному товаристві в результаті.

Любко Дереш: Іноді і таке теж буває: часто ти виявляєшся «постфактум», коли бачиш, хто дійсно з тобою є поруч, але загалом ситуація в Україні така, що якщо почати розбиратися, з ким виходити на сцену, а з ким не виходити, можно вирішити закритися в своїй квартирі і видалити акаунт на Фейсбуку.

Ведущий: А почему бы и нет, для писателя вроде как не самый худший вариант?

Любко Дереш: У мене був досвід близько року проживання в Єгипті, це була така м’яка форма видалення акаунту на Фейсбуку, і це не працює, мушу сказати, тому що пасивність в наш час вона нічого не приносить. Так, ти можеш себе нейтралізувати, але, і що, кому буде від цього добре. Краще зрозуміти, для чього діяти і тоді ти зрозумієш ціну своїх дій, і ти можеш зрозуміти, що дійсно іноді компанія не має значення, а іноді може виявитися, що ті люди, яких ти вважав якимись недостойними себе, раптом виявляються, в тій чі іншій формі, твоїми союзниками, і з ними можна будувати розумний діалог. Зокрема це стосується вражень від «Коронаціі слова», тому що, зізнаюся на цей раз в мене пробудилося трохи снобське ставлення до цього фестивалю, що може не варто ідти. Але, в якийсь момент, коли я опинився там, я зрозумів, що дуже добре, що  я прийшов і саме час якраз будувати діалог. І питання, чи зможеш ти побудувати діалог саме з такими людьми, з будь якими людьми, це питання твоїх комунікативних компетенцій.

Ведущий: Вот мы о похожем вчера говорили здесь, корда говорили о выставке «Мене тут немає», об эскапизме. Выходит, что в данном случае, это не ваш метод?

Любко Дереш: Так, я кажу, що я перепробував, і це не працює, есканізм не працює. Працює якраз трансформація своїх уявлень про себе, коли ти розумієш «боже, хто такий я, щоб гидувати цими людьми», чи «хто такий я, щоб почуватись якось снобськи в цьому товаристві». Я не знаю цих людей, я не знаю цього товариства, але разом я знаю, що коли ми знайдемо точки дотикання, ми зможемо робити дійсно цікаві, хороші справи.

Ведущий: Вы на востоке эти точки ищете? Недавно с целью популяризации литературы, вы были в Северодонецке и привезли туда тисячу книг. Что это за книги и что это за точка?

Любко Дереш: Книги віз не особисто я, їх везла невеличка літературна корпорація, утворена Матвієм Нікітіним, видавцем, Олександром Красовицьким та низкою інших людей, яка має на меті популяризувати українську культуру, надихати людей на сході просто триматися разом, читати книги, розширювати свої кругозори. Я та Андрій Кукотюха були як представники літературного фронту і ми просто включалися в цей процес і показували, що є українська література, вона жива, з нею можна теж якось законектитися і бути в зв’язку. Для мене дійсно останнім часом відбувається переосмислення цього значення «зв’язків», тобто що ними не варто гребувати, їх потрібно просто правильно відлагоджувати і трансформувати у щось змістовне.

Ведущий: Тут и возникают вопросы относительно книги, в современном мире, в век  информационных технологий, она уже не может просветить так как…

Любко Дереш: Мова йде не обов’язково про художню літературу, мова йде також про якусь спеціалізовану літературу, але тим не менше, можливо це одна з причин, чому Матвій Нікітін взявся за цей проект, це тому що він сам освідомив силу книг: те що вони дійсно змінюють тебе, і те, що вони тобі дають нові можливості. Я вірю в те, що книги дають нові можливості

