ЗМІ

Любко Дереш – письменник, зріла особистість, філософ, шукач духовних джерел. За кілька днів після його тридцятиліття, ми відверто поговорили про війну і мир, про те, ким ми є і не є насправді, про тимчасове і вічне, про особистість і націю, та багато чого іншого. Хто знає, чи ви знали саме такого Любка Дереша до цього. 

«В широкому розумінні, особистість, яка намагається зрозуміти достеменно, що їй в цьому світі робити, конкретно, що їй робити кожного дня, щоб життя, яке мені дароване, було прожите максимально ефективно…», - говорить про себе Любко. 

На цьому відео Ви знайдете відповіді на запитання: ким є Любомир у широкому розумінні цього слова, як почуває себе у віці 30 років, після Дня народження, що змінилося всередині, якими цінностями можна охарактеризувати кожен із прожитих етапів життя, а також, яким бачить світ навколо себе і як ставиться до людей, які намагаються його змінити.

«Мусить бути раціональна база для усіх цих змін у світі. Ця здорова раціональна база тільки частково складається з якихось екологічних рухів, рухів за права жінок і захисту старих і дітей…В цьому всьому не може бути раціонального зерна до тих пір, поки ми достеменно не зрозуміємо, ким ми є насправді…» 

У цьому відео Любко продовжує відповідати на питання про ставлення до тих, хто намагається змінити світ, а також розмірковує про те, ким ми є насправді. 

 

 

"Тільки тоді, коли ми розуміємо, ким є насправді, ми можемо оцінити, наскільки мені потрібні ті чи інші речі, наскільки мені цінні ті чи інші речі... Які мотиви для мене є первинними, які вторинними", - продовжує Любко. 

Громадський простір: Є така пісня у Джоан Осборн, де йдеться "Якщо би ти зустрів Бога і мав всього лише одне запитання"...
- А от це є одна з моїх улюблених пісень взагалі, не тільки у Джоан Осборн... What if God was one of us. Я би його запитав: "Що ж мені робити?" А що мені ще запитати? У людини основна проблема, що вона не знає, куди себе приткнути, і чим себе зайняти. Вона займає себе усілякою дурнею. Тому ми бачимо скільки проблем у світі. Тому що очевидно, що ті заняття, якими ми займаємось, не ведуть до правильного розуміння.Коли би Бог мені чітко сказав, що мені робити, конкретно мені, Любкові Дерешу, тридцяти років від народження, що мені робити сьогодні, що мені робити завтра. Як мені зрозуміти, в чому Твоя воля? Яка Твоя воля? У Біблії сказано, що без волі Божої навіть травинка не ворухнеться, так який тоді сенс йти проти цієї волі Божої? Краще конкретно розпитати, що Він конкретно хоче від мене, щоби я знав чітко, що маю робити. І я би робив це. 

Громадський простір: Відбулась Революція Гідності і далі продовжує Україна змінюватися. Чи є у нас шанс на якісь оновлення і якою би мала стати ця оновлена країна? 

- Безумовно, шанси на оновлення у нас є. Завжди, коли є криза, це означає, що суспільство готове до чогось нового. Криза означає, що все - я готовий пожертвувати всім старим (так воно вже й само у мене з рук видирається), але хочу жити по-новому. Революція Гідності, як ви її назвали, викликала все-таки неоднозначне сприйняття в українському суспільстві. Ми бачимо, що частина людей взагалі пасивно, інертно до цього поставилася, частина людей була у повному зануренні, у центрі подій. Частина людей сприймало це вороже. Всі ці люди є частиною України. На мою думку, Революція Гідності зробила велику справу для значної кількості людей. Але для деяких людей потрібна власна Революція Гідності. Так само, як немає якихось універсальних ліків для суспільства загалом, так само за визначенням Революція Гідності не може бути оздоровлюючими ліками для всіх проблем, для всіх верств населення. Я думаю, скоріше ті люди, які називають себе інтелектуалами, повинні побачити, що зараз відбувається, побачити, що зараз вдалий час для того, аби справді наважитися здійснити глибинне перетворення суспільства. Тобто, раз уже пішла така «п'янка», то давайте міняти серйозно світ. 

