Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 7-11 березня
Цього тижня у редакції «Читомо» не обійшлося без знайомства з текстом про машини, людей, дружбу, благодійність і майбутнє, романом шведсько-австралійського прозаїка єврейського походження польською мовою, творами сучасниих письменників із Франції та Норвегії. «Читомо» продовжує читати і ділитися враженнями.
Мар’яна Хемій
Ерік-Емманюель Шмітт Двоє добродіїв із Брюсселя. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015. – 192 c.
На пошту, якою рідко користуюся, прийшов лист, не схожий на інші, які зазвичай там отримую. Йшлося про те, що я ніяк не забираю свою винагороду – книжку. Сяк-так сформулювала відповідь, приховуючи здивування і, безумовно, радість (книжка!), а після короткої переписки отримала таки її (за підтримку на спільнокошті одного з проектів, якщо кому цікаво).
Так от, збірка прози нашого сучасника, франко-бельгійського драматурга і письменника, володаря численних премій, – цікава, різна, добре і написана, і перекладена. Теми, які порушує автор, – вічні, невичерпні, болючі. Як і в житті, поряд у текстах крокують радість і біль, насолода і сум, щасливе і трагічне. Люди кохають, помиляються, фантазують, зневірюються і розгадують загадки разом з автором.
За тими персонажами – деякі прояви нас, занадто людського, такого, чого б іншим ми не пробачили, а собі дозволяємо. Читаючи ці повісті і новели, багато думаєш про світ, про себе, про парадокси і людські слабкості: підглядати за чужим життям, любити тварин більше, ніж свою дитину, ревнувати до людини, якої вже немає, бажати смерті рідній людині, не усвідомлюючи безглуздість цього бажання, не розмовляти в подружжі роками. Які ще таємниці можуть бути прихованими за дверима інших людей?
Усіх ми ніколи не знатимемо, та зазирнути у декотрі двері (чи хоча у щілину) за допомогою текстів Еріка-Емманюеля Шмітта ми можемо, а він знає чимало і розповідає так захопливо!
«Потай вони цим навіть пишались, адже почувалися винятковими, посвяченими в таємницю: вони водночас належали до двох світів – видимого і невидимого, буденного і потаємного. Зазвичай їх не турбувало те, що їм відмовлено в речах, доступних більшості. Та якщо вже вони цього захотіли, то мали грати до кінця й таки отримати бажане…»
Читомо, 11.03.2016