Веущий: Только что Любко вернулся с востока Украины, где проходил фестиваль, в котором, в том числе, представляли украинскую книжку. Украинская культура многообразна, она интересна. Очень жаль, что это с большим опозданием начали делать, это начали делать только, корда разгорелась война. С другой стороны, я помню 2014 год и большой литературный фестиваль, первуй такой крупный литературный фестиваль, участником котрого Дереш был. Я на нем присутствовал, это было очень странное время, уже тогда стоял некий странный «Майдан» на улицах Донецка, при всем при этом, на территории Фонда «Изоляции» представляли украинские книжки, звучали украинские песни. И корда мы остуда уезжали мы еще не могли предположить, как трагически, буквально со дня на день, там все произойдет. Характерно, что салоганом первого  этого фестиваля , и пока что последнего фестиваля украинской книги в Донецке, Дереш выбрал фразу «Язык и насилие». Причем, эта идея я помню прекрасно, мы ее обсуждали задолго до событий Майдана, например. Так вот, что это, это каное-то предвидение или действительно ты чуствовал, что в обществе назрела эта ситуация с «осознанием языка-насилия, языка-ненависти», которая сейчас собственно очень даже звучит. И можно ли сравнивать у ситуацию в Донецке на том фестивале с нынешними поездками на восток Украины?

Любко Дереш: Чесно кажучи, я вже зараз всіх деталей не пригадаю, що там, висіло щось в повітрі чи не висіло, напевно вже щось було, тому що назва і тема народилися так, доволі легко. Тоді ми тему обговорювали разом із куратором чи арт-директором самої «Ізоляції», іспанським куратором Пако де Бласо. Ми якось дуже швидко і дуже легко дійшли до цього, очевидно що були всі передумови. Безумовно, коли ми вже проводили у 2013 році цей фестиваль, чи це був 2014 рік,  квітень здається, тоді була обстановка, дійсно, дуже напруженою. Але не модна було уявити, що настане після цього. І буквально через три дні почалися абсолютно карколомні події. Того що стосується зараз, нажаль таке враження, що ти ніби на попелище. В першу чергу емоційно, тобто, якщо до цього було відчуття, навіть в готелі, коли ми приїхали, кілька таких гострих моментів, коли здавалось достатньо піднести сірника і все спалахне. Зараз це таке вражання, що це такий холодний попіл і ті, хто ще має сили зібратися вони приходять.. Мушу сказати, що в Сівередонецьку в бібліотеці була повна зала. Коли ми їхали, ми підозрювали, що прийде 5-6 людей, включаючи родичів працівників бібліотеки і ми хвилин 40 поговоримо, з’їмо бутерброди і поїдемо. Але прийшла повна зала і були люди максимально включені в те, що відбувалося, дуже бурхливо, дуже емоційно реагували. В них пішли якісь зустрічні пропозиції, щоб зустріти нас ще. Ну і зараз у мене на мейлі вже лежить один лист, де просять приїхати знову

Ведущий: Взагалі ця тема поїздок, фестивалів…ти на початку програми сказав, що вони якось активізувались нині. Ти дійсно вбачаєш в цьому якісь перспективи? Чи отакі фестивалі, це один з прикладів есканізму, коли люди просто хочуть на певний час кудись збігти, від тих тяжких речей, які існують в суспільстві. Чи це навпаки якась ознака того, що відбувається оздоровлення?

Любко Дереш: Це спроба якось спільно, в колективі, оці тяжкі речі перетравити. Сам характер цих фестивалів він такий, що він дотичний до війни, дотичний до проблем на сході України. Тобто ці емоції ці теми підіймаються, явно чи неявно. І тут не можна закинути, що хтось намагається закрити очі на ситуацію в країні, навпаки, це спроба у важкій ситуації підбадьорювати один одного і в такий спосіб разом якось зрозуміти, не то що в принципі що робити в площині дій, то принаймні, як себе емоційно почувати відносно цієї ситуації. І в цьому плані мені це дуже подобається. Дійсно цей підйом фестивалів якраз почався мабуть із Майданом, мабуть у 14 році, з весни 14 року, мені здається вже тоді я почав фіксувати його бум. Буквально дуже багато нових імен почало з’являтися, нових назв фестивалів по всій Україні,  на Заході, на Сході, в Центрі. Раніше я теж з такою пересторогою ставився, а зараз намагаюся там, і там, і там потрапити. Просто мені цікаво розширяти своє коло знайомств, щоб побачити, хто ці ініціативні люди, які вкладають свої кошти, свій час, що вони несуть..