В України є дуже потужні інтелектуальні ресурси і дуже потужні інноваційні інтелектуальні проекти, які давно вже лежать і чекають на свій час. Ці інноваційні проекти стосуються освіти, науки, економіки, бізнесу, права, інформаційної політики і т.д. Я був членом журі одного цікавого конкурсу. Це був Всеукраїнський грантовий конкурс "Інтелектуальний капітал України". Цей конкурс починався як дуже солідний захід, на який Уряд України виділив солідне фінансування. Мова йшла про 4 мільйони доларів. Прийшло дуже багато заявок від людей, щоб реалізувати себе. Дуже багато цікавих, грандіозних проектів з приводу того, як можна перебудувати цю країну. Я хочу, щоби ті люди, які при владі, зрозуміли, що тільки якщо вони пожертвують власними амбіціями заради розвитку України, а це означає надати можливість інтелектуалам, тобто не політикам, а філософам, науковцям, людям культури, духівникам, пріоритет у розстановці систем цінностей у суспільстві, тоді ми зможемо зробити великий прорив і зможемо копнути у бік вирішення якихось серйозних соціальних проблем, які сьогодні стоять не тільки перед Україною, а й перед цілим світом. Соціального забезпечення, соціального влаштування, проблеми в освіті, проблеми харчування, проблеми добування енергії, проблеми впровадження інновацій у життя. Якщо зробити Україну зоною інтелектуальної свободи, де було б гнучке і сприятливе середовище для різного роду інновацій, то Україна могла би із найостанніших країн зробити не просто прогрес, а квантовий стрибок. І, можливо, це якраз те, на що потрібно орієнтуватися, щоб не наздоганяти тренди, які є в сучасному суспільстві, а думати про цей квантовий стрибок, який може зробитися тільки тоді, коли ми квантово поміняємо свідомість, зрозуміємо, що це, можливо, якраз виклик для нових інтелектуальних еліт - зрозуміти, що це можливо. Всупереч ситуаціям можливо, всупереч підкилимним іграм, політичним якимось розкладам, але побачити оцей кубічний сантиметр шансу, зіграти свою цю партію. Нехай в економічному плані чи геополітичному плані Україна буде залежною країною, але чи в цьому свобода у сучасному світі? У сучасному світі свобода визначається тим, наскільки ти вільний у своєму внутрішньому житті. У сучасному світі всі країни зв’язані по руках і ногах - немає країни, яку би можна було назвати вільною у повному сенсі цього слова. Всі країни так чи інакше мають якісь боргові зобов’язання, у всіх країн так чи інакше є свої проблеми, на які зав’язані глобальні домовленості... Що нам залишається? Нам залишається щось на кшталт Інтернету - територія спілкування, територія обміну ідеями. Так може відбутися свобода - у тому, як ти себе сприймаєш, ким ти себе сприймаєш. Коли ти всередині отримуєш цю свободу внутрішню - тобі без різниці, яка зовнішня геополітична ситуація. Тоді група таких вільних людей самі зможуть розставити пріоритети. Тому що, врешті-решт, все впирається в лідерство інтелектуальне. Ті еліти, які сьогодні ведуть закулісні ігри, теж обмежені своїм інтелектуальним потенціалом, теж обмежені своїм порогом ідей, порогом бажань, порогом помислів. І якщо ми їх обіграємо в цьому - в ідеях, помислах якраз, своїх образах цього нового світу, то тоді... Хто може впіймати думку? Хто може заборонити думати про щось? "Світ ловив мене, та не впіймав" - це гасло Григорія Сковороди може бути вишите на прапорі України золотими нитками. 

Громадський простір: Зараз багато людей у стані відчаю, можливо те, що називають справедливою злістю ... Коли людина у стані "капець", який є вихід, на Вашу думку? 

- По-перше, треба зрозуміти, звідки цей "капець" іде. Цей "капець" іде, як правило, із медіа. Медіа зараз самі перебувають у стані інформаційної війни, і сподіватися на об’єктивне висвітлення подій не можна. Другий момент, це той, що люди, як правило, думаю, що це сто процентів аудиторії ваших підписників - це користувачі соціальних мереж. Соціальні мережі перебувають у стані війни почуттів, тобто це ситуація, коли соціальні мережі входять в резонанс із інформаційною війною. Починається "розковбас" повний, тобто вміст нічного горщика починають лити на вентилятор. Хто від цього має користь? Ніхто. Тому що, кімната невелика насправді. Тому потрібно себе відтестити: наскільки я переживаю зараз мої емоції - наскільки це мій капець, а на скільки це капець, який мені нав’язали, тобто на скільки я нахапався чужих емоцій, що хтось інший зараз відчуває, що зараз капець-капець. Можливо, цей капець-капець мав ще якесь інше джерело. 

