ЗМІ

В книжках часто зачаровуємося людьми, від котрих у реальному житті нас відокремлює ефемерна позначка «здоровий глузд». Вони – інакші, спокусливо чи тривожно. Диваки, оригінали, ексцентрики, чудили. Все просто: про них цікаво читати. А бути не схожим на інших – то завжди в тренді.

По ходу нас чомусь ще навчатимуть – із різним ступенем нав’язливості. Бо бути несхожим на інших – то завжди непросто. Дивакуватість героїв, як ексцентричність реальних людей, – це свідчення такого собі надлишкового досвіду. Вони роблять щось, чого ми собі дозволити не можемо. Вони думають якось так, як ми собі не вміємо. І ми читаємо про них. Бо все просто: потребуємо якихось інструкцій, як жити поруч з тими, хто не дуже і хоче бути «нами».

Два варіанти на вибір: «ми різні, але всі ми – люди» і «ми всі – люди, тому ми різні». LB.ua підготував огляд книг про інакшість.

 

Марися Нікітюк – авторка «Безодні» (Л.: Вид-во Анетти Антоненко) – заселяє свій світ чудернацькими персонажами. Маша спілкується з рожевою сукенкою з шафи, та – як і годиться ліпшій подрузі – завжди поруч. Дівчина розвела антисанітарію: погризла собі нігті на руках аж по другу фалангу, тож довелося відрощувати замість пальців гілочки. Молода жінка прокидається поруч із незнайомцем – за кілька годин їй доведеться народити від Сутності; епіцентр нового Великого Вибуху розташовується на Позняках. Проза Нікітюк – не фантастична, хіба що саме химерна. І краще її читати буквально. Наскільки самотньою має бути дитина, щоб спілкуватися з одягом? Що зробили ті руки, які собі хочеться відтяти? Що сталося в ніч напередодні, якщо врятувати від спогадів про неї може тільки зародження всесвіту? І от прояснюється: родинне насилля, фізичне, сексуальне... А то хай вони залишаються просто милими диваками ці Марисині химерники.

А коли уже немає куди ховатися і чудне в світі Нікітюк стає не екстраординарним, а екстремальним… Двоє продажних ментів потрапляють до села, буцімто списаного з «Дітей кукурудзи». Екологічна катастрофа, дві общини – дорослі і діти, котрі слугують одна одній за ритуальний харч. І початок всього сягає «синдрому Врадіївки»… Тоді стає актуальним питанням, наскільки в інакшому світі Нікітюк можна відхилитися від норми, щоб залишитися людиною. І ще одне: як довго можна толерувати нетерпимість Іншого?

Лівий берег, Галина Улюра, 27.05.2016