Ведущий: З рештою що? Не зрозуміла яка кінцева мета цього руху. Рух заради руху чи з нього щось вибудовується?

Любко Дереш: Дуже часто це якісь цікаві спайкі літератури, поезії, музики. Також дуже часто на це нашаровуються фестивалі їжі, якісь там спортивні заходи, ще бозна які історії, але дуже часто література і літератори стають центральними учасниками таких подій.

Ведущий: Вы говорили об опыте Матвея Никитина, который  прочитал каное-то количество книг за какой-то период и это его сильно изменило и в этом он увидел силу. С другой стороны, у меня накопилось огромное количество книг и не возникает ситуации, где я бы открыл и начал читать. Вот просто количества книг какого-то недостаточно. Вот вы привезли тысячу книг, но наверняка должен быть какой-то метод, который должен подталкивать к чтению. Интересно, как много книг сейчас читают? Меняется ли здесь ситуация?

Любко Дереш: В принципі, якщо дивитись на статистику: з кожним роком читають трішки, трішки менше. На жаль, це така сумна статистика є зараз. Весною цього року на Арсеналі була доволі велика дискусія, організована пані Олександрою Коваль, президентом форуму видавців у Львові, за участі серйозних людей, Руслан Грицак, Євген Грибовицький та інші люди, які вже мають що сказати на цю тему. Була спроба зрозуміти, як же зачепити інтерес. Одна з найцікавіших думок, яку я для себе відмітив: був такий тренд «читати модно» , і мені здається це була помилка трошки, тому що зараз ми вийшли трошки на інше розуміння, що «читати-це ефективно». Тобто читання може привести тебе до якоїсь нової життєвої ефективності. Але щоб це відбулося, і тут я відповідаю на ваше запитання, потрібні якісь, напевне, особисті знайомства, або люди, які можуть тобі сказати: «прочитай це, тому що я це прочитав і побачив, що мене це якось змінює і це варто читати». Тобто реклама не працює, уже не працюють якісь крикливі ситуації, наприклад на Фейсбуку.

Ведущий: І зрештою модним бути вже давно не модно, принаймні в цивілізованому світі.

Любко Дереш: Так, так. Тому напевне, особиста порада і чийсь досвід ефективності може допомогти.

Ведущий: Все равно, это выглядит как утопия. Массовая ситуация все-равно не изменится, это какие-то точечные моменты…

Любко Дереш: А еволюція вона ніколи масово не відбувається, вона відбувається завжди точково, але коли ці окремі прориви відбуваються, інші люди так чи інакше орієнтуються на тих, хто прорвався. Тому наше завдання потурбуватися про себе, про власну еволюцію, і тоді цей успіх можна бути поширити на інших.

Ведущий:: то зараз орієнтується на тебе? Я пам’ятаю початок твоєї літературної кар’єри, я пам’ятаю книжку «Культ», твої перші презентації, переважна більшість тих, хто туди приходив, були молоді гарні дівчатка, яким цікаво було подивитися на молодого гарного письменника. Що змінилося з тих часів? Я знаю ти проводиш семінари, я знаю ти говориш про зовсім інші речі, не просто роздаєш автографи. Що це за публіка і як ти тут можеш прослідкувати зміну через себе, у ситуації ставлення до літератури?

Любко Дереш: Мені здається, що молоденькі дівчатка виросли у красивих жінок, які досі приходять на ці читання і мушу зізнатися, що 80% аудиторії-це завжди жінки, але я  можу пояснити це тим,   що жінки весь час ходять на презентації більш масово ніж чоловіки. Здебільшого я не знаю, я можу сказати, що певна кількість людей, які мене читали коли мені самому було 18-20, вони залишилися зі мною досі і вони читають, і це дуже дивний досвід, приємний, надихаючий, коли люди з тобою ростуть і вони продовжують віднаходити щось цікаве в твоїх книгах. Чому цей досвід цікавий? Тому що для мене це  певного роду опора, відчуття, що я рухаюсь так чи інакше правильно, або в співзвучності з якимись людьми. Це якийсь зворотній зв’язок підтвердження, що це дійсно має сенс, що це дійсно комусь потрібно. І що, в кінцевому результаті, ми робимо непогану справу.