Я написав статтю, де виділив шість ознак того, що ви наїлися чужих емоцій. Чому це погано, що ви наїлися чужих емоцій? Це погано тому, що ви перестаєте чути себе. Людина може бути ефективною тільки тоді, коли вона виконує те, для чого вона створена. Кожна людина унікальна, індивідуальна. Коли людина підміняє свою унікальність, свою індивідуальність на чиюсь іншу, вона починає грати чужі ролі і починається в цьому спектаклі якийсь кавардак, знову ж таки. Людина починає відчувати сумніви, по-перше, в тому чи правильно вона діє чи ні, а, по-друге, починає почувати почуття провини. Якщо є ці дві емоції - сумніви в тому, чи правильно я роблю зараз... Якби я не діяв по відношенню до ситуації, яка склалася з війною, якщо є почуття провини по відношенню до того, що десь там гинуть люди, а я, можливо, не допомагаю армії, не допомагаю біженцям, не роблю п’яте, десяте... Якщо є почуття провини, ми прийняли на себе не свою роль. Коли ми знаходимося в своїй тарілці, коли ми слідуємо тому, що ми маємо справді робити, у нас немає сумнівів. Ми просто єдині зі своєю совістю, ми єдині з тим, що ми почуваємо в серці. Ми не почуваємо там провини якоїсь, ми просто робимо, як нам Бог каже в серці чи як совість підказує. І все в порядку. Але якщо ми починаємо вступати в суперечки інші з кимось, і доводити іншим людям, що вони не праві в своїй позиції, це ознака того, що ми нечесні зі собою, що ми самі зараз займаємось не тим, чим ми мали би займатися. Чому? Тому що якщо би ми робили те, що в нас лежить на душі, ми би це робили, ми би не тратили свій час на те, щоби навертати заблудлих. 

Так само, якщо ми чітко розуміємо, що нам треба робити в даній ситуації, ми не будемо робити перепост статей, які в нас викликали якусь злість, обурення, роздратування. Ми не будемо чекати, поки довкола цієї статті на нашому профілі збереться ще з десять, двадцять, сорок людей, які теж скажуть: "фу-фу-фу", і ми відчуємо підтвердження тому, що наша позиція правдива. Ні, час чесно зі собою поговорити, чесно зізнатися у своїх почуттях: що я хочу робити в цій ситуації, як я по-чесному зараз ставлюся до того, що зараз відчувається. Якщо я по-чесному відчуваю, що мій обов’язок зараз допомагати армії, наприклад, то я буду це робити. Можливо, не буду про це розказувати іншим. Якщо я відчуваю, що мій обов’язок, мій борг перед Батьківщиною, піти у лави добровольців, так я піду в лави добровольців. А якщо я відчуваю, що мій обов’язок взяти телевізор... виключити телевізор чи вилізти з Інтернету, і почати робити, що я вже місяць тому мав зробити, це означає, що треба вилазити з цього Інтернету, де оце все розбризкане, що ми вилили на вентилятор, обтруситися і піти робити, те, що ми маємо робити. Тому, що є люди, які від нас залежні, реально залежні. Це - наша сім’я, наші діти, наші батьки, наприклад, якщо вони старші і потребують допомоги, наші підлеглі на роботі, наші партнери ділові... Люди, які реально потребують, щоб ми вже зараз вирішували конкретні питання, тому що країна - це організм, і організм мусить жити. Він живе через нас з вами, через маленькі клітинки, які складаються в органи. І цей організм буде жити правильно тоді, коли маленька клітинка буде робити конкретно той об’єм, який їй приходить зараз, а не постійно себе інтоксикувати якимось новинами ззовні. Тому моя категорична позиція для людей, які хочуть відновити свій тверезий погляд на те, що відбувається, - основі події прочитувати так, щоб знати, що відбувається. Якщо ти відчуваєш, що гірше виконуєш свої обов’язки від того, що ти залипаєш в Інтернеті, перестань читати новини. По-мінімуму слідкуй - рівно скільки, щоб розуміти, що відбувається. Це питання твого виживання, це питання виживання людей навколо тебе. Тільки так ти зможеш захистити себе і зможеш захистити своїх близьких. І тут не справа в тому, що "не будь байдужий до своєї Батьківщини", ти і є вже небайдужий тим, що ти будеш робити то, що конкретно від тебе зараз вимагається. Тому, що ти недаремно знаходишся на цьому місці, де ти зараз знаходишся, і не даремно на тобі висять ті обов’язки, які на тобі зараз висять. Саме в них ти будеш найбільш корисний зараз для свого суспільства. І не намагайся вирішити свої старі проблеми "під шумок". Коли всі ідуть на фронт, і ти давай свої якісь проблеми із жінкою чи чоловіком, чи з дітьми, чи з роботою, вирішувати коштом тим, що піду і буду воювати. Або я буду робити те і те, в кошт чомусь іншому. На мою думку, це не правильно. На мою думку, це і є якраз зрадою Батьківщини, зрадою тих обов’язків, які на тебе ця сама Батьківщина, як великий, мудрий організм, поклала. Це важко сприйняти, але мені здається, це те, що отверезлює, те, що очищує насправді від якихось чужих емоцій. 

Громадський простір: Наостанок, може є те, щоб Ви хотіли сказати людям, які будуть читати, дивитися? Те, що у Вас не запитують журналісти, але є всередині... 
- Я би хотів сказати, що той страх, який люди зараз відчувають... Не треба боятися страху. Страх війни - це прихований насправді страх миру. Тому, що на війні твоя задача просто вижити. А насправді страх миру є набагато більшим. 