Ведущий: Любомир, я вот увидел в Фейсбуке еще одно мероприятие: відомий український письменник вперше в Одесі розкаже, як це писати романи. Майстер-клас Любко Дереша «Народження роману». Мне подобне заявки напоминают школы раннего развития для детей, что очевидно фикция. С качественным развитием конкретного ребенка мало общего имеют. Как вы видите эту ситуацию? Вы правда намерены каное-то количество людей обучить этому мастерству и надеетесь, что они начнут писать романы? Или я ошибаюсь?

Любко Дереш: Я вірю в те, що писати може навитися кожен, хто має хоча б якусь симпатію до літератури. Тобто якщо ти допускаєш, що ти хоч трошки можеш написати, ти можеш почати писати. Я не бачу в цьому нічого поганого.

Ведущий: Може не треба, щоб всі писали? Слава богу, є соціальні мережи, хай собі туди пишуть.

Любко Дереш: Так ми не обговорюємо місця публікації. Це справа кожного, що він буде робити з тим, що він напише. Я не вважаю, що навчати людей писати може якось повпливати на якість літератури в Україні. Перш за все писання-це спосіб краще відчути себе, зрозуміти, про що ти думаєш. Власне ці тренінги були народжені на основі мого власного досвіду: я навчався якось акторської майстерності у Віталія Васильовича Семенцова. Якби я там не бачив, що відбувається з людьми які геть зовсім, здавалося б, не мають акторських навичків і здібностей, як вони починають розкриватися, я би не повірив в те, що це може бути. Так саме зараз я бачу людей, які приходять на заняття, які мають певний ступор перед тим, щоб писати, вони починають придумувати досить цікаві історії, починають віднаходити цікаві метафори, цікаві образи. Своїм  завданням  я бачу показати їм те джерело творчості, яке є в кожній людині. Як вона буде користуватися тим джерелом, це ії особиста справа. Вона може почати жити так, щоб їй було просто цікаво проживати кожен день.

Ведущий: После ваших мастер-класов я врядли напишу роман, также как и вы после курсов актерского мастерства актером не стали?

Любко Дереш: Є кілька категорій людей, які приходять на ці тренінги. Одна з таких категорій-це люди, які серйозно замотивовані на те, щоб дійсно написати книгу, з ними ми розмовляємо дуже серйозно: я пояснюю, як книжку написати, як її видати, всі тонкощі..навіть ми можемо ще довгий час переписуватися після цього і на добровільних засадах просто підтримаємо дружні стосунки. Я просто радий допомагати таким людям. А є люди, які просто зацікавлені в тому, щоб спробувати. І вони цього не приховують і це також в порядку.

Ведущий: А звідки береться бажання у молодої людини навчати, проводити майстер-класи, виступати гуру? Це бізнес, це амбітність, це гординя…

Любко Дереш: Безумовно все те, що ти перелічив, з тим лише винятком, що я називаю учасників своїх семінарів не своїми учнями, а колегами, тобто ми на рівних спілкуємося: я представляю ряд своїх помилок, які я зробив за свою літературну кар’єру і просто щиро ними ділюся. Мушу зізнатися, що мені приємно це робити, тобто мені дійсно подобається пояснювати людям якісь речі, які я сам зрозумів. В мені можливо помер педагог. Так чи інакше я це роблю і для мене це і формою бізнесу, тобто це також приносить мені певний дохід. Єдине що, повторюсь: ми працюємо на рівних, тобто я зробив певну кількість помилок і я розумію, що ці молоді люди чи старші люди, також, певне, зроблять ті самі помилки. І щоб вони їх не допускалися і щоб вони якомога швидше  прийшли до цього стану «дотикання до творчості», так, я намагаюся ділитися своїм досвідом.

Ведущий: Традиционно, с удовольствием прочту вопрос нашого постоянного слушателя из Новосибирска, Евгения. Почти ни одна программа «Циники» не обходится без его вопроса, спасибо вам, Евгений, за внимание. Вопрос Любомиру Вячеславовичу: довольны ли вы переводом ваших книг на русский язык, ожидается ли выход новой книги большой прозы?

Любко Дереш: Чесно кажучи, перекладів на російську мову було не так багато, всього два здається, це роман «Намір», «Трохи пітьми» і «Голова Якова». Хоча загалом у мене склалася думка, що переклад на російський був не дуже добрий, і деякі люди мені це підтверджували. Зовсім недавно я почув думку молодої людини, для якої ця книжка, власне і писалася, вона мені сказала дуже просто: «Ти знаєш, переклад в порядку». І оскільки ця книжка писалась в 22 чи 23 і для людини приблизно такого ж віку, я зрозумів, що переклад свої функції виконує.

Ведущий: Не соглашусь с твоим молодым другом, и не соглашусь, с тобой,  что книга, написання в 23 года не обязательно интересна, человеку, которому 23 года. Она может быть интересна человеку, котрому 16, а может быть интересна человеку, котрому 40, все зависит от качества литературы. И потому, все-таки, за качеством переводов стоило следить. Но вот от Евгения из Новосибирска был еще один вопрос: ожидается ли выход книги большой прозы?

Любко Дереш: Так, так. Можу сказати, що були уже розмови про переклад її на російську мову, але не можу точно сказати, як це буде все відбуватися. Але приблизно на початок 2017 року я думаю уже вийде книга. Більше того, ця книга буде, наскільки ми зараз розуміємо з моїм літературним агентом, вона буде виходити не однією книжкою, а двома чи трьома томами.

Ведущий: Это такая большая проза, это Сага получается? Какой-то Томас Манн, Лев Толстой… Почему захотелось так много?

Любко Дереш: У мене був печальний досвід редагування, пов’язаний з романом «Голова Якова». Спочатку ця книга називалася «Як стати Богом і не заплакати», вона мала приблизно 400 сторінок, закінчилося на назві «Голова Якова», яка має заледве 100 сторінок. Зараз ця книга називається «Біжи і кричи», я сподіваюсь, що ця назва збережеться до кінця і вона має дійсно доволі великий розмір. Але я тільки сідаю за редагування, тому я не можу сказати, скільки вона буде мати сторінок. Тому я так невпевнено кажу: 2-3 тому. Можливо це буде, не хочу казати, брошура,жартую.

Ведущий: В програмне «Культ Дорошенко» у меня был один из кураторов последнего «Книжного Арсенала», Евгений Стасеневич, который как раз сказал, что большой роман, многотомный роман, вот такой роман-сага, это определенная тенденция сейчас в мировой литературе и что этому есть совершенно четкие, неожиданные для нас, объяснения: «люди устают от мелькання информации, от мелькання маленьких текстов, от постоянного бомбордирования визуальной информации, им хочется войти во что-то большое». И вот в этом получается возможность для эскапизма гораздо больше, чем в тех же телесериалах. Ты эту тенденцию ощущаешь?

Любко Дереш: Вона якось проявилася в мені спонтанно, я чесно, не мав намір писати такий великий текст, щоб його в дві чи три книги вміщати, але це тенденція, судячи по номінаціях в різних преміях, і ближньоєвропейских і американських, коли перші місця відводяться, причому це не просто Саги, а дуже часто йдеться якраз про родинні історії. Коли підіймається якась історична доба і дуже  ретельно її розбирають. Чомусь людям все більше стає цікавою історія, причому історія в розрізі конкретної людини чи сім’ї

Ведущий: А вот эти несколько томов тянут на сериал как «Игры престолов»?

Любко Дереш: Ті шо у мене можуть бути?

Ведущий: Да

Любко Дереш: Хотілося б вірити

Ведущий: Раз уж я спросил о сериалах, вот у Жадана «Ворошиловград» готовится к экранизации, по-моему на 2017 год, около миллиона или двух миллионов бюджет и неопытные молодые режиссеры за это все взялись. Возможа ли в таком духе экранизация ваших призведений?