Громадський простір: Під миром Ви маєте на увазі страх бути із самим собою? 


- В тому числі, і це. Але скоріше те, що для того, щоб побороти свій страх, потрібно наважитися прийняти якісь зміни, потрібно просто не боятися змін. А зміни судилися кожному, рано чи пізно вони приходять в життя кожному. Не відомо, де ці зміни застають нас. Ми ніколи не готові до змін. Треба прийняти той факт, що ми всі зараз знаходимося у рівному положенні. Зміни - це те, що завжди приносить якесь оновлення. Просто нам не треба боятися, що ці зміни несуть щось погане. Якщо ми зрозуміємо, що всі зміни - на краще, якщо ми побачимо, що у тих змінах, які йдуть, перспективи на краще, перспективу розвитку, а не занепаду, коли ми зрозуміємо, що ніч темна перед світанком.... Після темної ночі завжди наступає світанок, тоді ми зрозуміємо, що які би випробування нам не йшли, у нас будуть сили пройти ці випробування. Якщо ми їх сприймемо саме як випробування, як можливість для якоїсь серйозної зміни, для свого подальшого росту, для того, щоби по-чесному якось зустрітися із цим життям, для того, щоб зробити оцей справді квантовий стрибок, внутрішню революцію, революцію свідомості… Можливо, нам дійсно була потрібна війна, щоб почати серйозно працювати над собою, почати по-справжньому працювати над миром. Тому, що війна стирає якісь старі правила, але не треба в цьому шукати війни, не треба при цьому втікати від себе, викидати всі свої старі проблеми і казати, що війна списує всі рахунки. Нічого не списує. До тих пір, поки ми самі із собою не зустрінемося, поки не почнемо реально працювати зі своїми прив’язаностями, зі своїми страхами до змін, зі своїми якимось бажаннями, зі своїми витісненими почуттями, поки ми собі по-справжньому не скажемо: хто я є, що я по-справжньому почуваю до тих всіх людей, які мене оточують... До тих пір справжнього розвитку не буде в Україні. Тому, що розвиток країни - це розвиток конкретно окремих людей. Тільки, коли ми зрозуміємо, що суть народження означає пройти через якісь випробування, пройти через якісь страждання, тільки тоді ми по-справжньому зрозуміємо, для чого є війна. 

Мені подобається один ролик, в якому звучить фраза: "Суть всіх страждань в тому, аби народитися". Дійсно, тільки тоді, коли ми народимося як особистості, ми зрозуміємо, що здатні як особистості вистояти супроти будь-яких випробувань - чи то війна, чи то матеріальні позбавлення, якихось втрат. Ти є особистістю, ти розумієш, що є оте вище, з яким ти спілкуєшся. Ти розумієш, що в цьому спілкуванні, в цьому діалозі є певний сенс. Коли ти особистість, ти здатен це витримати. Тому, що ти розумієш, що ти можеш прийти і сказати до цього вищого, як пророк Ісайя каже: "Ось я, пошли мене". І в цьому сенс бути особистістю - здати себе, помістити в одну точку і вкласти себе в руки тому, чого ти не розумієш, але довіритися, що Воно знає і Воно поведе. Наскільки ти здатен впливати на ситуацію, на скільки ти не здатен впливати на ситуацію... Довіритися тому Вищому, і прийняти, що так – тут закінчуюсь я, а тут починається якась вища воля. Іншого способу бути особистістю я просто не бачу. Особистість - це не той, що собі дозволяє щось надмірне, хто здатен попирати норми, ще щось таке. Особистість - це той, хто здатен змиритися перед чимось, що виходить за межі його розуміння, за межі його повноважень, за межі його сил. Прийняти себе: от мої межі, от я такий, тут ще я є, а далі вже мене немає, далі вже починається вічність, далі починається ота сила, яка установлює все, і я вручаю себе в руки цієї сили. В цьому проявляється моя особистість. Якщо буде на це воля цієї Особистості вищої, я буду знати, як себе вести, я зможу нести відповідальність за інших людей. І в мене будуть сили перейти через це випробування. Й коли ми приходимо до такої позиції, до позиції повного безсилля, коли ти розумієш, що ти мізер, що ти піщинка просто, тоді ти по-справжньому народжуєшся, народжуєшся як особистість. Тоді в тебе з’являється розум до того, як діяти. Так народжується одна людина, і так із сотень тисяч народжується нація, яка розуміє себе і розуміє своє призначення і розуміє свої стосунки із Тою Силою, яка помістила врешті-решт всіх тих людей в таку халепу, в такі випробування. 

 

 

Громадський Простір, Любов Єремічева, 15.08.2014