Любко Дереш: Я сподіваюся, і це одна з моїх таємних мрій. Вже було кілька спроб екранізувати. Є такі втішні новини, що наприклад  зараз знімається короткометражний фільм за романом «Намір», теж молоді режисери, теж без досвіду, але вони виграли конкурс у Держкіно і будуть мати, по-моєму,  повне державне фінансування, що теж дуже тішить. І взагалі, дивлячись по успіху моїх колег, я бачу, що українське кіно воно потихеньку реанімується, більше того, воно з надією дивитесь на українську літературу. Тобто є тенденція запитувати у літераторів, чи є у них якісь цікаві історії і шукати способів співпраці.

Ведущий: А как оно реанимируется, есть какие-то примеры? Для меня нет украинского кино на сегодняшний день. Плохо слежу, может быть за ним.

Любко Дереш: Вам потрібно просто поспілкуватися з Денисом Івановим, я не дуже компетентний у цій сфері. Я пам’ятаю збірники його короткометражок «Арабески», «Гудбай Юкрейн», ну зрештою успіх Слабошпицького…

Ведущий: На самом деле, фильм Слабошпицкого «Племя» я порекомендую тебе, Дима, и всем слушателям «Радио Вести», которые его не смотрели, потому что это действительно современное правильное кино, абсолютно убедительно и для интеллектуалов, и для тех, кому интересны судьбы других людей

Ведущий: Я хотел бы вас процитировать: «Скоро в Украине появится литература новой идентичности». Вот мне интересно, засчет чего? Засчет какого-то нового внешнеполитического вектора, потому что - это какая-то принадлежность, ощущение принадлежности… И литература так меняется? Или вы другое имели в виду?

Любко Дереш: Я мав на увазі те, що якось можна назвати громадянським суспільством, але тільки з якоюсь натяжкою, тому що більше мова йде про якесь суспільство общин, коли люди відчувають свою здатність впливати на те, що відбувається навколо них через об’єднання, через співпрацю якусь. І це породжує абсолютно свій настрій, свій дух. І цей дух я максимально відчув недавно будучи у Львові

Ведущий: Притому, що Львову останнім часом закидають серйозні консервативні настрої і багато було неприємних подій там, наприклад із Маршем рівності

Любко Дереш: Так, ці речі є, але разом з ними є щось інакше. Так вже склалося, що на цей раз я мав справу з молодими людьми, які  абсолютно далекі до цих правих настроїв. Не то щоби вони не були патріотами Львова чи то України, але які сприймають світ ширше. Які розуміють, що не потрібно замикатись на ідентичності національній, яким потрібно щоб народжувався якийсь новий світ, виникали більш здорові стосунки, більш здорове сприйняття, щоб можна було щось створити, кооперуватися, не сподіваючись на якусь добру руку звідкілясь із гори.

Ведущий: Для кожного поняття здоров’я є своїм. Для когось-це християнські цінності, для когось-це можливість легалізувати все що завгодно і дати людині якось реалізувати  будь-які ідеї і бажання. Отже, що здорове для одного, може бути хворобливим для іншого. Що ти маєш на увазі під поняттям здорового суспільства?

Любко Дереш: Мені здається, що дискусії про те, що таке здоров’я можливі тільки до того моменту, коли людина не почне хворіти, поки вона не відчує як це погано, коли в тебе щось болить. В цьому сенсі коли я з Києва потрапив до Львова, в цю атмосферу певної приязності, відкритості, якоїсь дружелюбності самого  середовища, я подумав, що більш кращого слова аніж «здоров’я», яке вітає у повітрі, не підбереш. І тут не треба сильно вдаватися у ці дискусії. Здоров’я  є здоров’я, коли в тебе не болить нічого.

Ведущий: Вы проводите аналогию: нужно заболеть сначала.  Вот мы как будто бы заболели, есть война, и очевидно, что в этой ситуации национальная идентификация-это и есть признак оздоровления общества. Вот в этой логике.

Любко Дереш: Справа в тому, що якраз соціальні мережі не дозволяють нам замкнутися на самих собі, ми побачили, чи я можу так казати «ми», українське суспільство, можливо, побачило, що, проблема, яка відбувається на Сході…очевидно, що це не проблема самих ДНР, ЛНР, що це проблема не тільки України і Росії, але цілий світ, з тим порядком, який зараз існує підв’язаний на цю історію безліччю зв’язків: економічних, культурних, геополітичних, яких завгодно інакших ще. І поняття здоров’я починає розумітися як щось дуже цілісне, і націоналізм тут не може розглядатися як вихід, тому що націоналізм-це спроба перенести жар з однієї частини тіла в іншу, так, в мене боліла печінка, тепер в мене розболілася селезінка. Ні, має бути розуміння, що ті старі способи есканізму, це улюблене слово в нашому ефірі, більше не працюють.

Ведущий: вот вы говорите «Стався великий прорив в бік розуміння себе, не було розуміння «хто ми, що ми, для чого ми». Вы говорите, что национализм это не выход, но с другой стороны ренессанс как раз правых настроений наблюдается в Украине в последнее время. Что дает вам основание полагать, что «стався великий прорив…»

Любко Дереш: Я просто їжджу по України, бачу молодих людей, бачу, які в них ідеї виникають цікаві, і ці ідеї мені видаються просто «супер». Іноді це локальні дуже теми… Якщо глобально дуже казати, то можна сказати, що в людей включилися мізки. В дуже багатьох людей, прийнанні мого покоління, дуже добре зараз працюють мізки: вони дуже добре прораховують ситуацію, і вони розуміють, що дуже багато зараз залежить від них, принаймні в їх житті і в житті їх близьких. І вони шукають шляхів, інструментів зробити так, щоб їхнє життя стало кращим, щоб життя навколо них також стало кращим. Вони не замикаються тільки на собі, вони намагаються цим ділитися. Оцей здоровий альтруїзм, оце здорове бажання поділитися своїми розуміннями з іншими воно вселяє дуже велику надію.

Ведущий: Т.е. нам нужно видеть в этой ситуации не только людей, которые себя как животные проявили, но еще и людей, у которых мозги включились, просто они не заметны, так как заметны эти правые силы.

Любко Дереш: Націоналізм-це навіть не тінь, тому що тінь вона більше схожа на реальність, а саме віддзеркалення. І в цьому сенсі це ілюзія, яка дуже скоро зникне, мені здається.

Ведущий: Якщо повернутися до кіно: за романом Жадана знімається повнометражний фільм, за твоїм-короткометражний. Тобі не образлива ця ситуація?

Любко Дереш: Мені врешті хотілося би, щоб відбувся повний метр, тому що це теж саме, що в Америці називається «видати в твердій обкладинці», коли ти переходиш в разряд серйозних авторів. Так само тут , ти отримаєш доступ не просто до фестивалів, де покажуть твій короткий метр, а до кінотеатрів, де рядовий обиватель міг би подивитися.

Ведущий: Вы о новой книге можете рассказать или сейчас не тот этап?

Любко Дереш: Зараз психологічно просто не готовий. Я можу просто сказати, що це щось на зразок роману-дорослішання. От мабуть все що я можу сказати.

Для мене це дуже цікаве завдання-знаходити ці сенси, якими зараз живе українське суспільство, тобто знайти точне формулювання. Напевне це стосувалося б таких горизонтальних зв’язків. Я не знаю, як би це звучало, але йшлося би про співпрацю. Що стосується мови насильства, як вона трансформувалася, мені здається , що теж люди почали відстрілювати ці речі. Якщо ти надто акцінтуйованно починаєш говорити про якісь речі, якщо ти сам не заражений цією акцінтуйованністю, то до цього посту потрібно ставитися дуже обережно. Так чи інакше з’явилась якась рефлексія, як говорити. За ці останні три роки я побачив, навіть по своїй сїм’ї, навіть по тих людях, від яких я не сподівався якогось пом’якшення, в цілій низці питань, це стосувалося і мовного питання, і теми російських книжок в Україні, знесення культурних пам’ятників, я побачив, наскільки в людей стала вищою рефлексія в тому, щоб розрізняти, що зараз є в пріоритетах, а що може почекати в своєму вирішенні. Оце розрізнення пріоритетів воно дозволяє позбуватися мови насильства.

Ведущий: Спасибо, у нас в гостях был Любко Дереш. Мы вернемся в конце недели!

 

Радіо "ВЕСТИ", 20.06.2016, 18:00